«Атланти» із Бердянська підпирають воїнів, які боронять Україну

Більше року я не міг вийти на телефонний зв'язок із своїм однокурсником Степаном Герилівим, який проживає у м. Бердянську Запорізької області. Тут він і працює головним редактором газети Державного педагогічного університету «Університетське слово». Та ось напередодні Новорічних і Різдвяних свят від нього в електронному варіанті надійшло гарне вітання. Такій вісточці я, безсумнівно, зрадів і знову спробував набрати номер мобільника Степана.  І той, слава Богу, нарешті відповів:

— О, Васильку, не дивуйся, що не відповідав тобі на телефонні дзвінки. Розумієш, у нас прифронтове місто, зв'язок доволі проблемний. До того ж, мене часто і дома не було. Їздив разом із волонтерами у зону АТО. Оце опісля навіть книгу видав у Тернополі завдяки допомозі добрим людям. Словом, вишлю її і тобі.

               Свою обіцянку Стефко, так ми його на факультеті журналістики Львівського університету називали, виконав дуже оперативно. Вже за кілька днів із Бердянська новою поштою я отримав пакуночок, в якому і була ота книжечка «Наші Атланти: жертовність во ім’я спасіння» Степана Гериліва із його автографом.

Твір цей — документальна оповідь про 186 днів (з 5.9. 2014 по 9.3.2015 років) тривог і надій волонтерського об’єднання  Бердянського Державного педагогічного університету «Наші атланти», одним із засновників та організатором якого став Степан Герилів. Студенти і викладачі БДПУ з допомогою великої кількості долучених до волонтерського руху бердянців-патріотів, підприємців, депутатів, справжніх українців з далекої Америки,  доброчинців із Польщі зуміли досягнути очікуваного. Зібрані кошти, продукти і ліки ледь не щодня відвозились і передавались воїнам АТО. І суть всього діяння, як пише у вступному слові до книги літературний редактор, ще один наш колега — заслужений журналіст України з Тернополя Михайло Зубик, дуже точно і ємко зазначив філософ і патріот-добродійник Володимир Федорик: «Волонтери не лише одягають, обігрівають та споряджають армійців і добровольців, а й цементують українство в монолітну націю».

Гадаю, ці слова вельми зрозумілі і близькі кожному з нас, передусім тим сотням і тисячам учасникам волонтерського руху на Глибоччині. Як і найглибші почуття Степана Гериліва, передані ним у поетичній строфі:

Прошу Бога дуже,

хай сили зсилає

не бути байдужим,

коли хтось страждає.

Власне, оті сили і справді не згасають, бо післяслово до «Наших Атлантів» мимоволі переростає у передмову до наступного тому. Віриться, що він неодмінно побачить світ.  Спасибі тобі, друже Степане. Бо та жертовність і є во ім’я спасіння України, миру та єдності на нашій землі!

Василь Гейніш, заслужений журналіст України.