Ймовірне настання неймовірного (читання на вікенд)

Як це все ж таки здорово, - прокинутися дуже рано, буквально із першими перфораторами, і глибоко, всіма грудьми, усвідомити, що ти можеш тієї ж хвилини відразу вийти в своє рідне місто, й побачити нечуваної краси принишклі із ранку площі та вулиці, вдихнути витонченого аромату свіжоскошеної трави в широкому дворі главкової резиденції, почути в старенькому із камерним хрипінням гучномовці грайливі перемовини невидимих диспетчерів над широкою задимленою долиною міського залізничного вокзалу! Як це здорово почуватися городянином у своєму місті!

Ти можеш безтурботно й безцільно пройтися базарами міста й почути, наприклад, правдиву чернівецькомовну історію про те, як придбати новий акумулятор для своєї улюбленої автомашини. Всього лиш потрібно поцупити в сусіди його старий акумулятор, через пару днів він купить новий, і тоді повернути на місце старий та забрати новий!

А іще, солодко потягнувшись та замруживши очі, як це класно помріяти про те, що якби сміття на навколо та всередині базарів світилося, то їх, рідні до сліз базари, було б видно із космосу!

Народившись у цьому місті та лише один раз в житті побувши піонером, ти все подальше існування звертаєш увагу на випадкові поклади металобрухту та макулатури. О, де ж ви були безкоштовні газети, коли я був піонером? Як це солодко й тремтливо згадати, знаходячись у дорослому непіонерському віці!

Можна будь-якої миті піти на приміську дачу. До неї не потрібно їхати годинами декількома видами транспорту, як у великих містах, ні! Досить пробігтися годинку пішки чи терпляче здолати декілька зупинок на скрипучій маршрутці, і ти – за містом, хоча саме місто зовсім поруч! А там, на дачі постійно відбуваються всілякі дивнощі й  чаклунства: саджанець стає деревом, насіннячко – овочем, а звичайнісінький городянин – раком!

Можна знову відчути себе студентом рідного університету. Й згадати різницю між лекцією та іспитом. А вона полягає в наступному: на лекції викладач розповідає студентам неймовірні речі, про які вони раніш навіть і не чули. А на іспиті студенти та викладачі ніби міняються місцями!

В мріях та спогадах можна знову відчути смак міських чебуреків, квасу, пива та соняху. Можна знову усвідомити, що соняшник розмножується соняхом, через бабусь.

Можна іще раз почути чаруючу тишу єврейських кварталів міста. Там син не мав права підвищувати голос на батька, батько не міг підвищувати голос на діда, а дід на прадіда. Тому там завжди стояла пронизлива тиша, й лише голоси прадідів порушували її!..

При бажанні та відповідному налаштуванні ти можеш пройтися міським кладовищем. Коли читаєш тамтешні епітафії, тобі знову здається, що для того, аби врятувати місто, потрібно лише воскресити мертвих та поховати живих. Бо всі ми лише глави у книзі міста, хоча майже всім хочеться бути епіграфами. Бо багато з тих, хто вперто ліз у світила, зависли на ліхтарях…

А можна просто всістися на лаві в якомусь парку чи скверику, замружити спраглі очі й безкінечно згадувати те, що ти тут колись бачив, чув та запам’ятав…

Раніш, приміром, ми легко й бездумно попрощалися із міськими трамваями. Ми раділи, що їх час минув. Ми ще довго збирали на колишній колії жалюгідні «костилі», що кріпили трамвайні рейки до благословенної міської землі. Ми згадували розплющені п'ятикопійочні монети, які ми підкладали під могутні трамвайні колеса. Це була певна межа між дитинством та новим життям. Це була остання грань, якою виблискувало наше дитяче минуле…

Потім з'явилися гонорові  новенькі тролейбуси, що пахли закордонною фарбою, скрипіли новими сидіннями, блищали боками нечуваних до того квиткових кас та чорніли незвичними гумовими килимками підлоги. На них спочатку ритуально каталися цілими родинами, класами та виробничими бригадами під наглядом суворих тролейбусних кондукторів, які також здавалися «виписаними» із-за кордону. Банальна й непрестижна нині професія водія нового тролейбуса відразу перевершила за народним рейтингом професію космонавта, зубного техніка та фізика-ядерника разом взятих. Все місто переймалося проблемою падіння штанги у рогатого красеня. Спинялися перехожі, ставали як вкопані поодинокі горбаті авто, відчинялися вікна всіх поверхів, звідки негайно лунали кількома мовами термінові оперативні поради водієві, що порушивши завісу професійної утаємниченості вийшов із-за керма. Проте все одно він автоматично ставав героєм дня. Головне ж – що в тодішніх тролейбусах не смерділо, було тихо, бо городяни сидячи в ньому, меланхолічно обмірковували легенькі міські думи й загалом були цілком задоволені життям. Тим, яке вони тоді мали.

А ще в рідному місті можна цілком вільно придивитися до життя собак – безсумнівної вуличної окраси його в усі часи. Якщо уважно до них придивитися, то обов’язково дійдеш висновку, що в міському собаці зібрано все найкраще, що повинно бути в людині.

Й, нарешті, мешкаючи в нашому місті не можна не насолоджуватися спостереженнями та спілкуванням із сучасними городянами. Тими, що залишилися, та тими, хто прийшов.

Тих, хто залишився із того, традиційного міста, шматочками експортованого у всесвіт, кожного дня можна побачити через вікно. Навіть пластикове. Постаріли. Як правило, не розбагатіли. Вони вперто продовжують ходити на прем’єри в театр та на концерти у філармонію, читати книжки, відвідувати книгарні й бібліотеки, чемно вітатися один з одним. Їх у значній кількості можна іще побачити недільними ранками на Червоноармійському базарі, куди вони звикли ходити іще від діда-прадіда. Вони можуть старомодно прогулюватися Кобилянською, старанно обминаючи галасливі новітні заклади престижу й виклику, порпаючись очима у викличних вітринах зовсім інших та чужих крамниць. Вони ностальгічно вдивляються в зачинені двері та вікна ресторану «Дністер»,  де минули найщасливіші миті колишніх головних урочистостей: весілля друзів, випускні бали, проводи в еміграцію…

Вони вже давно не дивуються, що їх залишилось одиниці. Вони зрозуміли, що розумний серед дурнів виглядає гірше, ніж дурень серед розумних. Тому не висовуються, а сумлінно живуть. Можливо, вони цим навіть тихо пишаються. Бо вони – незламні саджанці майбутньої популяції й цивілізації городян…

А популяція сучасна – строката, не витримана й  переважно молода. Хоча її життя цікавіше. Бо чим цікавіше життя, тим менше часу на пошуки її сенсу. Відтак сенс життя сучасні городяни не шукають. Бо він є переважно рабом паперу, з якого зроблені гроші. А раби галер не обирають…

Час універсальних обдарувань минув. Тепер навіть дурні спеціалізуються в якій-небудь вузькій галузі.

Найбільш поширеною галуззю застосування цієї спеціалізації є міський всенародний бізнес. Але густо замішаний на приміському укладі життя. В цей бізнес інстинктивно перенесена споконвічна мрія приміського селянина стати господарем міста. Сільські звички, перенесені на благодатну ниву українського різновиду демократії (а наша демократія – явище підгледене в Європі), невмирущі: як тільки настає літо – негайно натягаються шорти чи напівштани неймовірних кольорів та фасонів, шльопанці та бейсболки. Приходить холодна пора року – на очі натягаються бавовняні шапочки із написами BOSS та «пуховики» чи підступна турецька шкіра.  Мобільні статки та документи на «бусік» разом із паспортами громадян кількох найближчих країн та пачками доларів переносяться у барсетках, тепер прикрашених підробними стразами у вигляді великої дулі. Бізнес полягає у трощенні міського довкілля й міського ж нутра. Навипередки. Ніхто не дивиться вперед, на завтра. Лише на сусіду, щоб не гірше, ніж у нього. Зчепивши зуби, поліпшується кращий із світів! При цьому логіка буває різною. Однаковою є лише її відсутність.  Існує також два види сучасної міської життєвої позиції: перша – коли ви, друга – коли вас. Ну, іноді чорне відрізняється від білого. Проте часто-густо в місті чорне відрізняється від білого не лише кольором…

 Розплющимо очі! За вікном – наше місто! А ми у себе вдома! Ми в своєму місті можемо все!

Лише не треба мститися одне одному. Помста солодка, проте малокалорійна.

Й стіна плачу як в Єрусалимі нам не личить. Тут потрібна стіна сміху. Тоді місто повернеться в місто. Та стане цілком  ймовірним настання неймовірного.

А якщо я не маю рації, то беру свої слова назад. Винайду нові.

Володимир Килинич,

 травень 2008