Як проводили час і що слухали чернівчани: хіт 30-х «Ionel, ionelule» на вікенд

Пісню «Іонел-Іонелуле» подають то як народну, то як молдавську. Насправді ж вона народилася в Бухаресті 30-х. Принаймні так стверджує чернівчанин Петер Демант, який у 1940 році служив в Бухаресті перекладачем в радіорозвідці Генштабу Румунії. 

«Щільний натовп вишукано вдягнутих нероб, або, навпаки, надто ділових людей, які кудись поспішали,  рухався по Калеа Вікторії  –  головній вулиці південної столиці – гордості Бухареста.  Міста, що швидко росло, де було багато світла й тіні, де в прямому сенсі плакали одні і витанцьовували інші, де поруч із жахливими халупами на околицях  будували неймовірно розкішні вілли, де текли сльози і лилося шампанське, де було більше ресторанів і злачних місць, ніж в будь-якому іншому місті Європи… Бухарест був нашпигований різноманітними барами, вар’єте, ресторанами, нічними клубами на будь-який смак… За кількістю місць веселої гульби й пиятики низького ґатунку міг конкурувати з першим-ліпшим південноамериканським…

Це було місто, яке розумний сучасний король зумів всього за шість років перетворити із запорошеної напівазійської  провінції у маленький Париж,  де жоден чиновник не мав права знімати чорний піджак на роботі  навіть за сорокаградусної спеки, проте дівиці з кварталу розпусти «Кам’яний хрест» напівголими виходили на вулиці, де у вбитого терористами міністра-президента (його звинувачували у тому, що він продався франкмасонам) знайшли лише три пари черевиків, але будь-який франт, запрошуючи даму до ресторану, витрачав стільки грошей,  що на них можна було одягати–взувати взвод солдатів, а кельнери з одних чайових набували великі статки (тому ще доплачували господареві за право працювати). Гроші ріками текли в країну: за пшеницю, нафту… Тут «можна було жити». 

І життя вирувало: купюри так і летіли в руки послужливих офіціантів й дівок. Франти носили повні кишені недбало зіжмаканих п’ятисоток, як того вимагав гарний тон… Там, кажу, з’явилася пісня, що стала популярною  зі швидкістю метеора. Багато з тих модних пісень були відчайдушно сентиментальними: справжній кітч – говорили тоді. Наприклад,  про нещасну стару, яка сидячи у трактирі згадувала змарноване життя, постріли на нічній вулиці. Неймовірно популярною була пісенька  «Таких дівчат, як в Бухаресті, не знайдеш ніде». Зазвичай тужливі мелодії, що «хапали за серце», публіка пам’ятала не довше сезону. І навіть весела «Румба чоботаря» – після дворічного успіху –  поступилася новим танцям  «свінг» і «ламбет». 

Аж поки не з’явилася нова, бадьора мелодія «Не пий більше, Іонеле, хлопче… Що знайшов ти в Маріоарі? Ходи краще ввечері зі мною». Ненав’язлива, скромна мелодія виявилася настільки вдалою, що дожила до самої війни. Її грали в будь-якому місці, де тільки була музика: від двох обшарпаних циганів зі скрипками, які за обід пілікали у заштатній забігайлівці –  до шикарного джаз-оркестру Малагамби.Цей останнійпережив негаразди –  залізногвардійців, німецьку окупацію, війну, голод й існує досі. Грали на вухо – звичай перейняли від угорських циганських оркестрів. Перший (чи єдиний) скрипаль підходив до клієнта чи дами і грав поки не отримає асигнацію, номінал якої залежав від настрою пари, вмісту гаманця кавалера і якості гри. Потім пісню воскресили кишинівські музиканти». 

«Ionel, ionelule»  

Cand se duce lumea la culcare
Cine imi sta beat prin carciumioare?
Si in fiecare dimineata
Cine-mi sta cu-n felinar in brate?
Este Ionel, bata-l norocul,
Care bea ca sa-si inece focul,
Focul care-i frige inimioara,
Fiindca nu-l iubeste Marioara.

Refren:
Ionel, Ionelule,
Nu mai bea baiatule,
Ionel, Ionelule,
Fiindca te rad fetele.

Ce-ai gasit Ionel, la Marioara,
De ti-a pus pe flacari inimioara?
Si de ce sa plangi tu, mai baiete,
Cand pamantul este plin de fete?
Daca vrei sa uiti de Marioara,
Hai pe camp cu mine, intr-o seara,
Sa culegem dalbe floricele,
Sa privim la luna sï la stele.

Refren...X2

Цікаві спогали про джаз-оркестр під керуванням Малагамби залишив Ігор Померанцев

Культурный дневник / Померанцев Переулок

Дети до 16 лет

 Он был лучшим ударником мира

 "Когда-то этот городской парк культуры и отдыха носил имя М. И. Калинина. Теперь это парк имени Т. Г. Шевченко.  Город по-прежнему  остался "Чернiвцями", хотя в скобках в его биографии перечислены еще несколько имен "Чернiвцiв" на разных языках. Я хорошо помню этот парк. Мне было лет двенадцать или тринадцать, когда в Черновцы приехал джаз-оркестр под управлением Малагамбы. Это был румынский оркестр. В Москве уже аплодировали Вану Клиберну, Иву Монтану, перуанке Име Сумак, а в Черновцах музыку всей заграницы представлял Малагамба.

В Румынии он считался лучшим ударником страны всех времен, а у нас он был лучшим ударником мира. Вместе с подростками моего двора я приходил в парк, чтобы из-за высокого забора послушать заморские ритмы. Щелей в заборе не было, и мы становились друг другу на плечи, вытягивали шеи, и так хотя бы минуту пожирали глазами и ушами неугомонного Малагамбу. В зал нас не пускали:  до 16 лет нам еще оставалась целая вечность.

Я вспомнил об этих концертах  на поэтическом фестивале в Черновцах. Меня попросили сказать несколько слов поэтам из разных стран в гостинице, расположенной напротив городского парка, и я поделился с ними детскими воспоминаниями. После ко мне подошел румынский поэт и сказал, что его отец тоже был "малагамбистом". В течение недели в городе звучали стихи на полдюжине языков и даже диалектах этих языков: гуцульском,  немецко-швейцарском, немецко-австрийском. Но я снова и снова вспоминал о Малагамбе. Тогда, в конце пятидесятых – начале шестидесятых, не только дети, но и все советские люди были "до 16 лет". Их не пускали, не подпускали, не выпускали. До перестройки еще оставалась целая вечность. Вся нация вытягивала шею, чтобы хоть краем глаза увидеть, что же происходит за железным занавесом. Иногда удавалось не только увидеть, но и услышать. Джаз был для меня тем же, что для детей с недобором кальция — мел. Он был гулким эхом свободы. Был и остался. Уже в Праге в ХХI веке я написал о нем стихи:

                Ее можно назвать
               "побегом раба".
                Ночью он крадется из загона,
                походя гладя псов.
                Подымается к ручью
                и пускается во все лопатки
                вверх по течению.
                Бежит грузно, сосредоточенно.
                Ему вслед шипят гремучие змеи
                и облизываются пиявки.
                Он рвет на Север к границе штата Теннеси.
                Днем будет спать,
                а ночью снова рвать на Север.
                О чем я?
                Верно.
                О джазовой импровизации.

Джерело: http://www.svoboda.org/content/article/25277042.html

На фото Серджиу Малагамба