«З уламків відбулого»: книжка-триптих віршів Миколи Рачука із Буковини

Крізь трохи прочинені двері в день, або Мандри, миті і нюанси (Дещо суб’єктивні враження від прочитаного)

«А із-за кожних зачинених дверей

Хтось ніби кликав тебе,

Та вікна, затулені щільно,

Твій відгук у горлі твоєму лишали»

М.С.Рачук («Та хто цього не знав!!!)

Або хто нам їх прочинить крім самого автора? І чи прочинить? Чи забажає? Чи матиме час? Чи встигне? Ну тут можна поставити стільки запитань, що тисяча мудрих не відповість.              

Такою мені здається книжка-триптих віршів Миколи Рачука із Буковини. І суб’єктивне враження щодо українського загалу, як і до поезій безперечно цікавої збірки поезій «З уламків відбулого».

У час насилля над нами чужинців, і явними ворогами московськими і тутешніми «гнидами», як казав і писав Симон Петлюра («Московська воша»), які нищать, притлумлюючи кожного бідного і перш за все українця, так і виринає запитання: «Хто ти, українцю? Де ти є? І чи ти є взагалі?»  Та раптом невиразно, потаємно, наче з приглушеним стогоном, десь із глибини, наче з прірви, ледве чутно: «Ми тут… Землячки…». Таке перше позірне враження від книжки.

Микола Рачук народився на Поділлі, Вінниччині, а становлення його як українського поета, очевидно відбулося на Черкащині під впливом Василя Симоненка. Про це можна дізнатися з його роздумів, друкованих у черкаському письменницькому часописі «Холодний Яр» (2017, № 1, 2) і «Буковинському журналі» (2018, № 4, 2019, № 2 із заміною слова «сьогодення» на «сучасність»). Правда, у назві треба було поставити й Василеве ім’я, аби було відповідніше до написаного.

Погоджуюсь із автором книжки, що вийшла під номером 10 у серії «Третє тисячоліття. Українська поезія» минулого року, що життя в більшості відгуло й відшуміло, особливо коли опинилися в прірві московської інвазії. У декого ці смертельні уламки ще попереду. Трохи були українці рвонули з московської неволі під московським караулом, та знову нас утягують пройдисвіти у добре відоме нам рабство. І це вже нам не буде вороття. Ось як продадуть землю юди, на противагу указу кремлівського монстра, що захопив Крим і роздає землю там тільки за москальськими паспортами лише москалям, оголосивши про москвоязичних в Україні і Білорусі «їхніми». Отже тотальна, посюдна агресія триватиме. А зелебенські параноїки вже готові українську землю продати під час пандемії китайського короновіруса, увівши карантин і комендантський час, щоб ніхто не прийшов протестувати проти грабіжництва українського народу. От нам і не буде вороття, коли нема землі. Нам двері в світлий день будуть зачинені навіки, якщо не схаменимося масово. Підемо з торбою по світах у вічні мандри, розсіємося на порохи…

У відомого українського соціаліста, особистого друга К. Маркса і Ф. Енгельса, Сергія Подолинського є брошура під досить виразною назвою «Про те, як наша земля стала не наша». У ній він наводить дуже повчальні обрахунки. З нами ж не рахуються чужинці, вбивають і грабують.

Але, пише М.Рачук «не відгорить наша мрія \ Наша надія \ Не затерниться наша дорога…».

Це його намолена суть і стиль, ото, як він є, власне людина зі своїми думками, почуттями, як  і ті уламки минулого. Отже авторська й людська поезія свободи. Хай буде то вільний вірш чи невільний, традиційний, або якийсь новий, оновлений, але це його і нічиє інше, хоча відгомін є, бо як же без впливу великих і малих… Навіть посередніх. Автору ж рима не до шмиги, хоч римує.

Хіба є потреба  в тлумачнім  та обсяговім словнику метафор і може, не на один подібний том, бо  багато «уламків відбулого»  й минулого вимагають розшифрування написаного поетом.

Повтори строф вводять у психолінгвістичне коло, окільцьовують думку, але  густота слова дещо розвіюється в змісті, хоча це авторське бачення. Адже складність письма, образів не вдається часто-густо збагнути, писане відоме лише автору, це його особисте, а нам і правда лишаються уламки, крихти зі столу очевидного й незбагненого. Ми намагаємося ув’язати, не ув’язнити і не ув’язнути. Тому очевидно має рацію Василь Симоненко у власнім вірші:

Минуле не вернуть,

 не виправить минуле.

Вчорашнє - ніби сон,

що випурхнув з очей…

Зупиняємося на тому, що нас більше цікавить і впливає на наше мислення, словотворчість.

Для простих людей, не обізнаних із складною метафорикою, ця поезія заскладна і потребує тлумачень, якщо вони забажають це читати й розбиратися. Хоча життя ще проблемніше, драматичніше і трагедійніше, ніж ми поверхово про нього думаємо. Ми є свідками сьогодення.

Ну це авторське право – бачити по власному міркуванні чи в тих відголосках та уламках. Як і вплив, наприклад, на творчість Ольги Кобилянської відомого німецького філософа Фрідріха Ніцше, що гірська орлиця його цитує в «Царівні» чи відчуваємо його і в «Людині». Так «Як мовив Заратустра», хіба що інколи в цього безперечно цікавого німця забагато «якання», що набиває оскому і хочеться ті «я» повикреслювати. Але хто має право викреслювати твори великих, хіба ті, хто знущається над класиками тієї ж української і світової класичної художньої літератури, як один із відомих авантюристів. І про що неодноразово, але однозначно свого часу заявляв у своїх літературних позвах із московщиною, зокрема в статті на тему порівняння українства з москвинськими писаннями великий Іван Нечуй-Левицький.

Стиль і посилення власної особистої думки у пана Миколи наявні. Атрибути відгомонів також: короноване сонце, гори, змія й орел та  дух батьківщини… і мед…  та ж розвіється темінь тоді, коли буде свобода. Заратустра був вільним. Стояв наче на горі, над партіями і над класами…

Так, коли він покинув свою печеру, палкий і дужий, мов сонце, що сходило з темних гір... та  закінчується мова Заратустри... А в Рачука  на цім закінчується перша частина «Минає не тільки день» його трилогії й починається друга: «Коріння предків». Є ще й третя: «Розлами світла в цитаделі духа». Загерметизовані метафори й образи поєднано у Рачука доволі своєрідно, тонко.

Читацьке – це оте чисто Рачукове і спогадливе: «Повернутись до слова, \ Це як повернутись в дитинство, \ Коли мама іще молоді, \ Коли хата підведена і \ Коли глиною пахне долівка, \ Коли стіни побілені, \ А надворі Чистий четвер…».

Грози ж Перунові - це голоси жреців із Кам’яної могили чи батька Ора із 10 століття до нашої ери – і знову ж таки ми, прадавні й тутешні. Так і хочеться сказати тихо й прошепотіти про себе: «Він чув Ора. І його батька». Бо десь мандрував у тих часах, хай думкою, уявою…

Нині ж ми, як уярмлені воли в чужинському лайні, і безсилий наш рев і плач. Та у славного Гомера в славнях є ори, які пов’язані з Афродітою і Діонісієм, вони є веселі й премудрі… Що ж нам лишається? Бути таким чи воювати, доки не впаде ця московська імперія світового зла?!

 «Голос із Помсти Гоголя» в Рачука – це те, за Миколою Гоголем, що в Московщині «колекція бридких пик» і «безмозгий клас людей». У листі до свого друга Михайла Максимовича Гоголь писав, що Москва – стара товста баба, від якої, «крім щів та матюків, нічого не почуєш»; «Ще прохання: задля всього нашого, задля нашої України, задля батьківських могил».

Гоголь своїми творами зробив переворот у московських писаннях, бо за критично мислячими літературознавцями, вони виросли таки з «Шинелі» Гоголя-українця, який спрямував цю струю до глибинних основ життя. Хоча московські критики зреагували на «Ревізора» і «Мертві душі» як твори ворожі Московщині, адже вони до основ критикували імперське самодержавство і їхнє життя. Тарас Шевченко обійшовся крутіше і постраждав.

Відомий слов’янофіл С. Аксаков вважав, що Гоголь «не любить Росію: тільки гляньте, якою прекрасною видається Малоросія і якою він змальовує Росію». Граф Федір Толстой гадав, що автора треба було б «у кайданах приправити до Сибіру». Відомий Олександр Герцен вказував, що перехід «від українського козацтва до московців… приводив до темряви і смутку». Аби ж тільки це.

 Отже й висновок Олеся Гончара щодо типів у творах Гоголя «Ревізор», «Мертві душі»: «А Ноздрьовими та Собакевичами то ж він відплатив Москві за поневолення України, за пригнічення свого народу. Я певен, що почуття відплати за всі кривди імперські, великодержавні, десь там глибоко в душі Гоголя жило! «Київ наш, не їхній!» (Щоденник, 27.03.1990). А «Роздуми Мазепи?»

Ну хіба що мова творів Гоголя роздвоїла душу, хоч мислив і в творах по українському… Правда, у листі до матері, коли переїхав до Пітера, зазначав, що буде писати на «іностранном».

У віршах Рачука наявні безліч поетичних рядків і цілі ряди, що розгортаються чи їх можна розгортати в мистецько-моральні трактати, а філософські сентенції – у дослідження творчості великих філософів. І змішує думати над кожною фразою зрозумілою для читання. В тексті, деталі...

Ще одне чи й не найголовніше питання творчості і життя, що порушує поет – «Прихисток свободи… і «свобода, що соборує нашу пам’ять». Ця тема для українців безмежна. Скільки себе пам’ятаємо, скільки за неї й боремося і ніяк не виборсаємося з неволі чи то чужинської і тепер водночас кланово—олігархічної і шкуродерної. Песиголовці обступили з усіх усюд. Боротьба між свободою українців і владою була завжди і це  найбільш виразна риса нашого часу і всіх минулих, за винятком утопічних. Допоки це триватиме? Московські юди-наймити у владі… душогуби.

               Наче «Круки, що кружляли над Стефаником».  Й «Одчиняйте двері – Він іде!» – наче багатозначний заспів до своєрідної трилогії всієї збірки чи лише початкового розділу, бо наступний «Коріння предків» починається з цитати Геракліта про те, що наймудріший із мудреців дотримується лише думки. А де ж дія? Боротьба проти загарбника в нашім сьогоденні? Ще буде?

Але навіть цей образок  у М. Коцюбинського «Він іде!» дуже символічний, бо стара Естерка зупиняла православних, кличучи іудейського Єгову, адже він єдиний і всемогутній. Як однойменна Естер із Старозавіття, у котрої Мордехай вимагав захистити іудейський народ. А випередивши персів, вони вигубили їх 75 тисяч серед своїх ворогів, що стало березневим святом Пурім в ізраїльтян. Стара Естерка у Коцюбинського звертається до свого «жидівського сина», тобто Бога Єгови, що Він іде – це юрба йде громити іудеїв. Та  ж і християни перейняті старозавітними богами, тим же Яхве чи Єговою-Саваофом? Такий образок у М. Коцюбинського, а в Рачука лише штрих.

Так хто проти кого? Подібне питання може розгортатися у велике дослідницьке полотно. Адже в нашого автора «Пролог постане епілогом, Єгова – Дажбогом». Себто про іудейського Бога предостатньо досліджень, як і про Дажбога, варто назвати лише працю Володимира Шаяна «Віра наших предків», або Лева Силенка «Мага віра», або й часописи та літературу рунвірівців.

«Віддзеркалення віддзеркалень \ Не нагромаджує пірамід. Жодна з могил \ Не охоплює спадку, \ А мета досягається». Як на простого не утаємничого читача, який віддалений від сучасної поезії й історії, важко, майже неможливо розібратися в таких рядках нашого поета. Розгадувати ребуси можна. Навіть треба. Є тонкощі, відтінки, ледве вловимі переходи у барвах і судженнях... Але це очевидно не всім під силу подібні фантазії і зчеплення, нанизування образів та метафор, коли підмінюється значення слова і надається інше, те, яке хоче автор. То є власні авторські метикування, можливо навіть на підсвідомому рівні, що треба тут тлумачити на свій лад і копил, а це зможе лише творець цієї та інших віршованих загадок. Хоча, як той казав, говорити поетизмами варто й зрозумілими, але не примітивними, адже кажуть, що розжоване вигортає навіть немовля. Але корисна наука поетологіка!

«Віддзеркалення віддзеркалень»… це коли ставимо реально перед дзеркалом ще одне і заглядаємо в нього. Бачимо повтор, безкінечне множення дзеркал, будуть то квадратної, круглої чи іншої форми, але всі вони будуть повторюватися. Якщо трикутні, то будуть нагадувати піраміди. Якщо прямокутні, то схожі на могили, але жодне із зображень не охоплює якогось спадку. Але яка мета досягається? Словом, пояснення немає… Хіба ці любовні пісні як у Зоро… і Рачука…

Можна ще висмикувати окремі метафори словосполучення й аналізувати їх, але автор скаже, наприклад, що це «образливо», не висмикуйте словосполучень, бо треба брати в цілому, у цілості та інше. Як то у Пісні пісень…

Ось все-таки виокремлюю  два слова як один образ із вірша Рачука на сторінці 73 «Голова на крилах». Це нагадало назву першої поетичної книжки у видавництві «Молодь» «Літаюча голова» Віктора Неборака, одного із «зачинателів», чи як там, бубабістів. Ну, щодо їхньої історії з неосяжними претензіями на модерн, то вийшов пшик, або, як любив висловлюватися найсерйозніший звісно Неборак, «туфта», бо пішов у науку і вивчає Івана Франка, що радує і це насправді серйозно. Інший пише дешеві пасквілі, карикатури і, як завжди, хвалить юд у значенні того продажного, хто здав Ісуса Христа. Це як московські писання на стику психіатрії і криміналу.

На згадку спадає ще вірш «Голова» Василя Голобородька (Антологія укр. поезії. - 2001, с. 134). Шевченківського лауреата знаючим літераторам представляти не потрібно, але це прізвище  принизив, як стало ниньки вже цілком зрозуміло, один із відомих мартоплясів і придурків у своєму «кіні», але Василь Голобородько у наших очах не поменшав, як і його вірші.

Отже три різні зображення суті голови в трьох поетів. Їхню поезію можна порівнювати, тобто  вірш, де фігурує голова. Хоча кожне з цих порівнянь не досягає мети роз’яснень. Щоправда, автор безсумнівно цікавої і тлумачно потрібної передмови до книжки Миколи Рачука академік Іван Дзюба інколи чомусь заперечує  можливість порівняння. Мовляв, наприклад, не можна порівнювати, як у випадку роман «Северина Наливайка» М. Вінграновського (Дзюба пише, що Вінграновський «химерує»!), роман «Наливайко» І. Ле і роман В. Кулаковського «Северин Наливайко». Через те, що у Вінграновського історичний міф? Так нині мудрагелі заперечують міф як такий, називаючи його, скромно кажучи, неправдою, а то й брехнею. Але ж Наливайко – таки велика для українства постать. Ну хіба протилежна для ляхів, юд і москалів, про що знаємо з болючої і стражденної української історії. Щодо химерності, реалізму і наукової популярності, то ні.

Дехто відкидає історію, що її мовляв нема. Але що може бути ліпше за міф, казку, народні легенди? А науково-популярний роман (в І. Дзюби повість) Кулаковського? Чи в Ле – реалістичний (соцреалістичний!) роман? Чи в того ж Кіндрата Рилєєва «Сповідь Наливайка» і ті знамениті рядки: «Пора! – я чую щохвилини, - Катів душити України!». Може це й «не демократично», та виходу  у нас нема. Чужинці-загарбники українських земель всюди. Це що? Тоді складаймо лапки й спускаймося на дно ями чи всовуйте українці голову в московсько-юдине ярмо. Ідентифікуймося…

 А як же тоді пізнавати речі?  Хоча тутай можна обійтися без теорії пізнання, нагадавши самому собі, що у французького письменника-критика Роже Гароді є пропозиція про реалізм без берегів. Це не закид сумніву безперечно знаному й поважному академіку, а просто аналіз і порівняння. Як і в нього вже тепер славнозвісна праця «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Можливо й не треба (це правда!) порівняти з «Гранями кристала», але ж була така праця. Життя змушувало, ситуація тисла і нікому не хочеться сидіти в казематі за сумніви щодо кацапізації.

 Зрозуміло й так, що московизація, а в Франка точніше є слово «кацапізація». Похідне, тюрське. Відомо добре, що за це постраждало багато людей і сам І. Дзюба, але розбудило ще більше думаючих. І в Україні загуло… Ну, як висловився один із кегебістів у ті роки, коли запитували, за що ж посадили прозаїка Василя Захарченка, то він чесно відповів - «дали висловитися і посадили». Чи на дотичну тему написав книжку Георгій Касьянов про українську інтелігенцію 60-х років минулого століття «Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980 років».

Тут ще спадає на думку праця одного з теоретиків і практиків екзистенціоналізму данського філософа С. К’єркегора і «або - або», «чи – чи», врешті цільність і цінність людини як одиниці, яка не розпливається в думках лише про власне існування та духовність. А українці?

Ну це вже з іншого штибу стежки. Щоби не збитися з путівця, йти своїм плаїчком, повернемось до «уламків відбулого». Бо читання якось бігцем, біжма і все воно проминається. Чи, як пишуть, і ми минаємось потроху… Або як у нашого Кобзаря - «не стане й сліду на землі».

Микола Рачук віршує тут складно, навіть утаємничено. Де суть ним написаного подекуди відома очевидно тільки йому. А нам є причина розібратися, зіставити з іншими, якщо можна зіставити. Ті, хто забажає зрозуміти дещо з написаного Рачуком, тому буде складно це зробити через особистий погляд на будь-які речі і таку автором створену незвичну «уламкову» поезію, віддзеркалення власного духу…  Але напад Москви і злочинна влада в нас явні. Зрозуміла тема.

Ось що пишуть деякі чесні політики, політологи, вчені, письменники, судді, прокурори, волонтери, військові про ситуацію в країні, владі і що роблять із нами пройдисвіти і запроданці:

Дійсність, у якій ми живемо, патологічна (Ліна Костенко); фактично – біологічна війна проти українського народу (В. Шишкін); влада – це аморально-цинічний моноліт (С. Медвідь); при владі здирники, зрадники, злодії і геноцидними (Г. Климович); сатанинський план, щоб на українській землі українців не було (А. Павловський); покидьки і мерзотники (Г. Тука); з якою сатанинською силою нищиться Україна (О. Гончар); соціальний геноцид (А. Золотарьов); наше страшне майбутнє (С. Глузман); це влада міжнародного олігархату (С. Дацюк); пануючий антиукраїнізм (П. Масляк); спілка криміналу, правоохоронців, політиків різного штибу (К. Гандзюк); у владі страшні злодії-лицеміри, що обкрадають країну під час війни (Д. Уманець); ми давно бажаємо їм того, що вони робили з нами (А. Міщенко) та багато іншого. Що коїться? Як із цим боротися? Відповідь є одна.

А в поета «Заїжджі… (де вони взялися?) Песиголовці, Відрекомендовуються кокардами». Тобто військові загарбання й агресія очевидна, а наші «Серця обмерзаються, оїжачуються».

Мерзнути й оїжачуватися надто мало. Всіма силами й засобами треба боротися з ворогом.

Отже, що зміг, те й розібрав, тобто навпаки: розібрав, що міг і мало. Все інше не піддається простому обмисленню. Дзюба зазначає, що автор не може «знехтувати свої, часом унікальні, слово кристали»… Хто чим може, в кого яка зброя. На ворога можна йти і з косами…

               Звичайно, афористичні думки це добре, як і філософеми, що складуть світовий збірник, але з дечім не можливо погодитися, якщо й пропустити метафору про те, наприклад, що «Всесвіт має межу. \ Вона дорівнює межі часу». Таке  трактування сприймається на побутовому рівні мислення, хіба завуальованому цим образом. Насправді межі всесвіт не має й мати не може і ніякі інші переконання безпідставні. Хіба в поета «Думка родить стіну». Правда, поет далі конкретизує: хай вона буде Єрихон, Ханаан та Ісус Навін. А як пишуть на хрестах: І. Н. Ц. І, тобто Ісус Навін Цар Іудейський. Ну, хіба що поетична уява видумає-придумає інше трактування. Щодо часу не в побутовому відношення, а в філософському, то це лише зміна подій, рух, хай тієї ж матерії, зірок, думки поета, перехід з однієї якості в іншу і навпаки. Тут ближче до істини в поета «Вічності потік – безодні дно» як своєрідна метафора, але знову таки – вічність це і є потік безугавний і беззмінний і вічно змінний. Лише дна  в цій безодні немає. Так поет мав тут якесь невідоме читачеві значення.

Звичай, образи близькі до побутового  бачення і вкладення власних філософських змістовних думок, можливо це найбільш привабливе в естетичних виявах конкретного автора, коли «Ті хрести Теж Нагадують про пізню осінь».

Здається набагато цікавіше є оте Рачукове про поета, який пішов у «безсмертні устої», тобто про Василя Симоненка (хоч автор про це прямо й не пише! Та й не лише про цього поета!) і його вірш «Курдському братові». Тільки нині вже дещо інша ситуація і з набоями, і з курдами, і з українцями, якщо вони ще залишилися. Тому, мабуть, варто ще раз пригадати слова: «О курде, бережи свої набої, Але життя убивців не щади». І в нас (у поета) «Ховається глибше зброярня», бо довкола «все чужі» невідступно поетизує автор.

Результати оцінювальних суджень (а кожен письменник бажає собі найкращого судження, доброї оцінки його твору чи всієї праці!) будуть різні в залежності від підходу. Тим паче чи не найважливіший критерій, або найважливіший принцип нині в нас боротьба з агресором. Та що з ним говорити, казав один, коли він не сидів, не воював! Але ще посадять, якщо не знищать вороги. Тобто не засуджений за політичні переконання, розбій, економічні злочини чи шахрайство. Он у владі сидять відверті вороги і злодії і нічого, деруть з бідного люду, знущаються. Ворог і зрадники… Народ мовчить, бо вибрав московського холуя, а він такими ж себе обставив. Тут суть.

Думка вченого, публіциста й громадського діяча П. Масляка з фактів французької історії. Після війни французи стратили всіх головних колабораціоністів, які співпрацювали з німцями, а дрібніших, їх було дуже багато, засудили на 30 років із конфіскацією майна… Ось у цей період деякі «дєрьмократи», в яких у самих було рильце в пушку, підняли галас про надто жорстоке покарання колабораціоністів. На це їм один французький філософ відповів, що нація, яка не хоче карати своїх зрадників, є дебільною і нежиттєздатною, а французи до таких націй не належать. А ми? У нас у парламенті засідають відверті колабораціоністи, через яких гинуть наші хлопці на Донбасі, і нічого. У нас процвітають банки країни-агресора. І нічого. То хто ж тоді ми? І хто у владі? А ті, хто стежить за нами, щоб ми не відбилися від стада московських рабів та баранів, завжди пильні і влізливі та кровожерні.  Такі нюанси…

Ще, як написала образно письменниця Леся Воронина, у владі – хижі космічні прибульці і вони пожирають все, що можна вхопити, запхати собі в горлянку й перетравити. Ольга Богомолець також заявляє, що влада хоче відібрати кошти у громад і тому мільйони людей приречені на смерть. Влада «вважає всіх, у кого немає грошей, зайвими в цьому житті». А це пенсіонери й бідні громадяни. І як заявили в Головному управлінні фармацевтики, пенсіонери «відпрацьований матеріал, хай вимирають, їх не жаль…». Про що мова з такою ворожою владою? З такими ідіотами?

Тому, очевидно, що нині, підкреслює Богомолець, «обов’язок кожної порядної людини… захищати кожен міліметр прав та інтереси українського народу. І тоді ми обов’язково переможемо!» Ну, дай Боже. Співчутливі християни дадуть Юдеї 10 млн. бійців (Євр. вісті, 2000, № 11-12). Мабуть, проти палестинців і сірійців з курдами. Чи спочатку москвинам? На допомогу?!

Погоджуюся з нашим поетом, що ми  страстотерпці і перешіптуємося «Біля свого корита». Хай там нас і Сонце непомітно коронує скрізь і наскрізь, «І усмішка дитини Вражає більш, ніж полотно Мане.., а «ми Червоними рутами-соняшниками Опромінені». І радіацією з невігласами.

Поезія була, на думку автора, до слова, до Бога (мабуть і до Ора та інших богів!) до суті, а її досвіток у блуканні лабіринтами Вічності… Але ж не Мінотавра, правда автор теорії про це не зазначає. Лише коли пристосувати чи прив’язати до цього, звісно умовно, Аріадну, дочку того самого Міноса, яка дала, закохавшись у Тесея, гострий меч і клубок ниток. Перше – це слова поета, а друге - його лабіринт поетичний, де важко простим читачам повернутися до початків… Та це було надто давно. А що ж нині при нас, живих свідках, робиться? - казна що і ніхто нічого не вдіє – народ оглух і осліп і немає Тесея, аби здолав Мінотавра…

Також Гомер і Прокруст, Данте і Шевченко, Дефо і Айвенго, Тарас Бульба і Пилип Орлик, Біблійний Мойсей і Агатирс із Таргітаєм, Едіп і Феб, Гамлет і Фауст, Мамай і Гоголь, Пруст, Свідзинський і Рільке, Малишко та ін. А Івасик-Телесик, Котигорошок із народної казки, як і решта нашої великої української літератури варта багато чого в нашім особистім житті, якщо ми ним переймаємося. Правда, Фрейд насамкінець, писав, що «відібрав у них Мойсея». Не знав куди вести так званих «своїх», у яку землю обітовану чи обітовану?..

Зачіпає поет і Прометея та Чортомлицьку могилу. Ще є Кам’яна Могила, якої, поетизує пан Микола, ми ровесники, а це карби 12 тисячоліття до н. е. Не знаю достеменно, але Мізинські знахідки датуються 18-15 тисячоліттями до н. е. , хоча пишуть і про 24 тисячоліття. Археолог О. П. Черниш  визначає вік скам’янілої сопілки, як і збудованої хижки, знайденої у с. Молодове Кельменецького району Буковини  44 600 років? Відомий лінгвіст Олександр Потебня нараховує колисковим та обрядовим українським пісням найменше 40 тисяч літ. А за свідчення  міжнародного палеолітичного семінару з приводу виявлених у с. Королеве на Закарпатті, знарядь праці давністю мільйон років, повідомив часопис «Наука і суспільство» (1991, № 11, с.78-81).

Та поезія може підніматися до власних вершин і низин та «копати», де їй зручніше…

Не називав би я Достоєвського – шиз і шовініст («де ступала московська нога, там Московія»). Пишуть ще й не таке про нього. Під таким пильним оком можна бути тільки каторжанином на стику із зоологією. Про його шовінізм писав Іван Франко й шизу Юрій Мушкетик.

А от французький  дадаїст і сюрреаліст Поль Елюар писав про «Свободу» і лише про «Єдиний день для всіх»: «Меч, не встромлений в серце катів, Заб’ють у серця безневинних і бідних». Висновок тут єдиний – безневинних і бідних треба вміти захищати. Якщо зможемо!

Всі ці та інші названі творці слова безперечно певною мірою  впливали на творчість Рачука, за деяким винятком, тому вони й фігурують у його текстах. Здрібнюємось у слові, пише він. Символи з безліччю кількостей насуваються. Спресовуються епохи – лише так насінина дає ріст... Аби ж чужина не влізла, не переповнила авторову ліру… І кожного. Хоча темні-теменні вибрали придурка, казав один літній чоловік, і маємо ідіотизм у чверті землячків.

               Повтори поетичних рядків безугавно любив такий відомий нобелівський лауреат Еліот Томас Стернз. Нічого дивного, добрий навчитель. Правда для кожного подібна версифікація плідна, а для кого й безплідна аж до чужинської графоманії. А повтори дають входження і ритм.

Поетична книжка Миколи Рачука вагома, солідна й цікава з точки зору аналізу його образів, думного ним над життям власним і загальноукраїнським. Інша справа не все піддається міркуванням від незначного життєвого вміння аналізувати складну поезію творчості. Хіба би просити автора написати не просто тлумачний словник його поетичних візій, а зробити коментар до власних вед чи упанішад, окрім поетично етимологічного й образного бачення власної словотворчої стихії, тонкощів думок, відтінків, власне, самої суті мовленого.

Микола Рачук пише  - в нього нема ворогів. Чисто особисте і дуже добре. Та  є ж у нас і нині вороги українців, завжди були окупанти, які хижим оком важили на нас… «Та є козацтво». Із ним автор заодно. Посіяне ним проростає. Буде колосся важке й зернисте, що виросло з його руки…

Ще одна побіжна думка стосується статті доктора мистецтвознавства Ореста Голубця про художника Романа Романишина, що його твори  ілюструють цю книжку віршів. Це має бути окремо. Вже на першій сторінці початку  роздумів аналітик надто запізнілого неоавангардизму дає влучну характеристику сучасному мистецькому так званому модерну і складається враження, що це стосується названого художника. Аналізувати й сперечатися на дану тему немає сенсу з огляду на інший вид  художньої творчості. У книжці достатньо поетичних ребусів, що «ламати голову» ще й на невиразності паралельних, умовно кажучи, «шедеврів», котрі лише ускладнюють враження від прочитаного, а не допомагають розбирати погляд сучасного поета та його хай і геніальну одухотвореність незбагненності. Хоча потрібно сказати, що вміння названого мистецтвознавця захищати чи переходити до аналізу зображень львівського художника безперечно цікаве, як уміле виправдання свого наукового ступеня й еквіліблістичний захист незрозумілого.

Дякуючи Миколі Рачуку за можливість помислити над його поетичними рядками, навіть над тими, що незрозумілі, наводжу одну з прикінцевих строф «З уламків відбулого»:

«Прощання завше з нами,

Ми щомиті прощаємось,

Ми прощаємось зі світом,

Зі словом і… що нам лишається?

Недогарки свічок…»

Слова ці мені нагадують одну з українських народних веснянок з іншим трактуванням:

«Засвічу свічу проти сонечка.

Тихо йду.

А вона по каменю, а вода по білому

Іще тихше…»

Михайло Василенко

5 квітня, 2020 р.