Буковинська Вижниця для уродженця австрійського Інсбрука Петера Деманта мала не менше значення, ніж оспівані ним у "Першому житті" Чернівці
І уважні читачі спогадів Петера Деманта (Вернона Кресса), поза сумнівом, не могли не зауважити розділ про тоді прикордонне містечко. І хоча назви «Вижниця» у тексті «Першого життя» немає, написаний Верноном Крессом через 83 роки після згаданих подій нарис «Лаборант» її місить: «Вижницю знаю, ми жили там, коли батько служив на кордоні».
Від Галичини, прибраної до рук Польщею, нові румунські території у Вижниці відділяла лише срібна стрічка гірського Черемошу. Тулячись ближче до берега, місцеві мешканці сплавляли ліс течією річки.
На кордоні колишнім віденцям Демантам довелося пожити перед остаточним облаштуванням у Чернівцях. Про кілька років побутування цієї родини у Вижниці, з відвторенням тогочасних реалій життя мешканців містечка, докладно розповідаю у третьому розділі «Вижниця на кордоні та «Бубі» Реццорі» документально роману «Вернон Кресс. Життя під прикриттям».
Траплялося, що частину плотів накопичували в районі Вижниці. Деревина призначалася для переробки на місцевих підприємствах. Поки вона загачувала русло Черемошу, любителі полоскотати нерви, балансуючи на колодах, перебиралися з одного берега річки на інший. (Дякуючи досліднику історії чернівецької родини Іпеннів Yurii Kovtun, який люб’язно поділився зі мною фотографією з її архіву, маємо можливість тепер побачити, як тоді відпочивала молодь).
У першій половині Петер був ще занадто малим, щоб і собі практикувати подібне. Проте допитливому хлопчику випала нагода ближче пізнати ремесло плотогонів, що вразило його у дитинстві. Щоправда, не на Черемоші, а вже на річці Чулим. На крайніх плотах, що займали половину ширини цієї сибірської річки, стояли тоді пересувні вишки. З них вартові слідкували за водною поверхнею... Але до цього досвіду тоді була ще цілих чверть століття.
Окрім цих кількох років, пам’ять про які письменник зберігав усе життя, доля ще зводила його цим краєм та його мешканцями. Достеменно відомо про одну таку зустріч навесні 1941 року. Незадовго до депортації з Чернівців, Петер Демант відвідав Вижниччину вже як лаборант щойно створеного Чернівецький обласний краєзнавчий музей / Chernivtsi Regional Museum. Про дивовижну знахідку, яку він привіз з тієї експедиції розповім якось окремо. Проте навіть на Колимі йому довелося познайомитися з колоритним геологом, який поділяв його захоплення цією землею дитинства.
Згадати ці події спонукали деякі картини, представлені в постійній експозиції Чернівецький обласний художній музей. Кожну з яких легко можна прокоментувати, як уривками з «Першого життя» Вернона Кресса, проте ще докладніше з відповідного розділу документального роману «Вернон Кресс. Життя під прикриттям».
Якби вітчизняна мережа книгоросповсюдження не спочила у Бозі, а популяризація читання не була би справою переважно самих авторів, то саме Вижниця першою після Чернівців мала би з’явитися на карті презентацій цієї книги про буковинське і чернівецьке ХХ століття. А поки це залежить лише від моїх скромних можливостей, пропоную добірку картин з експозиції Чернівецького обласного художнього музею на гуцульську тематику з коментарями до них зі сторінок документального роману.
Окрему розповідь про сенсаційну знахідку музейного лаборанта на буковинській Гуцульщині, як і розповідь про його колимського друга, що випадково став свідком зйомок культової кінострічки «Білий птах з чорною ознакою» у цих краях, обіцяю оприлюднити вже найближчим часом.
Юрій ЧОРНЕЙ
Менш ніж за дві доби, долаючи сотні бурхливих порогів та перекатів, ліс доправляли до Чернівців. Траплялося, що частину плотів накопичували в районі Вижниці. Деревина призначалася для переробки на місцевих підприємствах. Поки вона загачувала русло Черемошу, любителі полоскотати нерви, балансуючи на колодах, перебиралися з одного берега річки на інший. Сполучення між протилежними берегами поділеної сусідами української землі було ускладнене: під час Першої світової австрійський залізничний міст, який з’єднував у цьому місці Галичину з Буковиною, висадили у повітря.
З розділу «Вижниця на кордоні та «Бубі» Реццорі» документально роману «Вернон Кресс. Життя під прикриттям».
З розділу «Вижниця на кордоні та «Бубі» Реццорі» документально роману «Вернон Кресс. Життя під прикриттям».
У Вижниці родина жила орієнтовно у 1922-1923 роках. (Позаяк точне датування деяких подій у біографічних матеріалах письменника відсутнє, частина дат встановлена приблизно – за згадками про вік дійових осіб розповіді). На кордоні колишнім віденцям довелося пожити перед остаточним облаштуванням у Чернівцях. І хоча назви «Вижниця» у тексті «Першого життя» немає, написаний Верноном Крессом через 83 роки після згаданих подій нарис «Лаборант» її місить: «Вижницю знаю, ми жили там, коли батько служив на кордоні».
З розділу «Вижниця на кордоні та «Бубі» Реццорі» документально роману «Вернон Кресс. Життя під прикриттям».
З розділу «Вижниця на кордоні та «Бубі» Реццорі» документально роману «Вернон Кресс. Життя під прикриттям».
Лінія кордону між Румунією та Польщею була визначена таким чином, щоб зберегти на Буковині «цілісність її історичної території, окрім невеликого вирівнювання, необхідного для того, щоб не переривати залізничний зв’язок між галицькими містам Городенка та Заліщики», – цитує історик Ігор Піддубний пункти міжнародних договорів, які врегулювали питання європейських кордонів після Першої світової війни.
З розділу «Вижниця на кордоні та «Бубі» Реццорі» документально роману «Вернон Кресс. Життя під прикриттям».
З розділу «Вижниця на кордоні та «Бубі» Реццорі» документально роману «Вернон Кресс. Життя під прикриттям».
Від Галичини, прибраної до рук Польщею, нові румунські території у Вижниці відділяла лише срібна стрічка гірського Черемошу. Тулячись ближче до берега, місцеві мешканці сплавляли ліс течією річки.
Взимку ліс рубали, обтинали, а влітку сплавляли. З буковинських верховин стовбури спускали спеціальними жолобами-«рурами», які «рихтували» колодами. Ця каторжна праця далеко не кожному до снаги. Спущене у громаду («рагаш») дерево «цугарі» везли на села чи до спеціального місця, де стовбури «меглували» – складали у великі стоси – «меглі». «Збиваники», коли приходив час, робили з нього довгу дарабу. Дерево збирали на «ґратах» і в’язали тросами. Основним інструментом в’яжчиків був схожий на кайло «цапин» з гострим металевим кінцем – навскіс посадженим на метрове дерев’яне руків’я. В’язальники дараб чіпляли колоди цапином і притягали одну до одної.
З розділу «Вижниця на кордоні та «Бубі» Реццорі» документально роману «Вернон Кресс. Життя під прикриттям».
Взимку ліс рубали, обтинали, а влітку сплавляли. З буковинських верховин стовбури спускали спеціальними жолобами-«рурами», які «рихтували» колодами. Ця каторжна праця далеко не кожному до снаги. Спущене у громаду («рагаш») дерево «цугарі» везли на села чи до спеціального місця, де стовбури «меглували» – складали у великі стоси – «меглі». «Збиваники», коли приходив час, робили з нього довгу дарабу. Дерево збирали на «ґратах» і в’язали тросами. Основним інструментом в’яжчиків був схожий на кайло «цапин» з гострим металевим кінцем – навскіс посадженим на метрове дерев’яне руків’я. В’язальники дараб чіпляли колоди цапином і притягали одну до одної.
З розділу «Вижниця на кордоні та «Бубі» Реццорі» документально роману «Вернон Кресс. Життя під прикриттям».
Для сплаву дерев використовували відому з австрійських часів систему малих водойм, по-місцевому «клявз». Залишки рукотворних гатей можна досі зустріти на Білому – «клявза Марії» – і Чорному Черемоші. Зокрема в гірських селах Сергії, Яблуниця на Путильщині. Добре збереглася водозбірна кляуза «імені кронпринца Рудольфа», споруджена понад 130 років тому на річці Перкалаб, яка є межею Чернівецької та Івано-Франківської областей. Трохи далі Перкалаб зливається із Саратою і утворює Білий Черемош. Невеличкі загати стримували рух води. У день сплаву в шлюзах відчиняли спеціальні ворота. Водяна лавина піднімала рівень річки, підхоплювала дараби і стрімко несла зрубані стовбури похилим водоспуском.
З розділу «Вижниця на кордоні та «Бубі» Реццорі» документально роману «Вернон Кресс. Життя під прикриттям».
З розділу «Вижниця на кордоні та «Бубі» Реццорі» документально роману «Вернон Кресс. Життя під прикриттям».
Далі надходила черга плотогонів. Сезон починався 15 березня і тривав до листопада. Ліс – сотні кубометрів деревини – вели вниз за течією. Дорогою слід було пильнувати, щоби дараба не розбилась об скелі, трос не зачепився за гостре підводне каміння – на річкових порогах дараби стрибали, як несамовиті. Швидкість руху плотів досягала 14 кілометрів за годину.
«Нашу штуку знати треба, словами її не розповісти», – цитувала газета «Радянська Буковина» слова старого керманича Івана Шуляка навесні 1941 року. Вирушаючи на роботу, «керманичі» прощалися з рідними, наче востаннє. Плотогонам часто доводилося працювати по коліна, а то й по пояс у холодній воді. З Вижниці гуцули поверталися в гори. Далі Черемошем і Прутом плоти супроводжували мешканці низовин.
Допитливому хлопчику випала нагода ближче пізнати ремесло, що вразило його у дитинстві. Щоправда, не на Черемоші, а вже на річці Чулим. На крайніх плотах, що займали половину ширини цієї сибірської річки, стояли тоді пересувні вишки. З них вартові слідкували за водною поверхнею... Але до цього досвіду ще цілих чверть століття.
Менш ніж за дві доби, долаючи сотні бурхливих порогів та перекатів, ліс доправляли до Чернівців.
З розділу «Вижниця на кордоні та «Бубі» Реццорі» документально роману «Вернон Кресс. Життя під прикриттям».
«Нашу штуку знати треба, словами її не розповісти», – цитувала газета «Радянська Буковина» слова старого керманича Івана Шуляка навесні 1941 року. Вирушаючи на роботу, «керманичі» прощалися з рідними, наче востаннє. Плотогонам часто доводилося працювати по коліна, а то й по пояс у холодній воді. З Вижниці гуцули поверталися в гори. Далі Черемошем і Прутом плоти супроводжували мешканці низовин.
Допитливому хлопчику випала нагода ближче пізнати ремесло, що вразило його у дитинстві. Щоправда, не на Черемоші, а вже на річці Чулим. На крайніх плотах, що займали половину ширини цієї сибірської річки, стояли тоді пересувні вишки. З них вартові слідкували за водною поверхнею... Але до цього досвіду ще цілих чверть століття.
Менш ніж за дві доби, долаючи сотні бурхливих порогів та перекатів, ліс доправляли до Чернівців.
З розділу «Вижниця на кордоні та «Бубі» Реццорі» документально роману «Вернон Кресс. Життя під прикриттям».
«Як це робилося? Свердлили дерева, шварами зв’язували талби, а потім талби – у дараби, – згадував мешканець Яблуниці Михайло Шміляк. – Талби мали бути завширшки 8-8,5 м. Якщо ріка повноводна – трохи ширшими, у посушливий рік – вужчими. Середня колода талби мала бути на 30 см довша за решту, щоб наступна талба на поворотах упиралася в неї. На першій талбі з полін робили місце, де тримали рюкзаки з тертілою – це харчі на тиждень: сало, бринза, сметана, домашній хліб; сокири, пили, теплий одяг.
Першу талбу зшивали так, щоби вона була стійкою. У передній її частині ставили колоду через всю ширину талби. Називали її «попруга». Зверху на неї ще одну – «стілець». В цей «стілець» вбивали кілки, на яких вільно оберталися в різні боки дві керми. Кермували плотогони спеціальними стернами, розміщуючись в голові плота.
Одна дараба складалася з 10-12 талб, це приблизно 200-300 кубометрів деревини. (План лісосплаву з гірських районів на квітень – травень 1941 року, згідно з повідомленням «Радянської Буковини», становив 50 тисяч кубометрів лісу. – Авт.) Коли дараба була готова, відкривали плотину і вели її до Вижниці».
З розділу «Вижниця на кордоні та «Бубі» Реццорі» документально роману «Вернон Кресс. Життя під прикриттям».
Першу талбу зшивали так, щоби вона була стійкою. У передній її частині ставили колоду через всю ширину талби. Називали її «попруга». Зверху на неї ще одну – «стілець». В цей «стілець» вбивали кілки, на яких вільно оберталися в різні боки дві керми. Кермували плотогони спеціальними стернами, розміщуючись в голові плота.
Одна дараба складалася з 10-12 талб, це приблизно 200-300 кубометрів деревини. (План лісосплаву з гірських районів на квітень – травень 1941 року, згідно з повідомленням «Радянської Буковини», становив 50 тисяч кубометрів лісу. – Авт.) Коли дараба була готова, відкривали плотину і вели її до Вижниці».
З розділу «Вижниця на кордоні та «Бубі» Реццорі» документально роману «Вернон Кресс. Життя під прикриттям».
Однак ні кулеметна стрілянина, ні необхідність проводити довгі зимові вечори при гасовій лампі з білим порцеляновим абажуром не завадили звиклим до культурних розваг віденцям якнайкраще облаштувати свою тимчасову домівку. (Світло подавали три-чотири дні на тиждень, та й то лише до дев’ятої вечора). Окрасою інтер’єру незабаром став невеличкий рояль.
Вільний час брат із сестрою гаяли граючись зі знайденим у стодолі наганом (поки бабуся його не реквізувала); у місцевому кінотеатрі; чи обстрілюючи сніжками збудовану в садку снігову фортецю. «Схований у гноївці наган – спогад про Вижницю» вкотре наснився письменнику 2001 року. Подробиці видіння з’явилися у щоденнику: «Цього разу зовсім чистий, його довго шукали в мене якісь чекісти». У дитинстві про існування чекістів він, напевно, навіть не чув. Ближче знайомство з ними було попереду. Натомість неприязнь до санок, яку відчував все життя, – родом з дитинства: наслідок зіткнення з телеграфним стовпом під час невдалого зимового катання.
З розділу «Вижниця на кордоні та «Бубі» Реццорі» документально роману «Вернон Кресс. Життя під прикриттям».
Вільний час брат із сестрою гаяли граючись зі знайденим у стодолі наганом (поки бабуся його не реквізувала); у місцевому кінотеатрі; чи обстрілюючи сніжками збудовану в садку снігову фортецю. «Схований у гноївці наган – спогад про Вижницю» вкотре наснився письменнику 2001 року. Подробиці видіння з’явилися у щоденнику: «Цього разу зовсім чистий, його довго шукали в мене якісь чекісти». У дитинстві про існування чекістів він, напевно, навіть не чув. Ближче знайомство з ними було попереду. Натомість неприязнь до санок, яку відчував все життя, – родом з дитинства: наслідок зіткнення з телеграфним стовпом під час невдалого зимового катання.
З розділу «Вижниця на кордоні та «Бубі» Реццорі» документально роману «Вернон Кресс. Життя під прикриттям».
До переживань батьків Петерові було байдуже. «Дитиною поразки» він точно не став. Услід за «alter ego» героя Реццорі з роману «Торішній сніг» Демант, напевно, міг повторити й про себе: «Я виростав на холодному протязі однієї з тих держав-спадкоємиць, які належали до балканських країн… грубіший, зате безпосередніший, вільніший, позбавлений ілюзій, ближчий до жорстоких реальностей природи, менш схильний до фікцій та абстракцій».
З розділу «Вижниця на кордоні та «Бубі» Реццорі» документально роману «Вернон Кресс. Життя під прикриттям».
З розділу «Вижниця на кордоні та «Бубі» Реццорі» документально роману «Вернон Кресс. Життя під прикриттям».
У Вижниці малий Петер познайомився зі старшим від нього на чотири роки Бубі Реццорі. Батьки цього хлопця розлучилися 1922 року. Прибуваючи з різних шкіл додому на канікули, він зі своєю сестрою снували туди-сюди між домами розлучених батьків. «Бачили одне одного тільки під час канікул, які ми часто проводили з нашим батьком у сільській місцевості, а частково з нашою матір’ю в місті…», – уточнив автор «Торішнього снігу». Можливо, саме під час одного з таких наїздів Бубі до Вижниці Петер з ним і познайомився.
З розділу «Вижниця на кордоні та «Бубі» Реццорі» документально роману «Вернон Кресс. Життя під прикриттям».
З розділу «Вижниця на кордоні та «Бубі» Реццорі» документально роману «Вернон Кресс. Життя під прикриттям».
Значно більше місця в його дитячих спогадах зайняли інші тогочасні реалії. Вузькі промені прожекторів, які обмацували вночі новий річковий кордон між Польщею й Румунією, відлуння стрілянини та розмови дорослих про численних дезертирів, контрабандистів і просто розбійників, якими кишіли навколишні ліси. Одне з незабутніх вражень п’ятирічного хлопчика – пекельний гуркіт від коліс французької військової вантажівки Citroёn.
«Озброєні до зубів відчайдухи-контрабандисти з мішками за плечима… такими запам’ятав я цих злочинців, коли ми жили на польському кордоні, – згадував Демант. – Вечорами регулярно лунав кулеметний вогонь прикордонників, який зрідка переривався пострілами контрабандистів. А вранці повз наш ганок провозили на возі то вбитого поляка, то закривавленого прикордонника. Це була постійна війна. З румунського боку тягали тютюн і горілку, з польського – цигарковий папір і сувої вовняної тканини».
З розділу «Вижниця на кордоні та «Бубі» Реццорі» документально роману «Вернон Кресс. Життя під прикриттям».
«Озброєні до зубів відчайдухи-контрабандисти з мішками за плечима… такими запам’ятав я цих злочинців, коли ми жили на польському кордоні, – згадував Демант. – Вечорами регулярно лунав кулеметний вогонь прикордонників, який зрідка переривався пострілами контрабандистів. А вранці повз наш ганок провозили на возі то вбитого поляка, то закривавленого прикордонника. Це була постійна війна. З румунського боку тягали тютюн і горілку, з польського – цигарковий папір і сувої вовняної тканини».
З розділу «Вижниця на кордоні та «Бубі» Реццорі» документально роману «Вернон Кресс. Життя під прикриттям».
