Виблискують роси на житі зеленім на Буковині...

Виблискують роси на житі зеленім на Буковині...

21.10.2020, 20:22

Це по святій Покрові, коли нам без винятку усім-усім ще усміхаються тендітні квіти осені. Уже начебто давно по теплу, он густий туман огорнув усе, що бачить око, та все одно ця миттєва пора року, як жодна інша, приваблює унікальними красотами. Коли ураз забуваєш повінь незгод нашого такого скороминущого життя.

Принагідно ніколи не проминаю озимого клину, де щойно по рясних дощах виблискують роси на житечку зеленому. Рясно зійшло з рук трудівничих, хоч з причини тривалої засухи насіння в ґрунт вони загорнули з великим запізненням. Але на те й воля Божа, що б він почув і воздав селянину за працю натхненну. Тому поле від краю до краю заврунилося гарними сходами. І буде колос, і буде хліб святий...

А тим часом у травах, попід лісами та у його видолинках причаїлася опенькова братія – тільки устигай наповнювати кошики цією смакотою. Він, цей гриб, вважають рядовим із рядових. Однак він і найулюбленіший. І тому, що його не сплутаєш з іншими, а ще й коли докладеш хисту, то приготуєш пресмачні наїдки, такі, що пальчики обсмокчеш. По собі не задля похвальби суджу. Бо окрім того тихого "полювання" люблю і щось на кухонці вдати. Як, зрештою, на вже впораному дачному садку та городчику.

Та яка ти, осене, не золота і приваблива, все одно жура раз-по-раз протинає душу. Найперше від побаченого в зарослях цілющого глоду, шипшини, де останнім срібним ниттям прощається бабине літо. І де виразно усвідомлюєш, що на порі великі холоди. І, можливо, саме тому о цій порі, утішаємося кожному листячку золотому, що пада з клена у давній діброві, а вслід і в струнких тополь у далекому полі, що в ряд, наче за командою, вишикувалися за околицею села. І чомусь у таких випадках, пригадуючи малечі літа, і буваючи в рідному селі, неодмінно ходжу на ті ж опеньки незабутніми лісовими стежинами. І обов'язково навідую давню-предавню яблуню-дичку, її пам'ятали ще з діда-прадіда. А в голодні 46-47 роки своїми плодами вона почасти рятувала від того страшного голоду. Вродила рясно, як і в ті далекі літа. А ще згадалося, що проводжаючи осінь золоту, на цій лісовій стежині яблуня-дичка своїми терпкими пахощами досі розточує мед.

Іван Агатій, заслужений журналіст України

 

1