За лося замовимо слово. І зайця також...

Цього одного з наймогутніших представників дикої фауни краю, як, зрештою, й планети, стало так обмаль, що й дискутувати годі. Тому, як оберіг, цю звірину будь-що треба зберегти, як мовиться, до ратички.

Якщо у 70-80-х роках лося можна було без проблем зустріти в лісах та перелісках від Дністра до Карпат, то нині, якби хтось не переконував у протилежному, він практично зник з мисливської карти Буковини. Одне слово, звіра по-хижацьки відстріляли. Тому з огляду на ситуацію, лося, поки він ще десь перебігає стежину-другу, треба не просто оберігати, як своєрідний екзот Червоної книги, а на державному рівні створити всі необхідні умови для продовження його роду в дикій фауні. Треба – і вже сьогодні, бо це на часі.

Тепер щодо зайця. Того звірка, котрий в усі часи був головним та улюбленим мисливським трофеєм. Однак останніми роками його поменшало не просто в рази. Він у фауні України та всієї Європи опинився на грані цілковитого зникнення. А, може, окрім лося, й про зайця на його захист слово замовити.

А тим часом дедалі більшає червонокнижної рисі. Воно б іще нічого, але саме вона, ця найгрізніша з когорти кішок звірина завдає дикій фауні найвідчутнішої шкоди, знищуючи, в основному, молодняк оленя, косулі, ба навіть диких свиней. В розмові з мисливцями та єгерями почув однозначний висновок: чисельність рисі треба вже сьогодні регулювати. Треба, але в розумних нормах…

Іван Агатій, член УТМР