Берегиня книгарні "Букініст" Марина Лібанова: "В Ізраїлі досі запитують, чи є в наших магазинах продукти"

Берегиня книгарні "Букініст" Марина Лібанова – про війну у нас і в Ізраїлі, про ставлення до подій в Україні емігрантів та ліфт, аби подолати всього три сходинки

Кілька разів на рік директор книгарні "Букініст" Марина Львівна, яку добре знають і ніжно люблять у Чернівцях, їде до Ізраїлю у місто Герцлія – до доньки. Гуляє там з онуками акуратними вуличками, але все одно залишається з нами: "Юля, у них там верхівки дерев підстригають у формі прямокутників, споруджують ліфт для інвалідів, щоби вони могли подолати три (!) сходинки перед банком, а дороги… Я плачу".

З нашої розмови стає зрозумілим, що ми зовсім не уявляємо, якою бачать Україну  в Ізраїлі.

-          Марино Львівно, коли ми записували з Вами попереднє інтерв’ю, саме йшла боротьба-війна за книгарню "Букініст". Тоді мріялося, що наступна наша зустріч буде сонячною і переможною, аж тут – нова війна. Справжня…

-          Я не впустила війну глибоко в своє життя. Не можу сказати, що залишалася осторонь. Допомагала, як могла, хоча дуже розгубилася, коли це все почалося.

Це дуже дивна війна. Я – доросла людина і намагалася розібратися у декількох війнах. Те, як нам підносили ІІ Світову, в якій брав участь мій батько... Війна в Афганістані, коли гинули хлопці, і її розвінчання по закінченні. І раптом я зрозуміла, що нині – не моя війна. Я багато подорожувала світом,  проте ніколи не була у Донецьку  і мені ніколи не було цікаво туди поїхати. Не знаю, чому ми повинні боротися за цю землю.

Не дотримуюся категорично антивоєнної позиції,  стараюся допомагати, проте все ж проти війни.

-          Ізраїлю та Україні випала подібна доля – боронити свою землю…

-  В Ізраїлі я побачила, як люди живуть, перебуваючи у стані війни. Вони знають, за що стоять. У них склалося історично, що, приїжджаючи на цю землю, усім доводиться боронити її. Тут все по-іншому, адже є дуже сильна нація. Українці, на жаль, лише зароджуються як нація.

А чи відчуваю я, що в Донецьку – наша земля? Ні. Я готова її віддати. Все життя я прожила на Буковині й її частину не віддала би нікому, сама би пішла захищати. В  Ізраїлі зустрічаю людей, які приїхали з Донецька чи Луганська, і не виказую, як ставлюся до них. А ставлюся до них погано, бо я – з книжкового магазину! А вони, скажімо, з магазину шин… Кого не запитаєш: продавали резИну, бузИну, відкрили  СТО, і тепер їм немає за що триматися. А я точно знаю, що у мене є книги, і я приїду сюди, і в мене будуть книги тут.

Познайомилася з однією луганчанкою в перукарні. Кажу: "Ви у Луганську дивно так жили, ніби ніколи нікуди не їздили. Ви що, світу не бачили? Чому не привезли його до Луганська?" Вона дивується: «Це ми не їздили? Мої батьки ще за радянських часів усі путівки, які були, отримували! І на лайнерах, і на теплоходах Середземномор’ям плавали!» Так, СРСР давав ці путівки, але не давав у мозок сигналу, що побачене слід привезти додому. Зараз слід було їхати!

Вони як жили за совка, так хотіли жити і за України. Дали путівку – давайте далі. Вона мені розповіла, що приїхала сюди до доньки, а чоловік залишився у Луганську. І запевняє, що там усе чудово. Уявляєте, якою злою я звідти вийшла? Вдома доньці кажу: "Не піду більше до цієї манікюрниці!"  

Я їм не можу поки пробачити, що вони зчинили в Україні. Україна заслуговує на більше. Але ми самі винні. Ще не дозріли як нація.

-          Ви не можете не прогнозувати, як накинуться на Вас патріоти за таку позицію…

-          Не вважаю, що ті кілометри землі на Сході варті життя наших хлопців! Розумію, яку реакцію викличуть ці слова. Але я – жінка, мені можна говорити. Жінки взагалі погано розуміються на технічних питаннях.

Щиро співчуваю тим, хто втратив дім, бачив смерті… Питання до патріотів: де вони були, коли попередній президент розпустив армію? Сучасних чоловіків принизили, не давши реалізувати себе як воїнів, придумали їм примітивні і тупі військові кафедри. Місяць валятися у траві на полігоні у Сторожинці – вся військова наука. Не стверджую, що треба було озброюватися ядерними боєголовками, але не можна було залишити країну без військових. І лише дурень цим би не скористався. А він був не дурень – президент іншої країни, яка відкусила за вечір Крим, а згодом ще й зайняла частину української території, де почали гинути люди.

- То що ж з усім цим тепер робити?

-  Пам’ятаю, як один із політиків сказав, що буде будувати на Сході стіну. Не треба воювати, досить смертей…  Вони хочуть там залишитися, створити особливий світ-міф – дайте їм цю можливість.

Хто виїхав ще за СРСР, нам не співчувають

-          Як в Ізраїлі ставляться до війни в Україні?

-          Ті, хто виїхав до Ізраїлю за радянських часів, зазвичай, не за Україну. Адже за СРСР не було жорсткого поділу, що це – Україна, а це – Росія. Я познайомилася з колишніми чернівчанами, які виїхали у 1989 році і з того часу у Чернівцях не були. Вони мене запитують: "А є продукти у магазинах?" Вони не можуть уявити, які зміни відбулися. Це покоління не уявляє, що таке Україна, і вважає, що ми повинні на колінах повзти до Москви, столиці «нашої Батьківщини».  До того ж в Ізраїлі немає українських каналів, а російські є. Це дуже впливає.

Ті ж, хто виїхав останніми роками, у розколі. Бо частина приїхала зі Сходу, а частина – з Центральної чи Західної України. Навіть дніпропетровські поділяються на тих, хто за Донецьк, і тих, хто за Захід.

Тим часом є активна група молодих людей, з якими я їздила на мітинг під російським посольством, які збирали гроші на армію, ліки, допомагали пораненим. Зараз активність спала, бо минулого року була націоналістична акція однієї з політичних партій України, що "проїхалася" по євреях. Тут всі обурилися: "Ми стільки зробили для українців, а знову кричать, що ми жиди… Та що ще зробити для вас?"

Ще один штрих: ніби Ізраїль з Росією й не у палких обіймах, а все одно повернутий в бік Росії. Відбувся міжнародний туристичний ярмарок у Тель-Авіві: росіяни приїхали і пропонують показати свою Вологду тощо, були і представники  Перу, В’єтнаму, Нігерії.  А  Україна не приїхала! Бо не готова: немає доріг, літаки не літають, потяги не ходять. І нам розповідають, що через війну? Ми ж не вирішуємо жодної проблеми. Давайте з Києва  в Карпати побудуємо дорогу, наприклад!

Сюди приїжджають з гастролями різні театри, музиканти, а українці не їдуть. Чому грузини можуть привезти театр на фестиваль, а ми ні?!  То як Україна має себе відкрити?

-          Виходить, ми –  бідні, бо…

-          У нас все є! В Ізраїлі немає води, і вони вирішили цю проблему. А що відбувається з  нами? Ми весь час бідні, весь час просимо: ”Дайте нам!” А навіщо? Чому Ізраїль сам себе годує, а Україна – в біді? Так образливо стало, коли у щотижневій передачі  про якість продуктів почула, що завезли величезну партію яєць з України, заражену …сальмонелою. То в Україні їдять що попало і ще примудрилися це відправити до Ізраїлю. Хоча у них є продукти, синтетичні на смак, але безпечні.

Ізраїль – країна дітей і літніх людей. З цього слід починати. У кожному ресторані – спеціальний туалет для інвалідів або пристосований – зі спеціальними ручками, широкими дверима. Банк, до якого ведуть три високі сходинки, поставив на вулиці …ліфт! До сліз.

І це при тому, що у них не бракує проблем. Дуже дороге життя, квартири, відкритий арабський тероризм, проте вони постійно дбають про тих, кому погано. Читала оголошення, де написано: якщо не маєте, що їсти або що дати дитині до школи, подзвоніть – допоможемо.

На вулиці – жодної бродячої собаки, бо прописаний закон, що жодний пес не буде жити на вулиці. Поліцейські загубленого собаку повинні знайти, повідомити власникам. Покинуті собаки – у великих притулках: кастровані, почищені, дресовані. Тут така мода на собак – всі їх мають!

І це люди, які живуть у стані війни, у постійній небезпеці. Побачила днями нову дорогу. Мені хотілося заплакати через те, що ми такої не маємо… Висаджена дивними деревами, квітами…

Верхівки дерев підстригають у формі квадрату

-          Але  Ви знову повертаєтеся до Чернівців…

-           Тут мій дім, книгарня, книжки…  Мені іноді здається, що те, що роблю у Чернівцях, важливо. Тут я – бабуся,  це приємно, але іноді мені мало бути просто бабусею.

Багато що засмучує. Порівняння – не на користь Чернівців.

 В Ізраїлі працюють цілі команди в меріях, які займаються розвитком міста. Йду вулицею, чую звук "жжжж": підстригають дерева у формі квадрата. Робили це протягом дня: одні підстригали, інші тим часом вантажили гілки й вивозили.

Щоби знизити швидкість, висаджують круглу клумбу на перехрестях. І кожна має своє оформлення: птахи з квітів, розкішні дерева. Про старі дерева дбають, роблять ін’єкції, щоби вони жили… Клянуся, бачила це на власні очі.

Ми ж маємо чорнозем, селянські руки, то чому не можемо посадити такі квіти?

Бачила скульптуру, виготовлену із запчастин трактора. Де такі талановиті люди у нас?

-          Якось усе геть сумно для нас…

-          У нас теж все зміниться на краще.  Проте людина має відчувати, що про неї  піклуються, особливо про малозабезпечених, і це – місія держави. Тут є щотижнева дитяча програма на ТБ, де вчать маленьких діток спілкуватися з інвалідами. Треба почати з дітей. Нас вже не виправиш.

А як тут піклуються про літніх людей: вони можуть отримати  державну квартиру в будинку, де живуть такі ж літні люди і де є медсестра, а також велика зала для спілкування.   Держава оплачує двогодинне приготування їжі літнім людям, прибирання. Не діти буквально піклуються про батьків, а держава. Діти ж працюють і сплачують податки.

Тут  усе – для малечі. Я була на фестивалі для новонароджених: яка краса, які подарунки! Там  живуть і не розуміють, що є інше життя. А я не розумію, чому у нас такого нема. Це так природно. Елементарні речі: в автобусі чи на пероні вокзалу можна зарядити телефон, безкоштовні тренажери на вулицях, зоопарк, гойдалки для діток.

Вірю, що і у нас все буде добре. Але люди не можуть чекати – життя йде… Батьки чекали, діти чекають…

Увесь час згадую чистенькі і пахучі туалети у величезному парку міста Герцлія. Подумалося напівжартома: можливо, нам слід почати з туалетів? Як приберемо – усе налагодиться. Просвітліє у голові!

Юлія БОДНАРЮК

ОПУБЛІКОВАНО В ГАЗЕТІ "ЧЕРНІВЦІ"