Аркадій Жуковський не шкодував пенсії на дзвінки в Україну
Ледь не до останніх днів життя телефонував сюди друзям, аби дізнававатися всі останні новини
У неділю у Чернівцях в останню путь провели одного з провідних україністів Франції, який багато років очолював Наукове товариство імені Тараса Шевченка в Європі, видатного чернівчанина Аркадія Жуковського. Провели, на жаль, скромно. Можливо, тому, що це була неділя, а можливо, мало хто про це знав. Зрештою, про таких постатей, як Жуковський, доведеться ще багато читати і вивчати, а Чернівцям, де академік народився, необхідно неодмінно подбати про те, аби якнайдостойніше вшанувати свого вихідця.
Незважаючи на те, що дружина Аркадія Жуковського Тереза похована в Парижі, бажанням самого покійного було бути похованим на батьківщині – в родинному склепі на Руському кладовищі міста.У невелику університетську Домову церкву Св. Іоана Нового Сучавського попрощатися прийшло не так вже й багато людей. Мені здавалося, що тут мало бути значно більше інтелігенції Чернівців – тієї, яка нею є і яка себе нею називає, громадських діячів, свідомої молоді… До Чернівців донька вченого - Ірина Жуковська – привезла урну із прахом батька. За своє довге життя історик, громадський і політичний діяч Аркадій Жуковський видав багато праць, серед яких «Нарис історії України» (у співавторстві), «Historie de l'Ukraine» (історія України французькою мовою), «Історія Буковини», залишив велику документальну спадщину… Все, що робив в еміграції, цей великий чернівчанин присвячував боротьбі за Україну. І хоча значно більше прожив за кордоном, але таки повернувся додому, знйшовши тут вічний спочинок. Зрештою, ті, хто його знав, кажуть: Жуковський був французом лише за паспортом, але в душі – завжди українець.
Олександр Кучерук, Київ. Один з найближчих товаришів А. Жуковського в Україні. Історик, директор музею української революції 1917-21 років.
- З академіком Жуковським ми познайомилися на початку 90-х років минулого століття, коли він вперше приїхав в Україну. Пам’ятаю, його ще навіть не хотіли сюди пускати, і він мав із цим проблеми. На той час він вже був головою НТШ в Європі, а в Україні відновлення товариства Шевченка лише розпочиналося. Знаєте, при всій специфічності Жуковського, він сприймав людей за дуже простим, але важливим принципом: «Що ти зробив?» За його принципом: якщо ти щось робиш - ти хороший, ні – іди геть. Так, так, він міг бути таким. Але тим, хто хотів працювати, академік дуже допомагав. Скільки українців пройшло через Сарсель – місто, де знаходилося НТШ в Європі! Все, що Аркадій Іларіонович робив у Франції, все – на благо України. Він так і казав:»Те, що ми, діаспора тут робимо, це – другорядне, бо основна праця в Україні, і всі свої зусиллі і праці маємо відправляти землякам». Він також написав історію України французькою мовою, прагнучи якомога більше розповісти французам про Україну.
Як він працював і жив? Його робочий стіл у Сарселі був закладений книжками! Типовий науковець! Мешкав у звичайній трикімнатній квартирі. І щодня впродовж 20 років їздив у Сарсель: метро з пересадкою, далі електричкою і ще автобусом. І такий маршрут кожного дня – туди і назад. Востаннє спілкувалися з ним місяців три-чотири тому. Власне, ми спілкувалися часто, майже половина його пенсії якраз і йшла на телефонні розмови, він хотів докладно знати все, що відбувається в Україні. Аркадій Жуковський дуже любив тварин. У Сарселі був просто рай для котів, бо вони знали, що є пан, який їх посітно годує. Дехто підсміювався над цим, але у Сарселі великі архіви. То якби не ці котики, миші би все перегризли. А так жодна книжка не постраждала. А власні кошти академік завжди витрачав на громадські спрви, бо в побутовому житті був абсолютно не перебірливим.
Він народжений у родині православного священика, але у Парижі тісно контактував із греко-католицькою громадою. Особливо із тодішнім єпископом для україців Франції Михайлом Гринчишиним. Знаю, що єпископ на Різдво та Великдень завжди привозив Жуковському кутю та паску. Дуже часто приходив до Жуковського і вже нинішній єпископ Борис Гудзяк. Аркадій Іларіонович дуже довго не хотів приймати громадянство Франції, але коли мав працювати у Сорбонні, то мусив це зробити. Так трапилося, що у Чернівцях Жуковський вчився румунською мовою, переїхавши з родиною в Австрію – німецькою, згодом – французькою. Але таких українців ще треба пошукати!
Тарас Марусик, Київ. Журналіст, публіцист, перекладач, громадський діяч (захист української мови).
- З Аркадієм Жуковським я познайомився десь на початку 90-их років XX століття. На жаль, пам’ять не зберегла обставин, точного часу і місця нашого знайомства. Здається, це було восени 1992 року під час мого відрядження з Верховної Ради України (а тоді я працював у парламентському комітеті з питань культури і духовності), коли ми разом із Володимиром Панченком та українськими дипломатами організували перевезення робочого кабінету Володимира Винниченка з півдня Франції на батьківщину письменника і політика у Кіровоград… А, може, наше знайомство почалося з якогось його приїзду до Києва, адже він був чи не першим іноземним членом НАН України з того ж таки 1992 року.
А постійно спілкуватися ми почали у грудні 1993 року. Доля розпорядилася так, що напередодні я виграв двоетапний французький конкурс і був обраний на навчання-стажування у Парижі за фахом «Культурна політика і мистецька діяльність». Отак я став іноземним стипендіатом французького уряду на 10 місяців. Постало питання, де мешкати. У студентському містечку ціни “кусалися”. Я зателефонував Аркадію Іларіоновичу і він запропонував мені оселитися у Науковому товаристві ім. Т. Шевченка за помірну плату – щоб було чим розплачуватися за воду, світло і газ. Я з удячністю прийняв його пропозицію. Це була стара триповерхова будівля у містечку Сарсель у північному передмісті Парижа.
Саме у цей період ми познайомилися найближче. Жуковський дозволив користуватися бібліотекою НТШ, яку збирали ще з часів В. Кубійовича для роботи над «Енциклопедією українознавства”. Час від часу він мене запрошував до свого робочого кабінету, де зберігалися архіви НТШ, порозмовляти. Найбільше наших розмов точилося довкола української політики. Він, як людина, яув була давно відірвана від рідного материка, від українського суспільства, дуже переживав за все, що діялося в Україні. А у той час на «материку» галопом розвивалася інфляція – українці стали «купоновими» мільйонерами, навіть у Києві цукор видавали за талонами. Розмови ці часто були досить гарячими. Будь-яке критичне слово з мого боку щодо того чи іншого українського політика або рішення уряду Жуковський сприймав не просто як особисту образу, а як мама, яка хоче захистити своє дитя. Особливо він сердився, коли я критикував дії тодішнього Президента України Леоніда Кравчука. Для нього це було табу, оскільки Кравчук уособлював для нього першу після багатьох століть легітимну українську владу на своїй землі, яка розбудовувала державу. До речі, у рамках свого навчання, крім написання диплому, я повинен був зробити презентацію України. І в цьому мені допомогла щойно тоді видана французькою мовою «Історія України» А. Жуковського.
Упродовж десятків років щодня, крім суботи і неділі, Аркадій Жуковський сідав на Північному вокзалі Парижа у поїзд і їхав у Сарсель. За його приїздами (і від’їздами) можна було перевіряти годинник. Десь о восьмій ранку починався його день. Хто бував у Сарселі, той бачив – перед тим, як піти у свій робочий кабінет, Жуковський обходив сонм своїх менших друзів, котів і котиків різних мастей. Він їх годував, гладив, розмовляв з ними. Вони теж «знали», о котрій годині з’являється їхній годувальник…
Після повернення в Україну у листопаді 1994 року ми ще неодноразово перетиналися чи у Києві, чи в Парижі під час моїх нових відряджень. Останній раз я бачився з ним десь у 2004-2005 році. Якраз тоді він уперше запросив мене додому, бо вже здоров’я не дозволяло йому, як колись, із годинниковою точністю їздити на свою улюблену роботу у Сарсель…
Даніель Штуль, Париж. Син українського емігранта, народжений у Франції. Його батько Олег Штуль-Жданович був товаришем Аркадія Жуковського, а ще був добре знайомий з Оленою Телігою та Олегом Ольжичем (Олег Штуль – український політичний і військовий діяч, працював в культурній референтурі ОУН, яку тоді очолював Олег Ольжич і був одним з його найближчих соратників). Після смерті Андрія Мельника Штуль очолив провід ОУН, був головним редактором газети «Українське Слово» (Париж).
- Людина, яка відійшла від нас, глибоко закарбована у моїх споминах, починаючи з раннього дитинства. Аркадій Жуковський був дуже близьким співробітником мого батька, і мені здаєься, що не було дня, щоб ввечері у розмові з матір’ю, я не почув: «Прибігав до мене сьогодні Кадик», з такою чи іншою справою. Державницька боротьба дуже сильно єднала людей долею. Вони були меншістю, якій судилося вижити у війні, і вийти на еміґрацію, щоб продовжувати боротьбу.
Славної пам’яті Аркадій Жуковський належав до патріотів, які в рамках ОУН віддавали все своє єство для боротьби за Україну. Від цього безумовно страждали родинне і приватне життя, так само, як матеріяльні аспекти. Молодим членом ОУН з 19-го року життя, він став близьким співробітником полковника Мельника, пізніше - Олега Штуля-Ждановича і наступників, бувши членом проводу. З реліґійної діяльності він був членом Митрополичої ради УАПЦ в Європі.
Потрапивши на еміґрацію, ці люди не бачили для себе реальної перспективи повернутися
за свого життя на батьківщину. Це не перешкоджало їхній безперебійній роботі, бо вони мали непохитну віру у єдиний правильний для себе шлях.
Аркадій Жуковський славився своєю неймовірною працездатністю. Здавалося, що робота і діяльність заповнювали кожну хвилину його життя. Працюючи спочатку як інженер будівельник, він, мабуть, що поза професійною роботою, присв’ячував справі кожний клаптик вільного часу. Змінивши з часом кар’єру, він повністю віддався науковій праці - як ґеоґраф, історик, і викладач з цих предметів. Його франкомовна історія України, поряд з безліччю робіт, служила, служить і ще довго служитиме ідеальним підручником для пізнавальників української справи.
Як і нам усім, доля дозволила йому побачити розвал радянської імперії, і народження знову незалежної України. Це йому тільки дало новий розгін у роботі, і признання обранням в Іноземні члени Національної академії наук України. Він був головою НТШ в Європі.
Я пригадую його часами розпачливий гумор, коли він міг сказати: «Ми весь час говоримо про визвольні змагання, але які це були за визвольні змагання, якщо ми нікого не визволили”... Жуковський належав до тих, що продовжували боротьбу, які б не були перспективи на удачу. Своїм вкладом - організаційної, наукової і реліґійної роботи, він заслуговує на свою специфічну відмітку. І при цьому пригадуються слова мого батька, коли він задумливо промовляв, виходячи з похоронів заслужених діячів: “ А для нас боротьба продовжується...»
Історична ситуація склалася так, що на відміну від більшості друзів, похованих на чужині,
покійному вдасться спочивати у Чернівцях на батьківщині, у буковинській землі. Тож нехай вона йому буде легкою. А нам, знову у злу годину, боротьбу продовжувати…
Наталія ФЕЩУК, газета «Чернівці»
