Буковинська земля ще просить літа, але вже осінь

Матінка-природа невблаганно диктує права в своїх вічно даній їй Всевишнім царині. На пізній квітці дикої конюшини та ромашини ще натруджено бере медом трудівниця-бджола. А в заплавах далекого польового озерця, наче за чимось навічно втраченим, на прощання скиглять перелітні очеретянки. Одначе вже осінь. В лісах та перелісках більшає опалого листя, якось, здається, зовсім по-іншому жебонять крихітні потічки. Та ознаки осені в усьому: навіть придорожні мальви, які в бессарабських селах Буковини любовно називають ружами, і собі журяться, осипаючи долу пелюстки останнього квіту.

Побіля урочища «Три христи» в угіддях Турятського лісництва подовгу вслухаюся в ледь відчутний шурхіт прадавньої бучини. Почулось, як зовсім поряд протупотіла копитцями пара-друга диких косуль. Ще не сполохані згубними пострілами мисливської братії, вони горнуться до людини, сотим єством відчуваючи, що якраз і людина  убереже їх від згубного пострілу. Як, зрештою, і всіх представників дикої фауни, які, на жаль, повсякчас на прицілі тих, кому завжди хочеться вертати з лісу обов’язково з трофеєм. Нехай. Аби тільки ті постріли лунали усе рідше та рідше. Бо, як, власне, і сам мисливець стверджую: тієї дичини від Дністра до Карпат залишилося вкрай обмаль. Як, приміром, зайця, якого сьогодні в мисливських угіддях на пальцах можна полічити. В тому числі й оленів на гірських грунях Карпат. Та, зрештою, усього-усього, що є красою довколишнього середовища.

Чую і милуюся, як поряд об землю лускають стиглі жолуді. Зародили дубки. А це гарантія того, що в студену зимню пору сюди притупотять передусім гурти диких кабанців. Ох, і смакота ці жолуді для дичини. На такі лакітки під столітні дуби, коли заметуть сніги, неодмінно заявиться і інша дичина. За умови, коли врази поменшає згубних для неї пострілів, коли шануючи природу, вдасться вдарити по руках тим аж дуже впливовим персонам, котрим, за їх поняттями, все можна. Поки що. 

А я тим часом залюбки бесідую з відомим аграрієм краю Василем Микитюком з глибоцької Черепківки, де він добрий десяток років мудро керує фермерським господарство «Сірет». Василь Дмитрович так організував роботу колективу, що його поле забезпечує гарну віддачу навіть і нинішнього спекотного поліття. Добре, як для цього сезону, вродили озимі ячмінь та пшениця, збіжжям яких Микитюк своєчасно розрахувався з власниками земельних паїв. Та небувала досі за складнощами погода таки бентежить серце досвідченого аграрія. Але Василь Дмитрович якраз з тієї когорти працелюбів, котрий знає, як дати раду полю навіть й за таких екстремальних умов. Приміром, озимий ріпак на 60-гектарах його колектив (тільки уявити!) засіяв ще наприкінці липня.

• Чому? – запитаєте. – Тому, аби вчасно отримати сходи, на які зараз, коли дехто з моїх колег ще не посіяв ріпак, їх уже не одержить. Бо насіння падає не в ріллю, а в попіл. Уявляєте? А в мене сходи більш-менш вдалися. І щоби притупити їх ріст, щойно отримані посіви ріпаки обробляю спеціальними препаратами. Тут, як мовиться, йдемо на своєрідну прю з природою. Мудро каже досвідчений аграрій і Бог йому поміч.

… А тим часом в останньому квіті-рясці вже минулого літа красного милуюся, як ще гуде бджола, медок старає. І спостерігаючи цю вічну в природі ідилію, упевнюєшся, що якраз в цьому і її вічність, яка й вічно повторюється. Як і тепер, коли земля ще просить літа, але стежки-доріжки все густіше встеляє листя золоте.

Іван Агатій