А у музеї — на портреті і Василь Русу споглядався
До землі, хтось мудро колись сказав, треба кланятись низько-низько, мов до рідної матері, бо вона годує, зігріває, добро й наснагу додає. І той, хто про це пам’ятає, успіх у роботі має. Він один серед них.
Рівно сорок років тому портрет молодого механізатора Василя Русу занесли на спеціальний стенд музею-садиби Ольги Кобилянської у Димці. Тоді так вшановували у селі кращих трудівників місцевого колективного господарства, що носило ім’я видатної української письменниці.
— От цікаво б подивитись і порівняти ту фотографію із моїм нинішнім знімком, — посміхається Василь Костянтинович,— скільки ж то води стекло, скільки всього помінялось у нашому житті за ці чотири десятиліття…
Що й казати, давно немає колгоспу, люди розібрали свої паї, в тому числі і Василь Русу разом із дружиною (на жаль, її уже немає серед живих), а вийшло чотири з половиною гектара. Відтоді дехто із сельчан здав ті шматки землі в оренду, дехто продовжує за ними, як Василь Костянтинович, сам доглядати: орати, сіяти, урожай збирати. А у В.К. Русу і нині господарювання завдяки умінню і старанню вдається на славу. Скажімо, щойно впорав площу з кукурудзою, котра видала по 20 тонн на круг. Каже давно такого ужинку не пам’ятає. Сповна вистачить на утримання 35 свиней, 2 корів, 4 бичків, звісно, і на мамалигу для сім’ї, у якій має помічниками сина, дочку і зятя. Готовий ґазда і продати щонайменше 15 тонн качанистої. От тільки кому і де — цілковита проблема. Щоправда, приїжджали якісь перекупники і пропонували аж… одну гривню за кілограм.
— Хіба це ціна , — бідкається Василь Костянтинович, — порахуйте скільки коштує хоча б солярка для трактора, а робота? Від держави, яка б посприяла сільським господарям, ані слуху, ані духу…
Втім, що говорити? Краще не варто серце ятрити, бо літа не рідко здоров’я лиш забирають. Два роки тому важка недуга ледь не призвела до фатального кінця. Слава Богу, не здався, вижив. І знову прикипів до землі. Попри все вона додала йому сил. І нехай Господь і надалі на полишає його, допомагає!
Василь Гейніш.
Фото Петра Митранюка.
