Інформаційний сайт BukNews призупиняє роботу: головного редактора Юрія Чорнея мобілізували до ЗСУ (+довідка)

28.09.2023, 18:41

21.09.2023

Проходжу медичну комісію у військкоматі. Чомусь дуже повільно рухається черга. Добре, що я знаю, що у лікарні, тюрмі і на війні час рухається інакше. Ясно, що на пресконференцію, на яку планував потрапити, вже не встигну.

***

Схоже, навіть бувалого у бувальцях працівника військкомату приємно здивувала моя картка після проходження лікарської комісії. Роблю такий висновок з його здивованого запитання: "невже ви так сильно не любите лікарні і лікарів" :) В сенсі не заробив собі досі хронічних хвороб нездоровим способом життя. Напевно, не так багато людей у моєму віці справді так рідко звертаються до лікарів. Можливо, я навіть побив якийсь рекорд придатності по 9 з 9 пунктів.

Єдине, через що не знаю засмучуватися чи ні, то це через потребу змінювати військову спеціальність. Про мою першу сказали, що за тридцять років відколи я її отримав, там все дуже сильно змінилося. (Звідси роблю висновок, що я вже застарів для неї :) ). А тому будуть переучувати на якусь іншу. А як людині дуже далекій від армії знати, на яку переучуватися краще? Словом, погодився на ту, яку запропонували.

До речі, досі я знав, що чимало професійних військових не йшли на війну, бо не було спеціальностей і посад, які відповідали би їхнім кваліфікації та званню. Тепер от маю сумнів, чи не звичайна це витівка, щоб уникнути роботи за професією? Якщо можна перевчити мене, то чому не можна перевчити професійного військового?

25.09.2023

Той випадок, коли почуваюся майже героєм романів улюбленого Генріха Бьолля. Одна з переваг читання, коли достеменно знаєш: про те, що з тобою відбувається, про відчуття – твої власні і рідних, різну поведінку друзів і просто знайомих, які несподівано відкриваються зовсім по-іншому, про наслідки і навіть мораль (оце справді неймовірно!), яка з цього усього випливе, коли багатьох не буде на цьому світі, давно вже написано.

Наприклад, у бьоллевих романах «Де ти був, Адаме?», «Дім без господаря», і навіть «Очима клоуна». В останньому – це лінія, пов’язана з воєнною темою у житті головного героя. Пригадую, я використовував звідти оцей мотив: «тоді я вперше відчув, скільки жаху таїться в речах, полишених людиною, що кинула вас чи померла».

Поки виглядає на те, що з усіх моїх численних навичок, глибоких знань і практичних умінь українській державі знадобиться тільки одне моє уміння. Та й то для осягнення цієї науки мене ще доведеться переучувати.

Пригадалося, чомусь, Демантове табірне: «майже все, чого навчили мене протягом усього життя вдома, у школах… виявилося неспроможним! Що таке студент-відмінник, знавець класиків… порівняно з хорошим теслею?». (Шкода, що я так і не встиг записати, чому вважаю свій документальний роман – хорошу, як на мене, спробу зловити життя за поли його піджака – метамодерністським текстом. Не беріть прикладу: робіть усе вчасно, не відкладайте життя на потім, бо воно має властивість закінчуватися).

Очевидно, щодо моїх фізичних та розумових можливостей; здобутих тридцять років тому знань про влаштування гармат, держава вже має певні сумніви. (Як вони стріляють ми справді не чули. Союз тоді якраз розвалився, а з ним і наша практика).

Ну, добре, щодо фізичної підготовки, спритності і психологічної стійкості погоджуюся. А ось щодо знань – категорично заперечую! Тільки вроджена тактовність заважала мені весь час заперечити дружині однокурсника, яка при всякій нагоді наголошувала нібито цей її колишній чоловік був найкращим з-поміж нас на «воєнці». Свою власну оцінку «відмінно» з дисципліни «управління вогнем артилерії» у наставника підполковника Миронюка я заслужив чесно.

Але держава вирішила за мене, що я їй потрібен не як артилерист, а в ролі офіцера з морального виховання бійців. З того, що розповіли військовослужбовці, які вже встигли побувати на фронті, справа ця не надто складна, але специфічна. Наприклад, це мені доведеться стежити за тим, чи не зловживають військовослужбовці спиртним. А для цього навіть переглядати вміст їхніх посилок, які їм присилають рідні і друзі на фронт. І ніякого тобі метамодерну.

Я добре знаю, якій нелюдській країні завдячую за руйнування мого власного і нашого спільного вкрай недосконалого, але рідного світу. Але як реаліст також дивлюся правді у вічі: суперменом, крутим мачо чи альфа-самцем, з низьким хрипким голосом, широко розставленими ногами і загубленими «кавунами» під пахвами обох рук, що хвацько стріляє з-під поясу, у свої 53 роки я також навряд чи стану :). Тому єдине, у що хочу вірити – що у межах власних фізичних, психологічних і моральних можливостей зможу протистояти цьому злу.

Я завжди хотів вірити, що головна відмінність, яка відрізняє наш європейський світ від дикунського російського – це ставлення до людського життя. Його цінності і найголовніше раціонального використання можливостей кожної людини. Ще вчителем у школі, у 90-х, я переконував своїх учнів, що однією з головних причин розвалу совка і необхідності проголошення незалежності було саме різне ставлення до людського життя. Тепер це своє теоретичне відчуття я нарешті зможу перевірити на практиці. Бо якщо це не так, тоді усе це взагалі не має жодного сенсу.

А ви тим часом, поки я на війні захищатиму свій власний світ, читайте Бьолля. Там про все це вже є. Окрім очевидних художніх якостей, цінність його романів полягає також у тому, що писав він їх з власного воєнного досвіду участі у Другій світовій війні. Це тому, можливо, його правда про війну не завжди приємна обивателю. Але Нобелівський комітет і мене Бьолль переконав.

26.09.2023

Цікаво спостерігати за реакцією різних людей, які раптом довідуються, що невдовзі ти станеш їхнім умовним захисником, бо йдеш у ЗСУ :). Колись, можливо, напишу про це більше. А зараз відреагую тільки на одне зауваження, яке почув, нібито все життя живу наче у книжці. Тому й потрапив у таку ситуацію.

Наскільки я зрозумів цей закид – є надто ідейним. Поза сумнівом, що тільки ідеаліст і людина честі може у моєму віці – без жодної військової підготовки, яка за останні двадцять років мала справу тільки зі словами і сенсами, – погодитися на військову службу у ЗСУ.

Водночас цим дописом хочу засвідчити, що земне мені теж не чуже. Тому почну з того, що втрачаю, через це своє рішення. І цим, можливо, засвідчу свій прагматизм.

Наприклад, для мене вже зараз очевидно, що на роботі мого інформаційного сайту BukNews, який з горем навпіл годував мене і мою родину починаючи від 2012 року, можна поставити крапку. Повернутися в інформаційне поле, навіть якщо мені пощастить вижити, не скалічіти й не втратити рештки здоров’я, практично неможливо. Час не стоїть на місці, порожнє місце швидко заповнюють нові видання, а на місце старим журналістам приходять нові.

На відміну від людей, які йдуть до ЗСУ з якогось конкретного місця роботи, моє я створював собі сам. Зареєструвавшись для цього ФОПом. (У військкоматі сказали, що дружині видадуть довідку для передачі у податкову, аби призупинити мою підприємницьку діяльність). Навряд чи після двох років (якщо пощастить) служби у ЗСУ - з, можливо, купою набутих психічних і фізичних травм - я легко знайду собі роботу у Чернівцях. Як система ставиться до відпрацьованого матеріалу, як журналіст, я знаю не з других рук. Грошовитих і впливових друзів, які гарантовано прийдуть на допомогу, я також не маю. Тому вже зараз знаю, що доведеться не солодко.

Рішення не бути продажним журналістом (тут, визнаю, продиктованого ідеалізмом. І тепер це справді звучить, як безумство :) ), яке я ухвалив для себе, насправді теж має ціну.

Шукати кошти для підтримки роботи сайту мені доводилося самому. І, зрозуміло, що джерела цих коштів мали бути легальними та ніяк не пов’язані з конкретними бізнесовими і політичними групами. Це загалом складно, але можливо.

Гарантованого доходу і заможного життя не обіцяє, але якось протриматися на плаву вдається. Дрібні гранти, пожертви, реклама, яка особисто тобі не завжди подобається, але загалом юридично прийнятна.

Справжніми рятівними колами останнього року роботи стали угоди з місцевими органами влади про висвітлення їхньої діяльності. Є така легальна форма співпраці ЗМІ з владою. Джерело фінансування абсолютно чисте, кошти надходять на прозорий рахунок, оподатковуються, виконана робота документально актується, новини маркуються…

Хочу тут висловити слова вдячності начальнику Чернівецької ОВА і голові Чернівецької обласної ради, які попри наше не надто близьке знайомство, обидва за першим моїм проханням погодилися на пропозицію про таку співпрацю і доручили своїм пресслужбам укласти відповідні угоди.

Ще одним керівником органу місцевого самоврядування, до якого я звернувся з аналогічною пропозицією, був Чернівецький міський голова. Проте його служба комунікації, до якої він мене скерував, не знайшла можливостей для нашої співпраці.

Зрозуміло, що набути якогось капіталу, зробити заощаджень за такого ставлення до журналістики неможливо. Тому єдиним стабільним джерелом доходу для мене тепер стане фінансове забезпечення, яке отримують військовослужбовці.

Тратити його на військові потреби я збираюся в останню чергу. Зрозуміло, що пріоритетом для мене буде підтримка сім’ї.

Суспільство справедливо сподівається, що бодай частину коштів – сплачених у вигляді податків, недоплачених зарплат і пенсій – можновладці витратять на його захист, а не примноження власних статків. Тобто перерозподілять на потреби оборони.

Гарна нагода згадати широку суспільну дискусію про використання місцевою владою так званого податку на доходи фізичних осіб (ПДФО). Умовно кажучи, тих грошей, які місцеві можновладці отримують як податки з солдатських і офіцерських зарплат. На що їх витрачати – оборону і задоволення потреб військовослужбовців чи якісь тилові справи.

У нинішньому своєму становищі, обираючи між скверами і обороною, я однозначно голосую – за оборону! Абсолютно всі можливі кошти країни, тим більше податки із зарплат військовослужбовців, мають використовувати на наближення перемоги.

Схоже ініціатива одного з депутатів Чернівецької міської ради, який пропонував виділити якісь кошти для грошового забезпечення військовослужбовців, теж не позбавлена здорового глузду. Я скептично ставлюся до його професійних якостей, але це той випадок, коли він має рацію. Вже навіть знаю, на що витратив би свою частку. Наприклад, на більш якісний телефон, який давно варто замінити. Тут мій колега, який дружньо підколов мене за нього під час пресконференції, був правий.

Словом, оскільки тепер частиною цієї оборони маю стати також я, то дрібку цих суспільних сподівань адресовано й мені. Одразу зізнаюся, що не беру на себе зобов’язання, крім життя і здоров’я, віддати державі ще й свою зарплату :) .

Так я свідомий того, що часом це єдина можливість для військовослужбовця покращити власне забезпечення. Проте у даному конкретному випадку мій особистий інтерес і питання оборони країни я свідомо ставлю на останнє місце.

Напевно найбільше, що розчулило мене у ці дні, це намір моєї мами віддати 400 доларів, як вона сказала, на закупівлю шкарпеток чи інших потрібних у ЗСУ речей. Знаючи її фінансовий стан – з пенсією у дві тисячі гривень із копійками – для неї це астрономічна сума.

Не буду стверджувати, що ми з мамою завжди розуміли одне одного. (Кажуть, що Гемінґвей і Чехов були у тій самій ситуації :) ) Батьки часто не задоволені власними дітьми. (Я у неї один син). Нашим становищем, статусом, досягненнями. І не тому, що не люблять, а тому що щиро бажають для нас кращого життя, ніж було у них. Я це завжди знав і розумів.

Тому після дружини і доньки планую допомагати їй. А що вже залишиться від зарплати, витрачу на себе і батьківщину.

Сподіваюся, що засвідчив власний раціоналізм.

Post-scriptum:

Як з’ясувалося після сьогоднішніх відвідин військкомату, до артилерії мене не беруть, бо існує негласне правило: старші за 50 років і без військового досвіду там просто не потрібні. Зате після півторамісячних курсів перенавчання з артилериста на замполіта, як старший лейтенант, у своєму віці я легко зможу посісти посаду заступника командира роти з морального виховання військовослужбовців десь на передовій.

І єдине, що особисто мене хвилює (бо системі до того байдуже) у цій ситуації, чи буду я придатний за своїми професійними, фізичними і психологічними даними брати на себе відповідальність за життя такої кількості людей. Але це я вже знову впадаю в книжність та ідеалізм.

27.09.2023

Якби це не трапилося просто щойно, то ніколи не повірив би, що так справді буває. Я про свій телефон, який вийшов з ладу у найвідповідальніші навіть не дні, а години перед військовою службою.

Зранку я ще встиг зробити один дуже важливий дзвінок, а потім вже під час оформлення відношення він заглючив. Дзвінки я чую, але відповісти, чи побачити, хто телефонує, не можу. Дуже перепрошую усіх, хто телефонував упродовж останньої години-півтори. Зараз я спробую швидко купити новий апарат і відповім на усі пропущені виклики.

Дякуючи просто дивовижній і абсолютно неочікуваній вчорашній підтримці давніх друзів зараз збігаю за новим телефоном, підтримаю чернівецький бізнес коштами українських заробітчанок :).

Ці дівчата, з якими ми вже років 25 тому пережили в одному колективі найкращий період життя - нашу молодість, просто фантастичні. Стільки років ми зберігаємо почуття взаємної симпатії, незалежно від того, куди, кого і як закинуло життя. Дуже-дуже вам дякую, мої ріднесенькі, Marina Prokopets та Iryna Petresku.

Кожен дзвінок з навчання, а потім і місця служби, буде за ваш рахунок :) (Фото телефону і чек скину в особисті повідомлення). І так, я тепер вкотре пересвідчився, що братство музейників зразка 1993-1996 років не гірше, ніж братство персня :)

А щодо решти цікавих вражень, то життя чалапає собі потихеньку. Поки я чекав на КПП, щоб потрапити на територію частини, до входу підійшла молода жінка у жалобі. З того, що я почув із її розмови з черговим, вона прийшла забрати речі загиблого чоловіка. І все це якось просто і буденно. Видно, виплакала, бідолашка, уже всі сльози.

Більш символічної картини і не придумаєш. (Якби я був режисером, а не журналістом, то обов'язково взяв собі до записника цей матеріал). Місце загиблого військовослужбовця заступає новий.

28.09.2023

Через проблеми з телефоном, які, на щастя, ще вчора дякуючи бойовим подругам молодості Марині й Ірині :) вдалося вирішити, ледь не пропустив сьогодні важливий телефонний дзвінок від Запаринюка.

Днями Запаринюк написав мені у месенджер: «Дивіться, я під Бахмутом, тут мобільні усі на літачку, бо вичисляють нас мсклі. Тому або messenger або whatsup. Я у Вас багато часу не займу».

Але поговорити наживо, нарешті, вдалося тільки сьогодні.Передвідправна метушня, особливо останнього дня, не надто сприяє стороннім розмовам. Як поганому студенту перед сесією, зазвичай, завжди бракує ще трохи часу. Дорадіти спілкуванню з дружиною й донькою, догуляти з таксою, яка буде чахнути від розлуки, докупити мильницю, знайти металеву кружку. А ще забігти у будинок із левами, бо обіцяв, підписати папери. Щоб не підвести чудову людину, яка просто по-людськи гарно співпрацювала зі мною, як із журналістом.

У доньки, як назло, полетів ноутбук. Тому після прогулянки треба збігати, швидко купити новий. І знову гроші-гроші-гроші... (Це ж треба, щоб усе так зійшлося одне до одного: поламані замки у квартирі, мобілізація, телефон, ноутбук… Сподіваюся, це вже остаточний перелік невдач останнього місяця :) )

Дружина весь день на роботі зі строгим режимом. Самі виберуться за покупками не раніше вихідних, в які і так треба чимало встигнути зробити на весь наступний тиждень у домі без господаря. (Вкотре категорично рекомендую прочитати однойменний роман Генріха Бьолля! :) ). Та мало чого ще треба було зробити.

Але коли на екрані нового телефона висвітився виклик ЗАПАРИНЮК відклав усі справи і зупинився, щоб поговорити. Від спільних знайомих знав, що Андрій Запаринюк від травня на нулі. Але нагода поспілкуватися наживо випала тільки сьогодні. Він і в школі був вихованим і трохи сором’язливим хлопчиною, тому напевно вагався: чи можна звертатися, чи не забув? Але хіба забудеш участь у спільних туристичних походах, купання в холодній гірській річці :) (див. фото).

Насправді розмова вийшла - наче й не було останніх двадцяти років перерви. Ні голос, ні манера спілкування у хлопця-воїна практично не змінилися. Зрозуміло, що перша частина розмови – новини. Хто, що, куди, як. Мобілізувався ще навесні, не ухилявся, каже – ще дід воював в УПА. Хоча нинішня війна зовсім інша.

Кілька днів в окопах, на метелику (здається так він назвав кулемет. Мені ще складно з військовою термінологією і пам’ять уже не така гнучка, відколи проводив у їхньому класі історію :) ). У пристріляних ворогом окопах, який стежить за кожним твоїм рухом через біноклі, під частими мінометними обстрілами, від яких доводиться вкопуватися у позиції все глибше і глибше. З тією їжею і найголовніше водою, яку зумів притягнути на собі. Потім відхід, кілька днів відпочинок, і знову на нуль. І так останніх три місяці. З перспективою продовження відрядження на зимовий період.

Пожартували, що місце замполіта їхньої роти, на щастя, зайняте. Тому обов’язково побачимося трохи пізніше :) Андрій сказав, що замполіт у них зовсім молодий хлопчина. А я, як комплімент, сприйняв його щире запевнення, що такого, як я, вони теж дуже раді бачити. Не в сенсі 53-річного, а з небайдужою душею. Який колись був його учителем і класним керівником.

А серце защеміло, коли Андрій повідомив причину дзвінка. Він знає, що ще один випускник нашої школи Sasha Bilous, доставляє автівки на фронт. І навіть обіцяв Андрію Запаринюку якось посприяти з машиною. Їм там така – на вагу золота. Але зв’язатися з Сашком в Андрія останнім часом чомусь не виходить.

Хто як не спільні у минулому учителі, можуть передати прохання виконати обіцянку. Ось він і подумав, що ми допоможемо. Тільки вагався, кому телефонувати – першому класному керівнику Юрію Іллічу чи класній керівничці Ользі Василівні (Olga Laba). Звісно, я не міг відмовити виконати прохання вже не учня, а друга, а скоро, можливо, і побратима.

P.S.: Відправлення до навчального центру відклали на кілька годин. І саме на цей корисний допис, у тому числі, я їх витрачаю. Виявилося, що на сьогодні я виявився єдиним офіцером – представником героїчного партійно-депутатського чернівецького котла – якого мали відправити на перенавчання і військову службу. Тому повезуть мене з усім комфортом потягом, а не машиною.

До зустрічі о 5.50 з речами у військкоматі.

На фото: Однокласники і класний керівник (у рушнику). Троє - мобілізовані до ЗСУ. Ще один - батько трьох чи вже чотирьох дітей? :) ).

Юрій ЧОРНЕЙ

Чорней Юрій Ілліч – історик, журналіст, лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Франка у галузі інформаційної діяльності за 2009 рік.

Народився у Чернівцях. У 1987 р. закінчив спеціалізовану (з поглибл. вивч. англ. мови) СШ № 9 ім. Панаса Мирного. Навч. на історичному факультеті ЧДУ ім. Ю.Федьковича, який закінчив з відзнакою у 1993 році. Спеціалізувався на історії країн Східної Європи. Учасник молодіжного протестного суспільного руху кінця 80-х – початку 90-х років у Чернівцях, який сприяв історичним перетворенням у Східній Європі, призвів до розвалу Радянського Союзу й проголошення незалежності України. Член Народного Руху України з 1990 року.

З 1993 по 1995 рр. працював провідним науковим співробітником Чернівецького музею буковинської діаспори, з 1995 по 1997 рр. консультантом інформаційно-аналітичного відділу секретаріату Чернівецької ОДА та управління регіональної політики апарату Чернівецької ОДА, з 1997 по 2002 рр. викладачем історії Чернівецьких ліцею № 1 та гімназії № 4.

З 2002 р. по даний час – професійний журналіст. Засновник і чинний редактор Інтернет-порталу «BukNews: Всі новини Буковини».

Член Чернівецької міської незалежної медіа-профспілки з 2004 р., член НСЖУ з 2005 р.

Депутатом до рад різних рівнів не обирався.

КОРОТКИЙ ОПИС ЖУРНАЛІСТСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ:

З 2002 року у професійній журналістиці. До того, починаючи з 1988 року, періодично публікувався у різних друкованих виданнях.

З 2002-го по 2012 рр. працював у чернівецькій газеті "Доба". Спочатку завідувачем кореспондентської мережі, а з 2003 року до осені 2012 року - заступником головного редактора.

У 2003-2005 роках один із співзасновників і авторів Інтернет-сайту БукІнфо, який був органом Чернівецької міської незалежної медіа-профспілки.

У 2003 – 2006 роках одночасно з основним місцем роботи Юрій Чорней – кореспондент "Часу новин" на радіо "Niko-FM" (згодом "Радіо 5") та "Львівської газети" у Чернівецькій області.

У 2005 році разом з групою журналістів і громадських активістів створив Інтернет-сайт «BukNews: Всі новини Буковини». (Чинна адреса – www.buknews.com.ua). Координує роботу сайту BukNews і колективу авторів від моменту його створення до цього часу.

З початків існування сайт став незалежною платформою для представлення нецензурованих новин переважно Чернівецької області, вільним майданчиком для висловлення всього спектру думок. Нині сайт спеціалізується на висвітленні переважно політичних новин, проте присутні тут також новини соціально-економічної, суспільної та культурної тематики.

У 2005-2012 рр. друкувався у газеті "Дзеркало тижня".

У 2007-2010 роках активно співпрацював з "Релігійно-інформаційною службою України" (РІСУ).

У 2013-2014 рр. співпрацював з чернівецькими газетами «Свобода слова», «Час».

Друкувався у журналах "Всесвіт", "Книжник-review", "Віче", "Український театр", газетах "Університетський вісник", "Час", "Молодий буковинець", "Чернівці", "Буковинське віче", "Ділова Україна", "Україна молода", "Захід", "Львівська газета", Інтернет-виданні "Українська правда".

Спеціалізується на висвітленні суспільно-політичної, соціально-економічної та популярної тематики.

ТВОРЧІ ДОСЯГНЕННЯ І ВІДЗНАКИ ЗА ПРОФЕСІЙНУ ДІЯЛЬНІСТЬ:

Урамках програми посольства США в Україні «Права людини і свобода преси» Чернівецька облорганізація НСЖУ провела опитування серед місцевих репортерів друкованих та електронних ЗМІ з питань визначення претендента на почесне звання «Найгостріше перо Буковини». За результатами опитування 2003 року був відзначений Третьою премією конкурсу.

Рада громадської спілки «Буковинська партнерська агенція», у рамках проектної діяльності якої функціонує медіа-клуб «Незалежний сектор», створений у травні 2004 р. за підтримки Програми UCAN/ISC та Агенції з міжнародного розвитку США, відзначила Юрія Чорнея щорічною відзнакою до Дня журналіста «Лицар слова». Відзнака вручається п’ятьом журналістам, які зробили помітний внесок у висвітлення подій та проблем суспільно-громадського життя краю на засадах точності, об’єктивності та неупередженості.

У 2008 році Тво голови СБУ В.Наливайченко нагородив Юрія Чорнея дипломом за підтримку гуманітарних проектів Служби безпеки України із відновлення історичної пам'яті українського народу.

У 2009 році за матеріал «Без вітру в голові...» став переможцем Всеукраїнського конкурсу «Топ-енергоефективність» у номінації «Найкраще висвітлення теми енергоефективності в ЗМІ» (серед друкованих засобів масової інформації), оголошеного Національний агентством з питань забезпечення ефективності використання енергетичних ресурсів.

Того ж 2009 року став дипломантом Всеукраїнського конкурсу «Репортери надії в Україні», організованого Інститутом екуменічних студій УКУ за підтримки французької асоціації «Репортери надії», на кращу статтю, репортаж або програму, яка порушує важливі проблеми сучасного суспільства і показує шляхи їх вирішення.

У рамках урочистого вручення щорічної громадської відзнаки «ЛИЦАР СЛОВА-2010» нагороджений громадською спілкою «Буковинська партнерська агенція» та медіа-клубом «Незалежний сектор» дипломом «ВОТУМ» за створення циклу аналітичних статей з суспільно значущої проблематики.

Переможець конкурсу на кращий репортаж до 90-ї річниці газової промисловості України, організованого НАК «Нафтогаз України» спільно з ПАТ «Укргазвидобування» та ПАТ «Укртрансгаз» у 2014 році.

2015 року став першим лауреатом Муніципальної відзнаки імені Антона Кохановського (м.Чернівці) у номінації «Журналістська знахідка року».

2022 року Комітет з присудження премії імені Шолом-Алейхема (Державне агентство України з питань мистецтв та мистецької освіти) відзначив документальний роман Юрія Чорнея «Вернон Кресс. Життя під прикриттям» Почесним дипломом Комітету.

Найвище досягнення на професійній ниві: лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Франка у галузі інформаційної діяльності за 2009 рік. «За кращу публікацію у друкованих засобах масової інформації» премія присуджена публікації «Гулагівський романтик Петер Демант», надрукованій в газеті «Доба» у 2008 році.

Відзначений регіональними відзнаками: Чернівецької обласної ради «За заслуги перед Буковиною»; медалями Чернівецької ОДА «До 100-річчя Буковинського віча»; «Вдячна Буковина».