З начальником мисливського господарства «Зубровиця» Сергієм Чистовим, у якого тричі цілилися браконьєри, розмова про мисливство – без рушниці
Про мисливство – без рушниці
Розмовляємо, гомонимо досхочу з Сергієм Чистовим про його мисливство на улюбленій для нього Сторожинеччині, яке сьогодні є кращим, зразковим в Україні. І про все – без рушниці.
Принаймні, чесно кажучи, особисто не раз полюючи в угіддях його господарства, жодного разу не бачив Сергія Івановича при рушниці. Хоча вона завжди потрібна і необхідна. Навіть коли виходить на роботу в мисливське угіддя не як мисливець, а господар, який майже ніколи не цілився в дичину. А щодо рушниці, то як атрибут при виконанні обов’язків при цій вкрай нелегкій роботі, то вона дуже потрібна. Як у ті критичні хвилини, коли браконьєри тричі цілилися у Сергія Івановича, коли життя висіло на волосині. І коли Господь-Бог за подвижництво во славу Матері-природи уберіг її захисника від згуби.
А в статусі начальника мисливського господарства «Зубровиця» Сторожинецького держлісгоспу трудиться вже майже півстоліття. Газдовито, відповідально, компетентно. Так, власне, що по його науку вчитися приїжджають колеги практично звідусіль, де мисливство тримається на плаву. Бо в Чистова повчитися справді є чому. Зокрема його винятковій принциповості. Вже коли за ліцензіями полюють в його угіддях, то тільки так, як мисливські закони велять. Він, Чистов, з тієї когорти хранителів природи, що навіть лісовому міністру не пробачить порушень підчас полювання. Так кажуть. І це справді чиста правда. У зв’язку з чим більшість мисливців, котрі з його угідь упорожні не вертають, кажуть: «Та якби всюди велося так, як у Чистова, то тієї дичини було б неміряно…».
Таким відданим і залюбленим у свою далеко і не таку вже романтичну професію, Чистов вдався чи не за велінням самого Всевишнього. Хоча і пройшов велику науку. По закінченню Сторожинецького лісового техніку подальші знання Сергій Іванович почерпнув у Всесоюзній Тімірязівській сільськогосподарській академії.
- Один, Сергію Івановичу, у полі не воїн. Особливо ж в такому делікатному мисливському господарстві, як ваше. Чому, на вашу думку, в сусідніх з нами Чехії, Словаччині того звіра справді, аж забагато, а в нас, згідно із таксацією, його щорічно меншає?
- То від нашої запопадливості. Пішов у ліс, зняв рушницю – і обов’язково більшість прагне звіра відстрелити. Ось і маємо, що сьогодні той звір ще десь більш-менш тримається, а подекуди його стало у рази менше. Чому? Самі знаєте: природу, її мисливську фауну підтинає так званий людський фактор. І з кожним роком все відчутніше. Тому звір (ви як мисливець про це добре знаєте) відступає все далі і далі в лісову глушину. Туди, де ні стуку, ні грюку і де сокира не дзвенить. А лісів тим часом дедалі меншає.
- Знаю, Сергію Івановичу, що вас вкрай болить з приводу катастрофічного зменшення наших буковинських зубрів. Було, пригадуєте стільки?
- Та загалом під 700 штук. Однак у зв’язку з тим, що через цю кляту господарську діяльність ми систематично відбираємо у зубра їх природній простір, його на очах меншає.
- Ну, Сергію Івановичу, не драматизуйте ситуацію, бо у вас, слава Богу, цей звір тримається. У тому числі й зубри.
- Тримається. Але б знали ви, якої «крові» мені це коштує.
Гомонимо, аналізуємо, переживаємо. З усвідомленням того, що все ж таки на благо мисливства, якому Чистов присвятив життя на добро воздасться, прощаємося. До наступної зустрічі, яка неодмінно в мене відбудеться. І знову ж без мисливських рушниць.
Іван Агатій
