З життя божевільних талантів (читання на вікенд)

В місті ніби все гаразд. Чемно ходить транспорт, несамовито працюють кафе та бари, молодь грайливо тусується, інші городяни ніяких особливих планів не мають та й не складають їх. Бо той, хто постійно будує плани на майбутнє, може проґавити щасливі моменти сьогодення, - справедливо вважають мешканці міста. Й лише втомлюючись від сьогодення, чернівчани прагнуть у майбутнє, щоб жити споминами про минуле. Втім, багато хто з чернівчан змушений існувати власне лише в наслідок високої вартості похоронів. Хоча ті городяни, яким добре – все ж бажають жити, а ті, яким погано – не бажають помирати.

Але помітних приводів для стурбованості все ж немає.  І це турбує. В Чернівцях особливу стурбованість завжди викликає довга відсутність приводів для стурбованості. Й вони, на жаль, практично завжди знаходяться.

Ось такий, наприклад. Занадто помітно, що справжніх чернівчан вже настільки мало, що вони знають одне одного в обличчя. Вони тихо вітаються, впізнаючи один одного при кожній випадковій зустрічі, навіть не знаючи імен. Як у селі. Таким мовчазним вітанням вони ніби підкреслюють лише їм відому міську таємницю. Мовляв, от докотилися, місто тепер зовсім не наше, воно не чернівецьке, це місто Чернівці…

Знакових облич на вулицях міста все менше. Майже немає. Один суцільний знак. Знак запитання. Часом, оглядаючись довкола, щиро дивуєшся: скільки в сучасних Чернівцях нашвидкуруч, недбало та неохайно зроблених людей! Причому вони про це не здогадуються, тому жваво, буцім нічого не сталося балакають між собою такими ж мобільними телефонами. Хлопці із мусоном в голові…

 Вітер в їхніх головах щедро наповнює вітрила міської дурні. Тому червоного світла світлофору в Чернівцях вже не існує. На деяких обличчях так і викарбовано – «Дарвін мав рацію!». Тепер дружба в місті  – це егоїзм, який почав розмножуватися.  Окремі голови наразі сміливо можна називати кінцівками. А хтось настільки замкнувся у собі, що у нього розплавилися запобіжники розсудку. І це відразу позначилося на загальному моральному здоров'ї міста.  Ось задумлива чернівецька бабуся оговталася лише коли опинилася у лушпинні від соняху по самісіньке горло. Навіщо в її віці моральне здоров'я? Розтринькати духовне багатство важче, ніж матеріальне, проте у нас і це вийшло…

А Семен зателефонував як завжди несподівано. Його густий аравійський голос пізнається відразу, після приголомшливого «Алло» із трьома «л».

Семен написав книжку. Він – Поет. Завжди пишу й розумію це слово із великої літери, бо обожнюю людей, які  вміють у певному порядку віршувати слова та цілі рядки. Це – дар Божий. Особливо якщо віршовані рядки не втрачають загальноспоживний сенс і після опублікування…

Поети тепер охочіше пишуть прозу, прозаїки – вірші, колишні голови колгоспів  бавляться живописом, відставні міліціянти  складають музику. Час перевернув все. Мабуть люди зовсім невпевнені в майбутньому, а ще більше у власному минулому. Тому намагаються при першій ліпшій нагоді увічнити будь-яким чином  власне бачення себе в часі та в просторі.  Раніш себе позиціонували  працею, досягаючи висот фаху, ставлячи рекорди видобутку, виробництва, виконання плану, беручи високі соцзобов’язання та виконуючи їх тощо. Тепер немає фаху, немає праці у старому розумінні. У нас в місті, всі, кому не ліньки, не працюють. Є загальний та туманний термін – «успішність», розпливчатий та абстрактний навіть для розуміння, а не те, щоб для досягнення. Тому всі шукають визнання «на стороні», у непритаманних чи «модних» сферах. Відтак, колишні військові – відкривають ресторани, недавні спортсмени – готелі, льотчики – магазини. Тому в міських ресторанах тхне гречкою, в готелях – кедами, а крамниці працюють на автопілотах…

А у будь-якій міській книгарні виникає відчуття, що ми із найбільш читаючої країни перетворилися у найбільш пишучу. Тому творці нашої сучасної міської культури почуваються вільними пам’ятниками, кам’яніючи іще за життя, доводячи власним прикладом просту формулу: по-справжньому вільним може бути лише падіння…

Семена ж я знаю зі школи. Марив Євтушенком, Вознесенським, Пастернаком, нехтуючи все точне. Так само точно він не сприймав і весь оточуючий світ. Крізь окуляри він не бачив (а, можливо, й не хотів бачити) соціалістичного реалізму – офіційного методу сприйняття тодішнього життя. Він мешкав у світі необов’язкових, тому вільних й дещо божевільних поетичних формул, які докорінно відрізнялися від суворих шеренг формул фізики чи хімії. Його старенька тепер вчителька фізики, зрозумівши лише тепер чого насправді хотів тоді Семен, тихо сказала мені після репортажу про презентацію його нової книжки на одному із місцевих телеканалів: «Боже! Чого ж ми від нього жадали! Він же зовсім не такий, якого ми з нього ліпили. Він – інакший, він талановитішій».

Так, найбільш притаманна риса Семена – добре та щедре божевілля. Він божевільно закоханий в місто. Він до нестями кохає красуню дружину, дітей та онуків. Своїм божевільним життям він ніби стверджує: до яких пір наші успіхи в праці будуть заважати нашому щастю в особистому житті? Тому він божевільно обожнює свою літературну справу, вважаючи її частиною особистого життя і ніяк не виснажливою працею.  Літературою він займається зі смаком, поволі, отримуючи при цьому нестерпне задоволення. Як і покладено талановитим. Граничний рейвах на робочому директорському столі – зайва прикмета того, що на роботі він отримує задоволення від усвідомлення власного призначення в світі.

Я жодного разу не бачив як Семен працює над поетичними текстами. Це таїнство – глибоко інтимна царина поета. Я не знаю як пишуться вірші, проте, читаючи його,  достеменно бачу як Семен пише прозу. Він обов’язково при цьому палить, п'є холодний чай та періодично запускає п’ятірню у густу копну непокірного волосся на голові. В цей час він у краватці та добре відпрасованій сорочці. Без піджаку. Він часто підходить до вікна і кудись задумливо дивиться. Обов’язково згадує батьків, радиться з ними та питає на щось дозволу…

  Семен забігає до кімнати стрімко та схвильовано. Мабуть так поводилися Єсенін чи Маяковський, відвідуючи редакції тодішніх часописів у пошуках забутих гонорарів. Вбігаючи, він негайно запалює цигарку, які завше в асортименті розкидані на моєму столі, та, богемно присівши, починає розповідати міські мистецькі новини. «Ти знаєш, виявляється скульптор Ж. оприлюднила намір висікти композицію «Робітник убиває колгоспницю». Сюжет скульптури базований на історичному факті, коли робітник М. вбив молотком колгоспницю Н за те, що вона невдало зачепила його серпом».  І, на решті, напівшепотом: «А, взагалі, скульптор Ж. – епохальна жінка. Із красивим, жіночним та виразним епохалом…». Семен – чернівчанин, а в місті половина чоловічої популяції занепокоєна жіночим питанням, а решта – відповіддю.

А Семен написав книжку. Він повинен почути відповідь на неї. Або, принаймні, комплімент у невтомності. Чи натяк на природну божевільність, що для нього, можливо, важливіше за визнання таланту.

Божевілля Семенового таланту полягає в тому, що він доторкнувся до геніального, призвичаївся в ньому і почувається там загалом цілковито своїм. Геніальність до нього особисто обов’язково прийде пізніше. Тоді, коли вже на жаль не буде на світі цьому його геніальних друзів. В цьому – закон талановитого божевілля та наріжні канони опановування творчого життя.

Як справжній, споконвічний чернівчанин Семен ніколи не бува зайве прямолінійним. Така зайва прямолінійність заважає вписуватися у виверти долі. Мабуть його поетична мрійливість, яку пам’ятаю іще з 60-х років, існує у його продюсерському інструментарії скоріш за все приблизно так: якщо прохання сформулювати у формі мрії того, хто може ваше прохання здійснити, то, реалізуючи власну мрію, він виконає й ваше прохання. Так, деякі зв’язки рвуться як струни. Але, принаймні, була музика…

Нова книжка Семена – саме про це. Про зв’язки, про струни, про божевілля, про мрії. Неспішно, відверто, але й обережно, -  про недавнє минуле.  З його, автора, баченням та інтерпретаціями. Він має на це право, хоча, можливо, тоді все здавалося й не таким вже й божевільним. В ній він нікого не прощав, бо прощати всіх – це несправедливо по відношенню до тих хто нічого поганого не здійснив. Семен чемно зафіксував той божевільний час, майже нічого не додавши від себе.

Але книгою він іще раз підкреслив те, що Чернівці – місто його таланту. Жодне місце в світі не зрозуміє Семена, бо лише Чернівці – його місто, де він, Семен, є справжнім.

Його годі впізнавати, бо його знають всі, чи більшість принаймні.

Давайте ж оточувати себе справжнім! Шукаймо справжніх чернівчан, плекаймо їх, виховуймо, і тоді їх буде більше.

А Семена шукати не треба. Він був, є й буде.

 Володимир Килинич