«З уламків відбулого»: поезія буковинця Миколи Рачука розрахована на людину 21 століття

Я, Заяц Мінодора Іллівна, пенсіонерка, інвалід з дитинства 1 групи, в далекому 1980 році закінчила Чернівецький державний університет, філологічний факультет. Працювала в школі, викладала російську мову та літературу (з пісні слів не викинеш). На жаль, через стан здоров*я пропрацювала вчителем тільки 13 років. Та любила і люблю читати, особливо світову класичну літературу.

 І все життя поряд зі мною було поетичне слово. Не змогла пройти й повз нової збірки поезій теж буковинця Миколи  Рачука . Увагу  привернула  глибока символічна назва книги: «З уламків відбулого».  І тут же на обкладинці :

              Третє тисячоліття

              Українська поезія

Зацікавленість зросла. Ще з студентських років маю звичку починати  знайомство з книгою з рецензії, яка є компасом, що покаже, куди я прийду, на що мені очікувати.

Шановний Іван Михайловач! Ваша рецензія до збірки (змістовна, обґрунтована, широка) підказала, що переді мною самобутній автор, зі своїм баченням  минулих подій, зі своїм багатим внутрішнім  світом.

Передмова збагатила мої пізнання в царині поетичної творчості, за що Вам щиро вдячна. Хочу поділитися саме з Вами  своїми враженнями від збірки М.  Рачука, впевнена, що так ретельно проаналізувати цю книгу під силу було тільки Вам.

    Отож, вдумливо читаю, перечитую триптих і розумію ,що Микола  Рачук справді представник третього тисячоліття. Його поезія розрахована на людину 21 століття: розсудливу, багатогранну, вдумливу, яка може проникнути в лабіринти почуттів  поета, оцінити його погляд  на події минулого, на тільки йому притаманне сприймання світогляду.

     Особисто мене вразила поезія М. Рачука широтою словникового запасу, новими епітетами, незвичними порівняннями, своїм стилем мовлення: 

    Повернутись до слова –

    Влягтися у човен снів…

або

    Повернутись до слова -

    Пірнути у запах кропу,

    В цвіті маку втопити зіниці,

    Мед бджоли цілувати. ( «Повернутись до слова» )

або:  

    Маяк помиттєво розрізає

    Цілісність темної скрухи

    І нагадує, що це ніч.(«Море» ) 

    «З уламків відбулого» -  поезії, творені в 21 столітті, та в них про те, що закарбувалось в пам*яті, що бачиться з погляду вже сьогодення, що спонукає нас до роздумів 

Збільшуються театральні сезони,

Ями оркестрові наповнюються новим

                                                    вагнерами.

Лиш обвітрені обеліски минулого віку

Ще й досі не відчистять

Своєї недоладності.

В чому ж мій сумнів? ( «А в чому сумнів, у чому?»)

  Та найбільше вразило постійне відчуття руху. Звернула увагу на те, що мені, як то кажуть, все життя боліло: я з дитинства обмежена в русі: не пройдені стежки, незвідані дороги, мандрівки -  тільки в мріях. Радію, що 21 століття , комп*ютер подарували мені можливість бачити світ, мандрувати. І справді вся збірка поезій М .Рачука пронизана рухом: чи то повільним, чи шаленим, нестримним. Автор подорожує в минуле, в спогади.  Згідна з Вами, Іване Михайловичу, що римована увертюра до трилогії - це шедевр зневерлібреності. Саме з цих  перших рядків починається відчуття дороги, руху: поет вирушає у подорож до минулих подій на коні:

            Крізь озмієні глуми -

            Чую, -

            Кінь мій ірже…( «…я вгрібаюсь у шахти»)

 І знову в дорогу, знову вперед, не зупинятися:

            А потяг мчиться

            Від станції до станції

            Крізь тунелі

            Повз безкінечні погляди зіниць…

            Неможливі без нього

            Сльози радощів і печалі…(«Яке воно, прощання?»)

В поезії «Добігаючи до фінішу» підкреслена думка, як важливо не впасти на своєму життєвому шляху, гідно пробігти свою дистанцію:

             Хто швидший,

             Хто повільніший.

             А хтось за когось ховався -

             Неприпустимо…

             Здогад точить і точить…

             Семафор зеленіє,

             А місяць, запеленаний харкотинням…

             А ти біжиш…

             Маючи страх перед падінням…

   В поезії М. Рачука - одвічні сумніви: чи під вітрилами, чи в літаку - а я вірну обрав дорогу? Знайшлась і підтверджена цілісність дороги:

            О ні,мій вірний коню, зі стежини,

            Тобою втоптаною, не звертай…

            Хоч хай тобі засяє, ніби рай…

            Ти іншої уже не обирай.

         ---------------------------------

           Дорога рівна…рівна, чи крива.

           Соломи не рубають на дрова…

         ---------------------------------

           Е, коню, бачу, - ти таки охляв,

           Хвіст опустив, копита обламав…

           Посивіла уже, як в мене, грива,

           Та ще до того йдеш ти якось криво.

           Я бачу, коню, - скоро ми впадемо

           І власної стежини не знайдемо. (О ні, мій вірний коню)

 Мимоволі хочеться віднайти в добірці поезій того, хто дістанеться до самого дна, до суті, до кінця…

Здається, саме у вірші «Поєднання» ця суть досягнена . Автор присвятив цей поетичний твір пам*яті  композиторів В. Івасюка та І. Білозіра.

Привертає увагу епіграф:

                                                                Хто дістанеться дна безодні,

                                                                Той отримає ключі від таїн.

                                                                                                     Відбулий

Саме в цьому творі можна знайти оту цілісність руху, оте досягнення кінця мандрівок, оті ключі від таїн. Яке ж це досягнення символічне для мого міста Чернівців!

           Коли дійти до серцевини,

           Ми торкнемось якогось підльвівського лісу,

           І ЧЕРВОНА РУТА,

           Може, розпечатає нам таємницю…

           Але де і як

           Віднайти нам її, -

           ЧЕРВОНУ РУТУ.

           ----------------------

           І ми

          ЧЕРВОНИМИ РУТАМИ-СОНЯШНИКАМИ

          Опромінені. ( «Поєднання» )

 А читач вже сам робить висновок: головне – залишити після себе слід на землі, пам*ять про себе.

    І пароплав, і корабель, і автобус, і човен… Відчуття, що збірка ніби пронизана подорожжю з минулого до сьогодення, а поетичний образ дороги об*єднує всю добірку в поему.

Звичайно, римовані вірші сприймати простіше, та я згідна з автором, що в них немає тієї глибини думки, яку дає верлібр:

    Виникають блискітки спогадів,

    Немов камінці гірської річки,

    Через яку перескакуєш по них…

    Жодного відтінку особливого…

    Ні стресу,

    Ні страху,

    Життя, як стежка у лузі, -

    Довкіл у щебеті,

    Срібний передзвін…(«Перебираєш власні дії»)

Раджу тим, хто тільки бере до рук збірку поезій М. Рачука, відкрити до неї серце, підійти вдумливо, з душею, тоді читач отримає естетичне задоволення від поетичної думки, яка вразить своєю багатогранністю та наштовхне на роздуми, заставить замислитися:

    Скільки одержимих катерин,

    гамлетів, королів лірів,

     дон кіхотів, одіссеїв

     Знайшли свій притулок

     В гущавині словесних джунглів.

     І всі вони живуть… («Книги - вершителі доль»)

    Якщо автор поетичним твором спонукає читача замислитись над минулим, над с собою,  я ціную таку творчу особистість.  «Добігаючи»  кінця, хочу підкреслити: у кожного з нас свої уламки відбулого, вони такі різні: і великі, і дрібненькі…Мандруючи життєвими дорогами Миколи Рачука, згадалося  й своє відбуле  (незабутні студентські  роки і друзі, довгоочікуване народження донечки, радість від перших кроків внуків, сумне прощання з найріднішими ). Так, людина  проходить СВОЮ життєву дистанцію, і не так важливо, який вид транспорту вона обирає, важливо обрати вірний напрямок та невпинно рухатись до фінішу. Як на мене, хочеться, щоб фініш був ще далеко попереду…

   Ще не раз повернусь до цієї збірки, щоб поміркувати над роздумами поета,  дивуючись словам та виразам, які ми, на жаль, не використовуємо в повсякденному житті, на жаль…

          Місто Чернівці. Червень 2020 рік