Батькові чернівчан Павлові Каспруку сьогодні могло б виповнитися лише 79 років!

Пам’яті Почесного громадянина міста, Мера присвячується… 28 квітня мало виповнитися 79 років від дня народження міського голови Павла Каспрука. Його урядування (1985-1991) припало на непростий час: перебудова, розпад СРСР,  а відтак – політичне протистояння в суспільстві; екологічні біди – отруєння Дністра, аварія на ЧАЕС та невідома чернівецька хімічна хвороба 1988 року. Усе це потребувало неймовірного напруження, мудрості, зважених ефективних рішень. І Павло Каспрук зміг організувати роботу так, що й нині нічим йому дорікнути. Він не жалів себе, і в 50 років пішов із життя. Згорів на роботі.  

Перший справжній мер 

Вже сучасники назвали Павла Каспрука першим справжнім мером Чернівців. Хоча в 1985 – 1991 рр., коли він опікувався міською господаркою, навіть посади такої не існувало. Чернівчани швидко вловили відмінність Каспрукового стилю управління й вирішення проблем від притаманного його сучасникам. Молодість нового господаря міста, не кабінетний стиль керівництва, доступність, компетентність і висока ерудованість різко дисонували з образом вітчизняного чиновника,  до якого  роками привчали радянських людей.

Згідно з документами Павло Каспрук  називався головою Чернівецької міської ради народних депутатів та її виконавчого комітету. (До 1990 р. ці посади були розділені). Але за суттю прагнув і де факто був мером самоврядної громади міста. Таким, як демократичні мери великих європейських міст, невідомі тоді ще більшості чернівчан.

Його мерство було відносно недовгим, але яскравим й насиченим.  Дехто й за десятиліття перебування у владному кріслі не зміг залишити по собі такої доброї пам’яті. А ті потрясіння, які випали на період головування у місті Павла Каспрука, декому не трапляються за ціле життя.

«Генерал міста»

Чернівцям неабияк поталанило, що на зламі епох на чолі міста опинилась високоморальна людина, здатна мислити по новому, з ґрунтовною професійною підготовкою.  Ще до того як в березні 1985 року Каспрук  очолив виконком – фактично міський уряд, а згодом і міську раду його завжди кидали на найскладніші ділянки роботи – будівництво молокозаводу,  водогону, очисних споруд. Нештатні ситуації на виробництві, ліквідація  наслідків аварій – для цього також потрібен Каспрук. Тому завжди возив з собою у службовій машині чоботи, плащ-накидку… 

Робочий день голова міста розпочинав на пускових об’єктах, в комунальних службах, цехах підприємств. Господарку знав на зубок. Для нього це була не служба - покликання. Його особисто знали всі працівники комунальних служб міста і він знав більшість працівників. Добу-дві, скільки було потрібно, перебував на місці аварії разом з робітниками. Пізно ввечері, а траплялося й серед ночі, мерові  могли телефонувати і скаржитися на біду. Він вислуховував мовчки, одягався і  їхав туди, де потребували його допомоги.  Управлінські рішення ухвалював не через чужі доповіді, а сам володіючи ситуацією, прямо на місці подій. А якщо вже критикував когось з підлеглих, то не з написаного перевіряючим, а особисто знаючи реальний стан справ. Нині таких як Павло Каспрук називають кризовими менеджерами найвищого рівня. 

Чиновницький апарат цього ворога кабінетного стилю управління працював як добре налагоджений швейцарський годинник. Це дозволяло економити  час, скорочувати бюрократичну тяганину.  Деякі рішення до виконання мер Каспрук підписував прямо під час засідання виконкому. Настільки ґрунтовним був рівень їх опрацювання і підготовки.  Господар міста не любив, щоби документи тижнями  маринувалися в кабінетах. Він справді мав дар гуртувати навколо себе людей, переконувати, робити їх однодумцями.  «Йду до голови зі своєю думкою, а вийду певно з його», - жартували керівники закладів, установ і підприємств.

Творець самоврядування

До звичних для обласного центру проблем, яких з головою вистачає будь-якому мерові, незабаром додалися нові. Управляти міським господарством Каспруку довелося в умовах економічної, господарської, а згодом і гострої політичної  кризи.  Це був час горбачовської перебудови з усіма породженими нею надіями і гострими розчаруваннями. Рецептів, як має  поводити себе  влада, не існувало.  Зрозуміло було, що старі методи державного управління вже не годяться. А нові ще не народилися.

Керівнику виконкому Каспрукові потрібно було ефективно діяти в умовах, коли рішення часто приймали в іншому місці – обласному чи  міському комітетах партії, головами облвиконкому чи міської ради. Це був час болісних пошуків найбільш прийнятної і ефективної моделі  міського самоуправління, функціонування самоврядних органів влади. Хоча для жорсткої партійної вертикалі, яка тоді панувала, саме поняття самоврядування було нонсенсом. Але Каспрука це не зупиняло. Ніхто так різко і категорично не говорив з першим секретарем обкому партії і головою облвиконкому, коли відстоював інтереси громади Чернівців, як Каспрук. В той час, коли решта членів виконкому тільки перелякано кліпали  очима.

Твердження, що вітчизняне самоврядування відродилося в Чернівцях – не перебільшення. Біля його витоків справді стояв Павло Каспрук. Багато запропонованих ним ідей -  як владі дійти до кожної околиці, вулиці міста  - після голосування Верховною Радою України стали законами. Фактично тим підмурівком, на якому  зводилася державна будівля вже незалежної України. Врешті нинішні обіцянки центру повернути владу самоврядним громадам, не що інше як повернення до концепції Каспрука.

Голова «партії чернівчан»

Підпис Павла Каспрука стоїть на рішеннях про реєстрацію більшості новітніх товариств і організацій, які почали з’являтися в другій половині 80-х. Це він першим з високих посадовців підтримав ініціативи щодо вивільнення колишнього приміщення редакції газети «Буковини» під музей Федьковича,  відновлення пам’ятника воякам  41-го піхотного полку, дав згоду на відкриття першого клубу творчої інтелігенції.  Під документом, яким Чернівецький художній музей отримав приміщення колишнього міського комітету комуністичної партії також стоїть автограф Павла Каспрука. Це були ті перші паростки свободи, які мали перетворити тоталітарну державу на європейську демократію. Годинами Каспрук спілкувався з городянами в Будинку офіцерів, відповідав на питання. Такого не було ні до,  ні після нього. Він добре знав особисто не лише представників номенклатури, а й багатьох простих трудівників. Під час особистих прийомів, приймаючи по 30-35 чоловік на день, ніколи не відфутболював чужих скарг, слухав громадян по  8-9 годин.  

Напевно тому в грудні 1990 році, коли Чернівецька міська рада обирала собі нового голову,  за Каспрука голосували як ліві, так і праві. Три депутатські групи, що діяли тоді в міській раді, відклали на час суперечки,  які  роздирали сесійну залу за Каспрукового попередника.  Це тоді теза з виступу Павла Каспрука, що «для забезпечення міста водою чи ремонту вулиці партійна приналежність мало важить» стала крилатою. 

Хоча демократія для голови міської ради народних депутатів та її виконавчого комітету теж не була порожнім звуком. Він завжди був відкритий для преси, запрошував журналістів на всі заходи міськвиконкому. Каспрук неодноразово публічно підтверджував: найважливіші для громад питання готовий вирішувати на загальноміських референдумах. «Генерал міста», як його інколи називали, категорично відмовився вичитувати своє перше і єдине інтерв’ю для омріяної газети «Чернівці». «Не читатиму. Щоб не сказали, що мер затискує критику і хоче зробити газету кишеньковою», -  довірився  Каспрук авторові тієї розмови, майбутньому літописцю Чернівців  Ігорю Чеховському.

Каспрукова тисяча

П’ять років урядування  у місті Павла Каспрука, можливо, останній період, коли держава ще сама будувала житло. Виділялися якісь кошти, хоча їх ніколи не було достатньо. Організувати роботу, вишукати можливості, знайти додаткові будівельні потужності, яких місту весь час бракувало,  – усе це клопіт для мера. Тому він сам, бувало, їздив в московські міністерства, вибивав для Чернівців додаткові кошти. Вихід Каспрук бачив у тому, щоб підприємства самі будували житло для своїх працівників. Не чекаючи допомоги з бюджету, так званим господарським способом. Міськвиконком виділяв земельні ділянки під забудову, забезпечував комунікаціями. Місце під забудову отримували не лише підприємства, але й прості громадяни, які перебували на квартирному обліку.

За часів Каспрука понад тисячу чернівецьких сімей щороку одержували квартири у місті. Десятки тисяч городян досі проживають в будинках, збудованих за сприяння Павла Каспрука. А скільки ще їх ходять до дитячих садочків чи шкіл, які Каспрук відкривав ледь не щороку. Чеські  тролейбуси «Шкода», деякі з яких досі служать територіальній громаді, з числа тих чотирнадцяти, які Каспрук через Київ вибив для міста у 1988-му. Ще двадцять тролейбусів, багато яких також в строю, місто отримало за три роки до чеських. Це майже половина сучасного тролейбусного парку міста.

Дбаючи про добро городян Каспрук залишався байдужим до власних потреб. Коли деякі члени виконкому запропонували господарю міста, щоб він покращив власні житлові умови - вибрав особняк чи більшу квартиру у старому фонді - він був категоричним: «у мене є квартира і прошу більше цього питання не порушувати».

- З усіма Павло Касрпук був простим і щирим, не мав ні краплі начальницького гонору, не цурався жодної роботи. Його можна було побачити й зі щіткою в руках, коли він чистив усій родині взуття, і з відром біля криниці неподалік, - каже сусідка Павла Каспрука Сільва Лучик. – Жінки нашого будинку ставили його своїм чоловікам за приклад: міськи голова, а не гребує піти до крамниці, вибити килим.    

Впорядковане місце роботи для «човників»

Мерові часів первісного нагромадження капіталу доводилося вирішувати безліч економічних проблем, з якими до нього ніхто не стикався. Питання приватизації ресторанів, кафе… Свої пропозиції щодо муніципальної і комунальної власності Каспрук завбачливо подав в облвиконком. Щоб уникнути конфліктів при її поділі. Розуміючи значення комунальної власності для майбутнього розвитку міста дбайливо прийняв від військових дві казарми для міських потреб. Міську господарку Каспрук справді сприймав, як справу особистої відповідальності. Дуже переживав, коли бачив людську безгосподарність.  Бувало йдучи ввечері додому  закривав чужі під’їзди, мовляв,  спробую зробити їм тепло.

Та що там перукарні, комунальні підвали чи військове майно. Біля витоків феномену - відомого на всю Україну «Калинівського ринку» -  теж стояв Павло Каспрук. Хоча попервах мерові йшлося тільки про впорядкування стихійної торгівлі югославських «човників», яких чимало з’явилося в місті.  Бо усвідомлював: в умовах масового безробіття, яке насувається, краще, щоб «човники» мали впорядковане, а не стихійне місце роботи.  Великий ринок пропонували закласти в районі виїзду на Сторожинець, біля Ленківців, на вулицях Ізмайлівській, Руській. Каспрук скрізь побував, вислухав фахівців, нарешті зупинив вибір на місці, яке нині займає «Калинка». Для облаштування території тоді ж почали будівництво моста через Прут на вулиці Калинівській.

Мер був проти штучних економічних бар’єрів. «Суспільство не так давно вирвалося з сталінської зони, - обґрунтовував свою ліберальну економічну політику керівник виконкому. - Тому вільну економіку треба впроваджувати в масштабах усієї країни, а не відгороджуватися митницями від івано-франківців, тернопільчан, вінничан – єдинокровних братів». 

Треба дітей вивезти з міста!

Коли нам нині показують споруди водозабору «Біла» чи галерею відстійників чистої Прутської води,  то сучасники мали би знати: до цього також доклав руку  Павло Каспрук.  Поштовх ідеї спорудження Прутського водозабору для забезпечення городян чистою питною водою теж  йшов від нього. Мер завжди приділяв  особливу увагу якості питної води. Бувало сам виїздив в Білу перевіряти, чому у кранах погіршилася якість води.

Невідома хвороба, яка чорним крилом накрила місто у 1988 р., засвідчила наскільки важливими є екологічні проблеми для сучасного світу. Каспрук першим почав бити на сполох, але не всі хотіли його чути. Щобільше, обкомівські боси, самі уникаючи прийняття рішень, спробували безпідставно зробити крайнім мера. Намагалися звалити на нього невідомо чию вину. Але люди не вірили намовам, а вірили чесному вболіваючому за всіх і все Каспруку.

Мер не залишив свою громаду наодинці з алопецією. Під час загальної паніки, яка охопила все місто, віч-на віч з розлюченим натовпом, що взяв в триденну блокаду міськраду, наполегливо шукав шляхи порятунку. Працював у ці дні майже цілодобово з перервою на 3-4 години. Випивав чашку чаю-кип’ятку, з’їдав шматок чорного хліба і знову був готовий до прийняття рішень.

Поки надзвичайна комісія, очолювана високим київським ставлеником з’ясовувала причини невідомої хвороби, Каспрук на нараді у міськвиконкомі заявив: треба дітей вивезти з міста!  Він наполіг на повній дезактивації, вивезенні дітей, жінок. Таке рішення для тих часів з існуючою бюрократичною системою – подвиг. За це довіку має бути людська вдячність. 

Здавалося після такого випробування влада тільки втрачає. Але авторитет Каспрука після алопеції навпаки виріс. Чернівчани не забули співпереживання, людяного ставлення з боку посадовця до проблем простих мешканців. А Каспрук продовжував допомагати чим міг: кому квартиру, кому путівку, кому ремонт, грошову допомогу для поїздки на лікування. 

А ще як міг страхував місто від повторення катастрофи. Одним з перших в Україні запровадив екологічний моніторинг, вимірювання загазованості, рівня радіації. Щоб розвантажити центр Чернівців від бензопирену запропонував прокласти малу об’їзну дорогу,  затвердив програму озеленення.

Погоджуючись очолити Чернівецьку міську раду мав сумніви, підводило здоров’я. Вирішив пожертвувати собою, щоб реалізувати хоч екологічну програму. Фактично в останній рік свого урядування Каспрук витратив на озеленення Чернівців немислиму на ті часи суму 300 тисяч карбованців. Чотири тисячі дерев, які дякуючи йому тоді посадили, живе нагадування городянам про цю непересічну людину.

Легенда

Неординарні рішення й вчинки сприймали не всі. Каспрука  «били» і свої, і чужі.   Але вже ні одні, ані другі не могли обійтися без нього. Громада не пропускає машини до сміттєзвалища, мешканці Топорівки взяли в заручники комунальників -  заспокоювати, пояснювати, визволяти їде Каспрук.  Люди виходять на площі з синьо-жовтими прапорами. Такого ще ніколи не було! На розмову до них вийде не секретар  обкому, а  мер. Секретар наполягає розігнати збіговисько на площі.  Каспрук буде говорити, втихомирювати емоції доведених до відчаю людей.

Скрізь на амбразури кидали Каспрука. Бо тільки він умів чути і говорити з людьми, знаходити шлях до згоди, консенсусу. Хоча, можливо, саме тодішні хвилювання спричинили невиліковну хворобу, яка забрала його у розквіті сил. За рік до смерті, помахуючи своїм бюлетем про хворобу, мер ще жартував:  мій перший у житті.

В перший день весни 1991 року попрощатися зі своїм головою зібралося усе місто. Люди прийшли без стороннього спонукання, переживали як особисту втрату громадою свого лідера. Військові, діячі культури, представники національно-культурних товариств віддавали останню шану великому городянину. 

З 1992 року Павло Каспрук - Почесний громадянин Чернівців. У 2000-му у місті з’явилася  вулиця його імені.  Проте справжнім пам’ятником цьому чернівчанину є людська пам’ять. Напевно після багатолітнього «батька міста» Антона Кохановського, теж Почесного громадянина Чернівців,  нікого більше так не поважали, як його, Павла Каспрука.

Та не одна лише пам’ять про великого громадянина живе в Чернівцях. Через кілька годин після велелюдного похорону діда народився його перший онук. Теж Павло. Тезку-онука Павло Каспрук  вже, на жаль, не побачив.  А поки жив, завжди дякував дружині і долі, які подарували йому двох чудових синів.  Він по-батьківськи був закоханий у своїх хлопців Олександра і Олексія. Він їх не просто любив, він ними пишався. Сини – рослі, красиві, дужі, міцні, впевнені в собі, закохані в батька і матір. Такими дорослими мріяв побачити їх Павло Михайлович, якому за клопотами не вистачало   часу на ласку дітям, можливості погуляти з ними, досхочу поспілкуватись.  Але завжди кожну вільну хвилину віддавав своїм хлопцям, дбав як тільки міг про них. Та не судилося…

Хоча  обома нині міг би  пишатися. Обоє гідно несуть батькове прізвище. Старший - Олександр і молодший – Олексій – справжні чернівчани. Олексій, який став відомим у місті політиком, прагне втілити батьківський заповіт і зробити Чернівці відкритим, європейським, екологічно чистим, комфортним містом, де оживуть чернівецькі міфи, вільно почуватимеься бізнес, а вулиці підмітатимуть троянадми… Це наша чернівецька легенда.       

             Для підготовки матеріалу використано книгу:

 ГУСАР Юхим. Сяйво життя. – Чернівці: Місто, 2000. – 130 с. (Серія «Золоті імена Буковини»)

 На фото: Павло Каспрук з синами Олексієм та Олександром.