Золотий зуб (на уікенд)

Подеколи діти вірять у казки. Дорослі вірять у них завжди. Не одна, то інша – припадають їм до душі. І цими казками часто і живуть. Колись вірували у комунізм, а зараз так само затято у капіталізм та демократію вірують. І не відчувають, як і тоді: є тут якийсь підступ, якась пастка.

Наразі є кілька розповсюджених міфів. Про золотий вік, який тривав до того, як прийшла радянська влада на Буковину, наприклад. Неймовірна казка. Про те, що у нас не справжній капіталізм, тому що при справжньому так гидко не буває. Про шляхетність колишніх аристократів і про ницість теперішніх. Тож хочеться поговорити про те, що у нас і капіталізм справжній – так він і виглядав завжди, і  демократія майже та сама, що була колись, і «аристократія» нічим не відрізняється від аристократії минулих часів.

Це насправді очевидно. Але якось не пропагують нині таке бачення. Та достатньо почитати спогади старих буковинців, щоб переконатися, що у тридцяті роки у маленькій затишній Буковині було повно своїх Лозинських і Бойчуків. Що тоді так само віртуозно перекупували голоси, а хабарі – це взагалі було щось неймовірне, фантастичні речі люди прокручували.

 Спочатку про шляхетність буковинських аристократів. Перечитуючи радянські буковинські газети, якось наштовхнувся на сюжет: барон-експлуататор має вірного слугу, який запопадливо служить йому, зачарований панським багатством, владою, можливостями. А потім доходить до того, що той самий пан  ґвалтує сестру слуги, і дівчина у відчаї закінчує життя самогубством. «Ну, чого не вигадають ці радянські писаки, щоб виправдати радянську владу!» – скажуть мені розумні прихильники буржуазного націоналізму. Це ж очевидно. Але ось який збіг. Всі ми знаємо буковинця Йосипа Бурга, столітній ювілей якого відзначали місяць тому. Але, на жаль, не всі читали його спогади. Так ось, у спогадах Бурга є абсолютно подібна історія, яка трапилась не з кимось, а з його тіткою. Тож оцінить розповсюдженість сюжету. Таке, виявляється, на шляхетній Буковині не було чмось рідкісним  . Судячи з усього, тут можна було клуб ґвалтівників створити або любителів бідних селянок. Виходить, теперішні нувориші ще стримано поводяться.

 Ось уривок із спогадів Бурга:

«Я поглянув на батька. Лише місяць тому він відсидів траур за своєю молодшою сестрою, яку зґвалтував п'яний пан і яка, не в змозі пережити такого сорому й наруги, облилася гасом і спалила себе.

Темна тінь страждання лежала на його обличчі. Низько схиливши голову, він гойдався в молитві, немовби заколисував у собі споконвічний біль  Я помітив, шо він плаче. Ще ніколи не доводилось мені бачити батькових сліз. На похороні сестри його очі були червоними і горіли якимось сухим, несамовитим блиском.

Мені стало страшенно сумно від беззвучних батькових ридань, і я перевів погляд на відкритий ковчег завіту. Перед ним стояв ребе. Його постать у білому савані засліплювала мене. Я думав про батькову сестру і бачив у своїй уяві, як захланне полум'я охоплює її ніжне дівоче тіло, яке не встигло ще навіть по-справжньому розцвісти. Рік тому, в цей самий день, було визначено її жахливу долю. І ребе, наближений до самого Творця, який мав свого янгола на небі і який наперед знає, що чекає на кожну людину, не зміг оберегти її, незважаючи на всю свою священну силу, від такого жорстокого насильства. І позаяк він цього не вчинив, то він також винен у тому, що життя моєї молодої, нещасної тітоньки так раптово обірвалося... Він переступив через святу заповідь "Люби ближнього свого, як самого себе", яку я щойно вивчив у хедері. Чому він не заступився за неї і перед Всевишнім?

Шалений вихор єретичних думок, гніву й обурення закружляв у моїй голові»

 Цікаво, що ілюзія по заможні щасливі Чернівці виникає з того, що спогади пишуть переважно заможні люди, які плсідають певне становище у соціумі. Але що ж відбувалося за межами цього кола? Про це якось призабувають або вважають несуттєвими. А на мій погляд, це суттєва річ, тому що, по-перше, ми зможемо зрозуміти, що радянська влада – це не заколот розбійників, а влада, яка намагалася вирішити певні проблеми цього часу. Проблеми величезні й суттєві. Звернімося до того ж Бурга, не звинувачуйте що до нього одного, таких спогадів сотні, а за бажання можна й тисячу знайти. Ось він згадує рідну Вижницю:

Тут мешкали ремісники із золотими руками, вироби яких, одначе, ніхто не купував, плотогони, які з настанням весни залишали свої домівки і озлоблені поверталися назад лише з першим снігом в очікуванні довгої, голодної зими.Так тривало з року в рік. 

Молоді передчасно ставали старими. На їх місце приходили інші - щоб розтратити тут свою силу, - так приходять молоді, соковиті трави на зміну всохлому бадиллю.(…) 

Мого батька поховали в чужому савані, на чужому цвинтарі. Моя мати, рятуючись від газової камери, пропала безвісти і похована десь у братській могилі. Потойбіч цвинтарної огорожі лежить поміж старими надгробками лише могилка моєї маленької сестрички. Вона росла разом зі мною, її великі круглі очі сяяли темним золотом, а прекрасні звабливі губки були по-дитячому невинні й ніжні. 

Сестричка хворіла лише одну добу. Вона лежала на сіннику, і важко дихала; личко її палало. Моя мати стояла над нею зі спухлими від сліз очима і заламувала руки. Здавалося, що вона не може розчепити свої заціпенілі пальці.

"Реб Мордхе, може, покликати доктора?" - обережно спитала мати, немовби боячись розсердити його.

"Не варто! - Борода і пейси Мордхе затремтіли. - Коли буде на те воля Божа, то вона житиме, коли ж, боронь Боже..."

 Нині це майже неможливо уявити, а між іншим, Бург помер зовсім нещодавно. Цей побут, який не вкладається у сучасній свідомості, здається карколомною фантазією, бурхливою вигадкою. Отже, уявляючи щасливу дорадянську капіталістичну Буковину, треба уявляти саме подібні історії, про які розповідає Бург. Чому ж ми зараз дивуємося, що капіталізм якийсь дивний.

 Якось мало хто пов’язує соціальні завоювання Європи з тим, що поряд був Радянський Союз і заможні класи мали йти на суттєві поступки працівникам, щоб не відбувся радянський варіант. І що по суті своїй сучасна Європа дуже соціалізована, а її цінності – фактично соціал-демократичні цінності. І нам би варто ці цінності насаджувати, а не натхненно знищувати усе, що залишилося від соціалізму. Що прийнятний якраз не чистий капіталізм чи соціалізм, а певна суміш.

Щодо демократичних виборів. Ось вам уривочок вже не з Бурга:

 « За кілька хвилин перед кінцем виборів, коли сонце вже почало ховатись за обрій, до пункту виборів під’їхав автобус. В машині сиділи люди. На червоних обличчях сяяли п’яні посмішки. Наказ Савчука-Савяну накачати горілкою був навіть перевиконаний. Бо від цієї накачки люди не знали навіть, куди їх привезли.

Тільки вийшли «виборці» з автобусу, їх порахували і оточили жандарми, щоб часом який з них не заблудився. Потім, підтримуючи п’яних за лікті, їх повели в приміщення, де містилася алежерія.

Привезені «виборці» опустили в урну картки з прізвищем Савчука-Савяну і почали розходитись по домівках. По дорозі вони хвалили щедре на горілку панство і бажали, щоб днів виборів було побільше.

  Л. Горбфельдіс

  Повертаючись до Бурга. Його представляють як єврейського письменника. Але це хибна позиція. Він очевидець, і він  соціальний письменник. Зараз про соціальність забули і письменники і громадськість. Кому зараз цікаві проблеми заробітчан або вчителів шкіл, що жевріють на подачку держави, яку з незрозумілих причин називають зарплатою. Нікому.

 Десь прочитав гарну фразу про те, чим дев’яності відрізняються від теперішніх часів. Вона така: « Ми в дев’яності іноді продавалися, а тепер усі все роблять безкоштовно». Про це ж захоплення владою, повагу перед грошима, безкоштовне натхненне служіння згадує старий буковинець Бург. Але закінчує він несподівано. Ось ще уривочок із спогадів:

«Одного разу вітер зірвав з голови барона зеленого тірольського капелюха і відніс його аж на середину ріки. Мій дядько Берке, який стояв неподалік, притьмом кинувся за ним. Було видно, як відчайдушно він бореться з хвилями. Кілька разів він зникав під водою і знову виринав. Коли, закривавлений, нарешті вийшов на берег з капелюхом у руці, барон поблажливо поплескав його по плечу:

- Дякую, мій друже!

І він простягнув йому срібного гульдена. Але в ту ж мить різко ляснув його по обличчю, помітивши, що капелюх заплямовано кров'ю. 

Берке не поворухнувся. Повільно витер рукавом побагровілу шоку, підніс гульден до уст і затис його зубами, немовби намагався відкусити. Рот його перекривився, вузькі мигдалеподібні очі набрякли кров'ю і, зібравши всі сили ображеної душі, він виплюнув гульден у гладко поголене обличчя барона. Відтак низько вклонився:

- Нема за що дякувати, пане барон! І тихо, мовби про себе, додав:

- Що посієш, те й пожнеш...»

І треба сказати, що так закінчується більшість таких сюжетів – що на папері, що у житті. Я згадав на початку про статтю у радянській газеті, про аристократа-ґвалтівника, який мав вірного слугу. Так ось, там слуга весь час дивиться зачаровано на золотий зуб пана, він здається йому сяйвом золотого життя, нетутешньої сили. Але, ображений, потім він вириває руками цей золотий зуб. І стає йому набагато легше. Із слизьким закривавленим шматочком золота у руці він почувається переможцем. Такі божевільні символічні історії друкували в буковинській пресі сорокових.

Ну, до висновків. Бережіть зуби, панове. Профілактика понад усе.

 Сергій Воронцов