“З татом мені було цікаво навіть просто помовчати…” 9 червня – четверта річниця, як пішов із життя Олександр Зінченко

Олександра Зінченко – про свого батька, Олександра. 9 червня – четверта  річниця, як пішов із життя відомий медіа-менеджер та політик.

Із молодшою донькою Зінченка - колишнього чернівчанина, дипломованого фізика, що залишив свій слід  в історії українського телебачення та в політиці,   ми познайомилися саме у Чернівцях. Адже Олександра  часто приїжджає сюди, у місто, в якому вона народилася.  Хоч не має відношення до роботи на телебаченні, але завдяки батькові, воно теж було частиною її життя. Зараз донька Зінченка працює над біографічним нарисом про свій рід і батька зокрема. Тому кожен приїзд її до Чернівців – це похід по тих місцях, де ходив батько, спілкування з родиною, його друзями.

-  Сашо, як  би ти описала канал “Інтер”, коли ним керував твій тато? Який це був час?

-          Коли з’явився телеканал Інтер, це  був 1996 рік. Тоді було дуже мало співробітників, лише приблизно до 40 людей,  і працювали лише три програми. Мабуть, якщо описувати той час, то це був найщасливіший час в моєму житті. Саме завдяки телеканалу «Інтер», я змогла побачити концерти багатьох зірок світовогг  масштабу. Мені завжди допомагали робити уроки там. Коли з’явився телеканал «Інтер», мені було лише 13 років, і на телебаченні проводила весь свій вільний від навчання час. Пізніше, в 11-му класі, я зробила свій перший телерепортаж  про графіті. Я спілкувалася  фактично зі всіма журналістами телеканалу, тому і обрала після школи  Київський інститут лінгвістики і права,  факультет тележурналістики.

- Наскільки я розумію, зараз саме ти впорядковуєш всі сімейні архіви…

-          Взагалі-то впорядковувати сімейний архів я почала лише після того, як пішов з життя мій батько. Саме тоді мені спало на думку створити в Інтернеті сторінку його пам’яті. За цей час я оцифрувала майже всі наші старі фото,  знайшла колишніх однокласників тата  і скажу, що  дізнаюся про нього кожен день щось нове і цікаве. Це для мене не сум, навіть охоплює почуття шаленого щастя, що він був саме такий. І коли переглядаю його сторінку -  це наче жива сповідь  з татом. Саме зараз я дописую біографічний нарис про свого дідуся, його батька, Олексія Михайловича, якого я зовсім не знала. Він пішов з життя у квітні 1982, я народилась того ж року,  тільки у вересні місяці. Цю біографію почав писати мій тато, але не встиг…Я хочу дописати, а потім продовжити цей нарис вже біографією мого тата, щоб це була така свого роду біографія родини Зінченків.

- Щодо твоєї мами. Вона була ведучої популярної програми “Вікенд” і  багато подорожувала. Чому мама обрала саме цей проект? І чи ти колись подорожувала з нею?

-          Мама почала вести програму «Вікенд» у 1997 році. Я навіть не можу відповісти, чому вона обрала саме цей проект, ідея виникла раптово і була відразу ж схвалена татом. Перша студія її програми записувалась у маленькому коридорчику між приймальною батька. Дуже часто ми з сестрою залишались вдвох: тато у відрядженні, мама - теж. Моя старша сестра Катя робила зі мною уроки, допомагала у навчанні. Мама з татом ніколи не поверталися додому з порожніми  руками і завжди привозили подарунки. Бувало так, що мама їхала по роботі у якусь країну, а  вже згодом ми вирушали туди всі четверо на відпочинок. Тоді ми ніколи не брали таксі і екскурсоводів, гуляли пішки і насолоджувались спілкуванням один з одним.

-          Як мама пережила те, що довелося піти з телебачення?

-           Коли тато пішов з каналу, довелося піти з каналу і матері та  сестрі. Але вони ніколи не шкодували про своє рішення. Мама  після цього зробила ще один проект «Щоденник Данаїди», який складався із 13-серійної програми про країни світу. Сестра теж зробила проект разом з мамою «Цивілізація на ім'я Україна», де розповідала про відомі місця України. Коли тато залишив канал, мені дуже важко було  перебороти те почуття суму за тими людьми.  Тоді я не витримала і почала приходити на канал, навіть незважаючи, що моїх там вже не було. Але тато не сварив мене, бо він прекрасно розумів, що телеканал - моя друга сім'я.

-          Сашо, як  ти думаєш, хто твій батько був більше – медіа-менеджер чи політик?

-          Коли тато пішов у політику, було дуже важко, бо ми його майже не бачили і він працював з ранку до пізньої ночі. Так у нашому колі друзів з'явилися і політики, але сказати, що ми дуже часто ходили на світські раути і бачили їх, я не можу. Я бачила їх лише іноді, коли приходила у Секретаріат Президента до приймальні батька. З деякими я була знайома. Я досі пам'ятаю свій день народження, 23-річчя, коли один з депутатів приніс мені у подарунок спійману величезну рибу. А щодо тата і політики….Більш за все я хвилювалася за здоров'я тата, бо політика річ зовсім не зрозуміла і має свої закони…

- Які найяскравіші моменти запам яталися тобі з життя вашої родини, коли був живий батько?

-          Із самого дитинства мені тато дарував у день народження червоні троянди (зараз їх дарує моя мама), причому дарувались вони у будь-яку годину на протязі всього дня, де б він не був. Навіть коли його не було у місті, завжди троянди стояли у мене. Запам'ятався також казковий подарунок до закінчення мною школи і сестри університету, які батьки тримали до останнього у таємниці. Це була подорож до столиці Франції – Парижа. Ми дуже любили разом всі подорожувати, майже кожне літо їздили у Крим машиною і насолоджувались краєвидами. Ми навіть в Угоршину їздили машиною, де проводили час зі своїми друзями, які жили там. Тато завжди любив робити сюрпризи. Ми могли легко і просто, без повідомлення, у Криму, поїхати у гості до Софії Ротару. Він був дуже щирою і чесною людиною!!! І якби мені випав  шанс народитися ще раз, я би знову захотіла народитися у такої родини, яка у мене. І  такого батька ще треба заслужити!

-          Ти часто буваєш у бабусі у Чернівцях, де також працюєш з фотографіями… 

-          Приїзжаю  до Чернівців дуже часто, і  не тільки тому, що там вже майже 60 років живуть батьки мами, але і тому, що завжди тягне туди, де ти народилась і де пройшло твоє дитинство.  Тут живуть не лише мої дідусь з бабусею, ще в мене є двоюрідний брат, сестра, маленька племінниця, багато друзів дитинства. Також у Чернівцях і маленький похресник мого тата – Сашко,  який названий в честь тата. Фотографувати я почала десь чотири роки тому. . Зараз вже зробила  чотири власних  фотопроекти:  прогулянка  відомими місцям Києва, чарівна осінь,  Чернівецький університет і  четвертий –  це був мій подарунок до дня народження Софії Ротару  - фото з місць, де вона  жила,  навчалась, працювала.

-            Чим  зараз займаються мама і сестра?

-          Мама вже на пенсії, виховує і бавиться зі своїм онуком – Макаром, якому скоро буде два роки.  Це син моєї старшої сестри Катерини.  Сестра ж досі працює на телебаченні: коментує свій улюблений теніс на одному зі  спортивних каналів.  

-          Розповідають що твої батьки рано одружилися. Ти знаєш історію їхнього знайомства?

-          Мої батьки познайомились після восьмого класу у таборі. Почали зустрічатись у 15 років, одружились у 1978 році. А вже через рік в них народилась моя старша сестра – Катерина. Прожили вони разом 33 роки до смерті мого тата.

-          Які в тебе були стосунки з батьком: доньки і тата, чи друзів?

-          З татом в мене були найтепліші стосунки, ніж з будь- ким  з родини.  Скоріш за все, він для мене був і залишається найкращім моїм другом, з яким я знаходилась у іншому світі. Мені було з ним цікаво навіть просто помовчати. Ми завжди,  коли їздили в Крим, залишались з ним на кілька днів самі, без сестри і мами. Ми з ним грали на гітарі і співали, ходили по книжкових крамницях, традиційно кожен рік, 7 серпня, їздили вітати Софію Ротару з днем народження, гуляли пішки по Києву. Я могла йому довіритись завжди. Олександр Олексійович дуже любив життя і обожнював дарувати подарунки. Він ніколи не забував і про батьків мами, завжди коли був в Чернівцях, приїзжав до них, допомагав і приділяв увагу. Він був дуже чесною і щирою людиною, віддавав всього себе роботі і переживав, коли щось не так було.

- Як змінилося ваше життя після смерті батька. Чи на всі 180 градусів воно  повернуло в інший бік  чи ні?

- Дуже складно відповісти… Але, напевно, так, змінилося. Дуже багато людей продемонстрували нам, що спілкувалисся з нами тому, що ми родина  Зінченка. Але не всі. Я, наприклад, зрозуміла, що якщо люди дорожать стосунками, то ці стосунки будуть продовжуватися, не дивлячись ні на що. Моїми друзями залишились і сім’я Ротару, і Руслана Лижичко, і  Олександр Пономарьов, і   Марія Бурмака. Зі мною також продовжують спілкуватися і співробітники телеканалу “Інтер”. До речі, минулого року  році вшанували пам’ять мого батька, відкривши в Києві, в  Інституті телекомунікаційних технологій, аудиторію його імені. Це вже більше аніж пошанування!

-          Як ви всі змогли перенести ту мить, коли вже знали, що батька скоро не стане. Хто і що був вашою підтримкою?

-  Насправді, ми навіть не думали про те, що тато піде з життя, навіть коли він був вже важко хворий. Ми вірили завжди у найкраще. Бо мій тато -  мій герой,  і він боровся до останього свого подиху. Нашою пітримкою були наші близьки і рідні, друзі, які допомогали нам і привозили потрібні ліки. Ми з сестрою і мамою  були завжди поряд і вірили у найкраще. Бо сам батько завжди вірив у найкраще. І у  свої сили. Проте не вистачило йому їх....

Наталія ФЕЩУК.

Фото з архіву Олександри Зінченко.