«Злізай швидко, поки ніхто не помітив. Йди з Богом!»: історія подорожі чернівчанина на запасці вантажівки, яка трапилася на Колимі майже 70 років тому
Історія 18-річного хлопця з Афганістану, якого під час огляду вантажівок в пункті пропуску на межі з Румунією винюхала буковинська службова собака, одразу нагадала іншу подорож на запасному колесі. Трапилася вона майже 70 років тому з чернівчанином Петером Демантом. І не на Буковині, а на Колимі. Знання румунської мови, засвоєної в дитинстві на Буковині, гарна "тюремна" репутація, вкотре допомогли майбутньому Вернону Крессу знайти вихід зі скрутного становища.
До жодного свого твору автор мемуарів цю історію не включив. Я знайшов її у щоденнику Петера Деманта, який досі ніде не публікувався. Розповів про цей випадок, який трапився з чернівчанином у перший чи другий рік після звільнення з табору, тільки у своїй книжці про життя людей у ХХ столітті.
Спогади про той період його життя відомі тільки з щоденникових записів й досі, окрім незначного уривку, ніде не публікувалися. Повну версію, фактично першопублікацію, пропоную для ознайомлення зараз.
«Влітку 1954 року, вже «на волі», але ще перебуваючи на «Дніпровській», працював у дорожній бригаді на 18-кілометровій ділянці, що вела від траси до рудника, – розповів Демант про перші «вільні» місяці. – Я жив на краю селища, у невеликому двоквартирному бараку. Навколо – колишні кримінальники, тепер – сімейні».
«Дорога сильно розбита... знаю буквально кожен її відрізок: всі містки, зсуви, кар’єри і болота, які ми відводили, копаючи шанці. Ось місток, його тоді забрала повінь і копальня тиждень залишалася відрізаною від світу.
Тут довбали міцний шар льоду і відкрили величезну крижану печеру: грот із прозорим, метрової товщини дахом. Вітер здув із печери сніг, і ми, через пробитий ломами отвір, побачили щось казкове: пронизані сонцем кристали усіх кольорів веселки!
Увійти в чарівне царство побоялися, незважаючи на солідну товщину льоду: шум, дихання та й вибитий нами отвір, могли порушити рівновагу, ідеальну конструкцію високого склепіння і звалити на нас цю казку вагою у багато сотень тонн. Через тиждень, проїжджаючи повз, ми виявили на тому місці лише котлован, забитий великими уламками льоду...
Після жахливих травневих (!!!) сніжних заметів швидко тепліло, і скоро уся гірська долина зазеленіла. Ми кололи залишки льоду, чистили шанці, ремонтували дороги, мости, трудилися не поспішаючи. Робота була не важкою, але нас завозили далеко від дому.
Аж раптом я захворів. Став слабкий, як дитина, сильно втратив у вазі, й голова постійно крутилася. Хоча гарячки не було. Намагався більше їсти, щоби зберегти силу. Відчайдушно запихав у себе гори макаронів, наминав сало, але нічого не допомагало. Бригадир без довідок бачив, що зі мною щось негаразд. У табелі вказував, що я хворий.
Неподалік збагачувальної фабрики і мого житла була пристойно обладнана амбулаторія. Тут працювала фельдшерка на прізвище Муха. Дуже схожа на своє ім’я – маленька, товстенька і безбарвна. Ходив до Мухи ледь не щодня упродовж тижня, але вона так нічого й не «визначила».
Підозрювала в мене все на світі – малярію, сифіліс, грип, нарешті «щось у легенях», хоча я жодного разу при ній не кахикнув. Проте щоразу напихала мене таблетками й порошками. Видно, мала великі запаси хініну, тож не шкодувала його для мене.
Тим часом я все більше слабнув і не розумів, що зі мною не так. Нарешті фельдшерка розгубилася: стала слухатися й робити те, чого я вимагав. Направила мене на 27-й кілометр – у селище М’якит, де була поліклініка з рентгеном. Виїхав рано вранці – було прекрасне червневе літо – попуткою через перевал.
У М’якиті хоробро пройшов рентген. Рентгенолог сказала мені буквально наступне: «у вас легені мов ковальські міхи». (Невже не помітила силікоз, що вже сидів у них?) У реєстратурі, кладучи печатку на довідку, теж підбадьорили: «Повернетеся на рудник – там вас вилікують!» Ось тільки від чого?
З висновком, що з легенями все гаразд, попрямував додому вздовж траси. Попутки чомусь не траплялися. Попри сильну втому, бадьоро відкрокував кілометрів дев’ять. Коли почали збиратися підозрілі хмари – лише додав кроку. Біля розвилки на нашу дорогу була «перевалка» – невеличкий будиночок.
Сторож, який у ньому жив, вартував склад. Там можна було перечекати негоду. Дощ все-таки наздогнав мене в дорозі. Змоклий до нитки ввалився до хатини. Сторож-татарин допоміг обсушитися, напоїв чаєм... Дощ лив не перестаючи, а машин на рудник, як на гріх, не було. Вночі почалась лихоманка, яка тіпала мене аж до ранку.
Лежав у лихоманці, лише інколи приходячи до тями, пив гарячий чай і знову починав дрижати. Татарин пояснив, що мені все-таки краще поїхати, бо одним чаєм не вилікуєшся: хвороба справжня. Я зовсім розхворівся, ледве-ледве на ногах тримався.
Раптом на нашу дорогу завернула машина. Водій зайшов до хатини перекурити. Ним виявився знайомий молдованин, який віз касирку на своєму бензовозі. У М’якиті вона одержала зарплату для всієї копальні.
Сторож пояснив моє становище, але водій був невблаганний: «не дозволено, скажу я вам! Скільки грошей веземо, як його третім до кабіни взяти? Хто знає, що у нього на гадці?»
«Але ж ти знайомий зі мною не один рік, – відповів його мовою, ти глянь на кого я став схожий – ще два дні і здохну тут. Совість у тебе взагалі є?»
Він докурив, трохи подумав і нарешті сказав: «чорт з тобою! В кабіну – не можна… А між кабіною і цистерною, де запасне колесо – зможеш утриматися? Зауваж, дощ який!»
«Зможу, звісно!»
«Гаразд, тоді сідай, як зможеш. Тільки врахуй, що б з тобою не трапилося – гальмувати не стану! А потім – нікому ні гу-гу: з роботи виженуть, якщо довідаються. З касиркою сам домовлюся».
Накинув брезентову куртку, вчепився у запасне колесо і ми рушили. Дорогою відчував усі ями, що їх ми, дорожники, не встигли засипати. Крім потоків води, хитавиці і крижаного вітру на перевалі, нічого не пам’ятаю. Раптом машина зупинилася. Було похмуро, але дощ перестав. Крізь туман метрів за триста побачив свій барак.
«Злізай швидко, поки ніхто не помітив. Йди з Богом!», – напучував водій. – «Дякую, Мірча, що довіз, дякую…»
Мотор захарчав, я насилу розправив стомлені суглоби і хитаючись дошкандибав додому – там, звісно, було порожньо: всі в денній зміні. Я швидко розпалив грубку-бочку, перевдягнувся і сів біля неї – поступово зігрівся…"
Що тоді з ним трапилося, чим чернівчанин хворів, і чим взагалі уся ця історія закінчилася можна прочитати у так званій колимській частині документального роману "Вернон Кресс. Життя під прикриттям".
Юрій ЧОРНЕЙ
