Найстарші церкви нагадали Кирилу, що Україна - не "рускій мір" - Патріархи чотирьох найстарших церков світу

Патріархи чотирьох найстарших церков світу і предстоятель Автокефальної церкви Кіпру закликали Російську православну церкву дотримуватися своєї канонічної території. Про це повідомляє Релігійно-інформаційна служба України з посиланням на Християнський портал КІРІОС.

Як наголошується в повідомленні, "через події, які недавно мали місце в Православній церкві", Собор наголосив на необхідності для всіх православних церков поважати і суворо дотримуватися географічних кордонів своїх юрисдикцій "в тому вигляді, як вони визначені священними канонами та Томосами про заснування цих церков".

Християнський портал КІРІОС зазначає, що «цими словами пентархія натякнула на невизнання канонічного статусу Української православної церкви Московського патріархату як «невід`ємної частини» Московського патріархату, оскільки в Томосі про автокефалію Православної церкви в Польщі, виданому в 1924 р., Константинопольський патріархат констатував, що ніколи законним чином не відмовлявся від своєї юрисдикції над Київською митрополією. Стосовно ж всієї Московської патріархії та її канонічних кордонів Константинопольський Собор дотримується Томосу 1589 р., згідно з яким територія нинішньої Україна не входить до складу Московського патріархату.

При цьому КІРІОС згадує коментар УПЦ Київського патріархату, який говорить, що пентархія – це спосіб Константинопольського патріархату дати зрозуміти РПЦ, "хто в домі господар".

*** «Пентархія» - (від грец. «п`ять» і «влада» - п’ятивладдя) - система верховенства в християнській церкві п`яти патріархів (Риму, Константинополя, Олександрії, Антіохії, Єрусалиму), при першості Риму, що відбулося після IV Вселенського Халкідонського собору (451), коли був встановлений Єрусалимський патріархат.

«Томос» (від грец. - «шматок», «різати», «ділити») - указ предстоятеля помісної православної церкви з деякого важливого питання церковного устрою. Зокрема, шляхом видання Томоса деякій частині «материнської» (кіріархальної) церкви надається автономія в управлінні або автокефалія.

НЕЗАСВОЄНІ УРОКИ ГОДУНОВА І САГАЙДАЧНОГО

Приймаючи запрошення взяти участь в урочистостях з нагоди 1020-ліття з часу хрещення Русі Константинопольський Патріарх Варфоломій І неабияк ризикував. Звісно, не через загрозу життю з боку потенційних терористів чи новітніх язичників. Врешті, часи відкритого мусульмансько-християнського протистояння чи зазіхання на життя християн-місіонерів з боку язичників давно минули. Та й безпрецедентні заходи безпеки, вжиті управлінням державної охорони України, співставні лише з тими, що їх застосовують під час візитів президентів США, обіцяли Патріарху не лише комфортне, а й безпечне перебування в країні, яку перший церковний престол православного світу наблизив до себе ще влітку 988 року.

Дещо про канони і "дорожні карти"

Занепокоєння Варфоломія І мала би викликати менш віддалена у часі пригода, під час якої одного з його попередників на Константинопольському престолі – патріарха Єремію – на півроку ув'язнила головна нині поборниця дотримання усіх церковних канонів – Москва. Хто знає, а раптом в нинішньої української влади також виникла б спокуса діяти так само гвалтовно, як діяв під час змагання Російської церкви за власний патріархат у 1589 році регент Борис Годунов? Тоді, нагадаю, без ледь не силоміць вирваної у Єремії згоди на заснування незалежного від Константинополя Московського патріархату Вселенський патріарх, який на свою біду якраз нагодився до Москви за черговими пожертвами, навряд чи ще коли-небудь побачив би батьківщину. Щоб зробити Єремію зговірливішим, його не тільки ув'язнили, а навіть погрожували... втопити.

До слова, найвищі правителі України також не раз застосовували грубу фізичну силу як аргумент у внутрішньоцерковних суперечках. Тож Варфоломію І варто було б пам'ятати не лише спаленого за наказом литовсько-руського князя Свидригайла митрополита Герасима, але й обсмалену бороду одного з вищих церковних ієрархів, який чимось не догодив шаленому гетьманичу Тимошу Хмельницькому. Але наразі про інше...

Без чогось 100 років по тому – у 1686 році – церковні канони не завадили тоді вже самостійному московському патріарху Йоакиму підпорядкувати собі керівника автономної Української церкви київського митрополита Гедеона. До того, нагадаю, вищого церковного керівника української православної церкви висвячував Константинополь, а не Москва. Коли ж проти приєднання Української церкви до Московської патріархії, яке під час свого виступу на Софійському майдані вже у наш час Варфоломій І кваліфікував як "анексію", кволо запротестували патріархи Константинопольський і особливо Єрусалимський, то Москва швидко знайшла необхідні аргументи, які змусили церковних ієрархів змінити свою попередню точку зору. Щоб залагодити цю прикрість, Кремль не погребував навіть допомогою іновірців, які дотиснули норовливого Константинопольського патріарха Діонісія. Подейкували, що далеко не останню роль у всій цій історії відіграли традиційні аргументи росіян: шкірки песця і соболя. Хоча, здавалося б, кого вони мали зігрівати на Півдні?

Нині ж Третій Рим, яким ще з часів середньовіччя оголосила себе Москва, наполягає на дотриманні Українською православною церквою усіх церковних канонів при набутті нею незалежного статусу. І це при тому, що насправді такої "дорожньої карти", як полюбляє висловлюватися наш Президент, просто не існує в природі. Подобається це комусь чи ні, але усі національні церкви – Болгарська, Сербська, Румунська, Елладська і навіть Російська, поставали саме через порушення існуючих канонів.

Без Філарета

Ще однією особливістю, яка впадала у вічі під час святкування 1020-ліття Хрещення Русі була відсутність на всіх офіційних заходах предстоятеля Української православної церкви Київського Патріархату Філарета. Хоча ще напередодні візиту Варфоломія І патріарх УПЦ КП Філарет недвозначно дав зрозуміти, що готовий взяти якнайактивнішу участь у запланованих урочистостях. "Якщо вони нас запросять, ми прийдемо, якщо не запросять – ми не прийдемо", – сказав він журналістам. Власне участь духовного лідера багатомільйонної пастви вірних УПЦ КП в урочистостях виглядала б цілком природно. Проте у високих столичних кабінетах, вочевидь, вирішили, що закулісними переговорами зможуть домогтися більшого. Адже саме відсутність на святкуванні предстоятеля УПЦ КП була однією з умов, за якої у них погодилися взяти участь керівники Російської православної церкви. Напевно, саме тому – вже після завершення усіх торжеств – заступник глави Секретаріату Президента Юрій Богуцький висловив вдячність Його Святості Патріарху Київському, Патріарху всієї Русі України Філарету і предстоятелю автокефальної православної церкви Мефодію за толерантність і мудрість, проявлену під час участі в офіційних заходах з нагоди відзначення 1020-тої річниці Хрещення Київської Русі. На почуття багатомільйонної пастви вже традиційно вирішили не зважати. І це попри те, що духовний порятунок усіх цих людей – на чому постійно наголошує Москва – через розкол, у який їх нібито завів саме Філарет, перебуває під загрозою.

Проте наразі цікавіше з'ясувати інше: чи мав Варфоломій І канонічне право легітимізувати церковну ієрархію не визнаної Москвою, але близької мільйонам православних Української православної церкви Київського патріархату? Однозначно – мав. І не тільки через відомі історичні прецеденти. У цьому зв'язку варто нагадати не лише відновлення після татарського погрому XIII століття окремої, підпорядкованої лише Константинополю Київської митрополії, чи усунення з посади Константинопольським патріархом Єремією (так-так, тим самим, у якого Москва вирвала свою церковну незалежність) Київського митрополита Онисифора Дівочку. У багатовіковій історії України була ще одна подібна на згадані ситуація, коли після церковної унії у Бресті православні миряни залишилися без власної національної церкви. Тоді, нагадаю, на допомогу суспільству прийшли козаки. Так, у 1620 році, за наполяганням гетьмана Петра Сагайдачного Єрусалимський патріарх Феофан, який завітав тоді в Україну, відновив тут вищу церковну ієрархію. Несприйняття цього акту Польщею, до складу якої тоді входила більша частина українських земель, не завадила патріарху таємно висвятити митрополита і 5 єпископів для Української православної церкви. Не побоявся втрутитися у внутріполітичні українські справи і Єрусалимський патріарх Паїсій, коли намовляв Богдана Хмельницького на війну з Річчю Посполитою. (Це саме цього церковного ієрарха радники Президента Ющенка чомусь відрекомендували йому як останнього Константинопольського патріарха, який перед Варфоломієм І відвідував Україну, що насправді не відповідає дійсності. При нагоді зауважимо, що ще з часів існування єдиної християнської церкви прийнято було виокремлювати патріархати Константинополя, Олександрії, Антіохії, Єрусалима і тоді ще рівного їм усім Риму).

Інша річ, як би такий радикальний крок Варфоломія І сприйняли 16 помісних православних церков світу. Очевидно, що одностороннє визнання самостійною лише однієї з трьох найбільших православних церков України – УПЦ (10 тисяч приходів), УПЦ КП (3 тисячі приходів) чи УАПЦ (майже 1 тисяча приходів) саме по собі аж ніяк не означало автоматичного об'єднання усіх їх в єдину помісну Українську православну церкву. Щобільше, через існування глибинних протиріч у самому клірі, зорієнтованому на різні центри впливу, такий крок Варфоломія І міг спровокувати нові розколи в і без того понівеченому вітчизняному православ'ї. Усвідомлюючи це, українська влада, вочевидь, відмовилася від радикального сценарію розвитку подій.

Потенційно найбільша православна церква світу!

Що ж залишилося у підсумку? Очевидно, що наразі може йтися лише про моральну сатисфакцію за століття приниження й упослідження, які не з власної волі переживала Українська православна церква. Щодо цього Вселенський патріарх висловився більш ніж недвозначно. Материнською церквою для Києва є саме Константинополь, а не Москва! Чи наблизила ця констатація загалом відомого ще зі школи історичного факту українське православ'я до об'єднання? Усе свідчить про те, що говорити про це наразі передчасно. Поступливість патріарха Філарета засвідчила лише те, що його церква готова до переговорів. Тепер слово за предстоятелем УПЦ МП митрополитом Володимиром. Це саме від цієї церкви залежить, як швидко Українське православ'я посяде гідне його місце у Вселенському православ'ї. Проте, які б тенденції не перемогли в УПЦ МП, її кліру не варто забувати про те, що у разі об'єднання усіх православних общин України під омофором одного Патріарха саме Українська православна церква з її майже 15 тисячами приходів автоматично стала б найбільшою православною церквою світу. (На Російську православну церкву припадає лише 27 тисяч общин, включно з нинішніми 10 тисячами УПЦ МП). Ну а поки київські святі отці скніють над церковними канонами, Румунська православна церква вже оголосила про свій намір взяти під власну юрисдикцію громадян України румунського походження, які наразі ще залишаються вірними УПЦ МП.

Чудово усвідомлюючи, що будь-яке порівняння, особливо коли йдеться про співставлення таких різних людей, завжди кульгатиме на обидві ноги, у свідомості мимоволі зринають подробиці щойно завершеного візиту в Україну Константинопольського патріарха Варфоломія І та більш давнього приїзду на ці терени Римського первосвященика Івана Павла ІІ. Надто вже очевидно перший приїхав підтримати українську владу у її загалом похвальному прагненні прискорити процес об'єднання православних церков, натомість інший, навпаки, відвідав країну, щоб підтримати виснажене пізнім кучмізмом з усіма його негараздами українське суспільство.

Напевно, саме тому нині, коли Західна Україна потерпала від руйнівної повені, у Києві попри все тривали щедро оплачені з Держбюджету урочистості за участю Святійшого Вселенського Патріарха та вищих посадовців держави. А у неспівставній з нинішньою трагедією ситуації, коли не потоп, а один лише рясний дощ залив голови сотень тисяч українців, що зібралися у Львові послухати папу, він перервав свій офіційний виступ й заспівав їм польську дитячу пісеньку про дощ, від якого діти лише краще ростуть... Чого нині більше потребують українці – одержавленої церкви чи церкви для людей – суперечка така ж стара, як і саме християнство. Проте рано чи пізно, але розв'язати її таки доведеться, бо без чіткої відповіді на це питання навряд чи можливе постання в Україні вже за життя нинішнього покоління вірян справді єдиної помісної православної церкви.

Юрій ЧОРНЕЙ (2008) 

http://www.doba.cv.ua/index.php?id1=2&k=610&all=5#pos