Буковина — край зразкової толерантності

Буковина завжди була краєм зразкової толеранції, хоча пережила кілька окупацій: австрійську, румунську, російську.

Співіснування представників різних груп національних меншин у Чернівецькій області майже нічим не відрізняється від проживання мешканців областей, де тотальною більшістю є етнічні українці. Хіба колоритом, більшим набором національних барв та цікавішими стосунками між людьми. Які, до речі, спілкуючись, вкрай рідко згадують, що вони різних національностей.

Буковина завжди була краєм зразкової толеранції, хоча пережила кілька окупацій: австрійську, румунську, російську. Коли Буковина належала до Австро-Угорської імперії, за правління Габсбургів, українці та румуни мали тоді в школах викладання рідними мовами, а українські громадські лідери навіть обиралися до парламенту.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Буковина - втрачений рай Європи (читання на вікенд)

Значно гіршою була румунська окупація, з її румунізацією та відкиданням будь-яких національних утворень чи навіть автономій.

Жорсткою та кривавою була і російська окупація, з її виселенням у Сибір цілих родин, арештами та розстрілами патріотів.

Але це все вже історія. Тепер українці як найбільша національна група, румуни та молдовани, котрі теж у своїх автохтонних селах є корінною національністю, а також приїжджі євреї, німці, чехи, поляки, російські старовіри і просто етнічні росіяни є однією громадою.

Усі прекрасно уживаються один з одним, довкола змішані шлюби, де діти розмовляють двома мовами. В трудових колективах жодного національного поділу, ба більше, у звичайному житті. Люди різних національностей стають кумами, сусідами, спільно проводять дозвілля і святкують свята, у церквах вони стоять поруч.

Так, румуни як друга найбільша національна група прагнуть мати свої школи, навіть факультет румунської мови і літератури в університеті. І мають. Можливо, хтось плутає недавню реакцію румунської меншини на новий мовний закон із загостренням міжнаціональних стосунків? То це зовсім не так.

Просто румуни, і це природно, прагнуть давати своїм дітям кращу освіту рідною мовою. Тим паче, що донедавна багато випускників румунської національності вступало до вишів Бухареста та інших румунських міст. Дехто це коментував жорстко: мовляв, у школах вчаться за українські гроші, а вже навченими вступають в університети іншої країни.

Але контраргумент є вбивчим: українці теж залюбки вступають в університети Варшави, Кракова, Вільнюса, Кельна, Лондона.

Такий тісний тепер світ, сповнений свободою, якої колишні покоління не мали.

Ще за протестами щодо проукраїнського мовного закону стояло теж природнє бажання вчителів румунських шкіл не втратити роботу. Нічого, розібралися, адаптувалися, громадський спокій повернувся знову.

До речі, відомий буковинський підприємець і депутат обласної ради Іван Семенюк з румунського села Бояни, який збудував багато соціальних об’єктів, реконструюючи місцеву школу, поставив вимогу, щоб там обов’язково були українські класи.

Мої діти мають бути конкурентними в нашій державі, заявив тоді він, прибравши гострі кути.

Іншим делікатним питанням є подвійне громадянство. Але, схоже, патріотизм і любов до національного тут далеко не на першому місці. Другий, румунський паспорт — це, найперше, питання свободи пересування ЄС, США та Великою Британією та права там на роботу.

Ще наявність румунського паспорта дає можливість ввозити та пересуватися Україною на нерозмитнених автомобілях. Це хороші преференції. Саме тому, серед тих, хто отримав паспорт сусідньої країни, дуже багато українців, котрим якісь ідейні мотиви не пришиєш. Та й не треба.

Найкращою ілюстрацією співжиття між румунами та українцями є те, що національні мелодії обох народів на Буковині майже переплелися, ритміка, мотиви і темп дуже схожі. Як традиції та манери відзначати релігійні свята.

Переплелися і звичаї та гастрономічні смаки. Кожен буковинець вважає місцеву українську кухню, а з нею румунську, єврейську та німецьку своєю. Голубці, мітетеї, бринза, кулеша, риба-фіш, форшмак на святкових столах у всіх домівках, незалежно від національної ідентифікації тих, хто це поїдає.

У жодному закладі, на жодній вулиці, в жодній установі і близько нема якоїсь національної сегрегації, Буковина сповідує європейські принципи співіснування. І це прекрасно.

Хоча впливати через окремих місцевих політиків та журналістів на формування невдоволення українською владою тут деякі закордонні політикани намагаються. Але така співпраця теж має економічний характер. На такому сепаратизмі банально заробляють.

Іноді має місце обурлива реакція українських культурних діячів на буцімто повзучу румунізацію. Наприклад, недавно голова Українського дому Володимир Старик, який походить з давньої родини чернівецьких інтелігентів, виступив з різкою заявою проти повернення надпису румунською мовою на антаблементі будинку на Центральній площі Чернівців, котрий сьогодні є Румунським національним домом. Він справедливо доводив і довів, що до румунського культурного осередку там за Австрії розміщувалася популярна пивна, і належала вона австрійцеві. Але його допис громадської думки не збурив, а влада пояснила свою позицію розвитком туризму та поверненням місту втраченого обличчя.

Так і проїхали. Як й іншу недавню історію, яка обійшла головні сторінки сайтів та шпальти газет — про п’яного попа російської церкви румунської національності, котрий заявляв поліцейським, які його затримали, що якщо вони не вивчать румунську мову і не стоятимуть перед ним на колінах, то скоро стоятимуть під дулами автоматів. На цю історію прискіпливу увагу звернули хіба що лікарі психоневрологічного диспансеру на вулиці Мусоргського, 2, й то не надовго, оскільки займаються реорганізацією і переїздом з будинку австрійської забудови, розташованому в саду в центрі міста.

До речі, про архітектуру. Основною забудовою старих Чернівців є австрійські квартали, чітко сформовані під тодішню віденську архітектурну моду з елементами німецького містобудування. Але багато вулиць мають і будинки румунської забудови.

Це переважно вілли багатих людей та місцевих політиків. Є будинки української знаті, польських комерсантів, а також споруди з вираженою єврейською символікою — елементами верхньої частини зірки Давида.

Усе це туристичні квартали Чернівців, а поєднання стилів є їх окрасою і якраз демонстрацією толерантного співжиття громад.

Місто прикрашають три синагоги, а єврейська музика та кухня теж є невід’ємною частиною загального тла. Рабини є шанованими громадянами, як й інші буковинські євреї, котрі показали себе достойними фахівцями у багатьох професіях.

І знову ж, абсолютно ніякого водорозділу в спілкуваннях між українцями, євреями, румунами та іншими доброчинцями нема. Тут теж дуже часто прекрасні дружні стосунки. І в цьому весь чернівецький колорит, вся неповторність буковинського різнолюддя.

Російські кулі на східному фронті теж не розбираються, якої національності буковинець в однострої ЗСУ. Білборди хлопців з різних родин, котрі полягли за Україну, — на всіх центральних чернівецьких вулицях. Але це вже тема іншої історії.

Фото: astrub-tour

Джерело: http://www.golos.com.ua/article/352174