Безхатько? Так! Але ж людина...

День у день роблю вранішні пробіжки. Підтюпцем, щоразу по годині - півтори. Роблю це оздоровлення, яке нічим не можна замінити, дуже рано. Та ще й за кількома маршрутами. Тільки обов'язково вулицями міста, бо пробіжки в парку утомлюють і набридають одноманітністю. 

5 грудня, о 5-й 15 ранку, навпроти залізничного вокзалу, біля кафе, побачив лежачого, закоцюблого від морозу чоловіка. Тут же подзвонив на 103 у "швидку", сподіваючись, що та служба миттєво зреагує, і так само миттєво приїде. Нехай бомж, але ж людина, яка в силу якихось життєвих обставин і стала бомжем. Натомість розпитували, а де той залізничний вокзал (наче з гірської Путили треба їхати), а здогадавшись, що на Гагаріна, повідомили:

- Ну, ось приїдемо, а він встане? 

Та й слава Богу, він же ж людина! Наче вмовив, переконав. Водночас подумав:

Що ми за люди такі, коли чи не через кожний виконком розглядаємо питання притулків для бродячих псів, а від замерзлої людини усіляко відмахуємося? Від тієї людини, яка, можливо, у літах молодих  зробила у сто крат більше користі від тих, хто піклується не про замерзлих людей, а про бродячих собацюр.

Що б сказав з цього приводу незабутній Тарас? Моголи, моголи... Та й знову канув у небуття...

Іван АГАТІЙ, 

Заслужений журналіст України 

Фото ілюстративне.