Відновлення "Цісарської скелі" з барельєфом Франца Йозефа та облаштування доріжок і освітлення в парку Юрія Федьковича: чернівчанин просить проголосувати за проєкт Бюджету участі

Скільки б не радили українцям лукаві сусіди не перейматися власним минулим, а жити переважно майбутнім, для багатьох очевидно: різне трактування далеких історичних подій ще довго залишатиметься актуальною проблемою, що активно впливатиме на сучасність. А за чим же ж тоді, як не за ставленням людини до тих чи інших історичних подій, судити, до якої саме уявної спільноти вона сама себе зараховує: українців, малоросів чи взагалі homo soveticus? І то незалежно від того робить вона це з власного вибору, чи з різних життєвих обставин. Власне той, хто чи не найголосніше пропонує забути минулі образи, сам чомусь зовсім не демонструє готовності слідувати Ісусовій настанові: "залиште мертвим хоронити своїх небіжчиків". Відтак подобається це комусь чи ні, але без прийнятого за основу міфу про власне минуле, до того ж спільного для всіх регіонів, Україна ще довго залишатиметься лише територією, а не національною державою у модерному розумінні цього слова.

Актуальність тези підтверджують не лише нещодавні відзначення річниць поразки шведів та мазепинців під Полтавою (1709) чи, навпаки, перемоги української зброї над російськими вояками під Конотопом (1659), або вояжі патріарха Кіріла в Україну – подій, які не лише у різних регіонах країни, але й в межах однієї й тієї ж території, трактують по-різному. Відсунуті на другий план суперечки навколо встановлення в Україні пам'ятників різноманітним іноземним володарям, щодо діяльності яких у суспільстві також немає спільної думки, ланки цього ж ланцюга.

 Монарх у шафі

             Має свого кістяка, даруйте, монарха у шафі, також і Чернівецька область – специфічна українська територія, яку навіть політологи змушені виділяти в окремий ментальний регіон країни. Так, як це робить, наприклад, Дмитро Видрін, виокремлюючи, окрім двох ментальних зон (Захід – Схід), також три біментальні – Дніпропетровськ, Закарпаття і нашу з вами Буковину. Ризикуючи нарватися на звинувачення в "образі величі" буковинського люду, до якого сам з діда-прадіда належу, все-таки ризикну припустити: саме ментальна неоднорідність сучасних буковинців, значною мірою, згладжує гостроту протистояння у трактуванні найважливіших подій минулого. У тому числі в питаннях відновлення старих чи встановлення нових пам'ятників. Зрештою, наміри пошанування, образно кажучи, специфічно буковинських "претендентів на папаху": молдовських господарів чи австрійських цісарів, особливого спротиву у більшості мешканців України також чомусь не викликають. Наприклад, щодо втілення у бронзі Франца-Йозефа І, на період правління якого, із загалом 143 років австрійського панування на Буковині, припадає добрих 68. Чим викликана така пасивність – власною незначущістю претендентів, чи, що значно вірогідніше, меншим за російський негативним впливом Молдови чи Австрії на події загальнонаціональної історії, залишається лише здогадуватися. Відомий вітчизняний письменник, публіцист та філософ Мирослав Маринович, наприклад, переконаний, що у тузі Львова чи Чернівців за "небіжчицею Австрією" є щось швейківське: незлобива іронія над монархом, якого навіть трішечки любиш, а ще більше – смачна іронія над собою, яким ти був у часи зеленої юності. Саме це й відрізняє, здається, вшанування Франца-Йосифа в Галичині й на Буковині від вшанування цариці Катерини в Одесі". А відтак всі такі наміри Великою Україною сприймаються як регіональне, ледь не хуторянське дивацтво. Так само, до слова, як і автором цих рядків.

             Натомість спроби використати "привиди минулого" для активного впливу на сучасність, шляхом встановлення на Буковині, наприклад, пам'ятника молдовському воєводі Стефану, яке ініціюють представники деяких румунських національно-культурних товариств, натикається на значно більший суспільний супротив. Власне, останнє тільки підтверджує тезу про те, що своє ставлення до тієї чи іншої історичної постаті буковинці визначають за ступенем заподіяного їм у минулому зла. А також залежно від намірів щодо використання цього історичного образу у наш час. Ризикну припустити: спроба поставити де-небудь на території сучасної Чернівецької області монументи румунським королям Фердинанду I, Міхаю I чи Каролю II викликала б не менший спротив, ніж встановлення пам'ятників тій таки Катерині ІІ. І то вже по всій Україні.

 З огляду на все вище зазначене, вже зовсім не дивує, що якщо втілена у життя наприкінці 90-х місцева ініціатива з відновлення барельєфа цісаря Австрії та короля Угорщини Франца-Йозефа І ще наразилася нехай і на незначну, але все-таки критику доморощених комуністів-патріотів, які на той момент не позбулися радянської звички ганити усе незрозуміле, то ініціатива екс-голови Верховної Ради України Арсенія Яценюка встановити у Чернівцях власним коштом пам'ятник цісарю пройшла майже непоміченою. Принаймні нічого подібного на протистояння довкола монументів Катерині ІІ у Севастополі або Одесі, чи вже ближчих у часі суперечок навколо майбутнього пам'ятника гетьманові Івану Мазепі в Полтаві ініціатива не викликала. Передрукована чернівецьким "Часом" з "Української правди" гнівна інвектива Богдана Червака про наміри встановити пам’ятники "ясновельможному цісарю" у Чернівцях та Львові під промовистим заголовком "Пам'ятник окупантові" виглядала ледь не голосом волаючого в пустелі. Більшість опитаних по гарячих слідах місцевих представників громадськості захоплення ініціативою також не демонстрували, проте якихось акцій протесту чи пікетів із цього приводу також не організовували.

Думка витратити кілька тисяч кревних у.о. на пам'ятник цісарю прийшла до голови колишньому чернівчанину, спікеру парламенту, нинішньому прем'єр-міністру Арсенію Яценюку. (Ввійти у долю з екс-спікером українського парламенту погодився внучатий племінник Франца-Йозефа І Карл фон Габсбург).

Зі сказаного Арсенієм Яценюком під час закладання у жовтні 2008 року каменя під майбутній монумент у сквері, що на розі вулиць Шевченка та Кордуби, випливало: таким чином ініціатор будівництва "шанує традиції та поважає історію, а закладення каменя є символом поваги до славетного минулого міста".

– До будь-яких пам'ятників ставлюся як до історії. Не збираюся відстоювати жодного імператора, жодного царя, а тим більше царицю. Але історична справедливість повинна існувати. Якщо при Австро-Угорщині в Чернівцях були українські газети, українські школи, створений сьогоднішній найкращий університет України, побудована електростанція, підтримувалися українські організації, то чи не повинні ми відновити історичну справедливість? Тому кажу тільки про відновлення історичної справедливості. Інша річ, якби цього пам'ятника тут не було. 

- У цьому зв’язку цікаво було почути думку про пам’ятник цісарю Францу-Йозефу у Чернівцях австрійського науковця доктора Курта Шарра.  «Наскільки виправданим,  на Вашу думку, є його встановлення?»

    - Прохазка він і є Прохазка  (сміється. – Авт.) Звісно,  пам’ятники можна ставити кому завгодно, у тому числі йому. Пригадую, що питання про відкриття  пам’ятника Францу-Йозефу піднімали також у Львові. Але якщо говорити серйозно, то Франц-Йозеф також міф. Він стільки років правив у нас, що став частиною життя кількох поколінь. Хоча насправді він і  близько не був демократом, інтелектуалом чи талановитим адміністратором. Скажу більше: на своєму місці правителя він був, напевно, найгіршим з усіх можливих варіантів, які Австрія могла  отримати на той час. Занадто  багато з того, що потрібно було  зробити для своєї країни, він не зробив. Якщо вже хтось з  імператорів й заслужив право на пам’ятник, то це Йозеф Другий, який справді був великим реформатором. Принаймні це було б більш виправдано з точки зору історичної справедливості. А у  випадку з Францом-Йозефом маємо справу з роздвоєнням історичної правди. Реальністю і створеним на  її основі міфом. Проте тут  важливіше вказати на інше. Суто чернівецькою особливістю, на мою думку, є те, що тут ставлять усілякі пам’ятники: Францу-Йозефу, Целану, Емінеску. Звісно, можна сперечатися щодо естетичних характеристик того чи іншого пам’ятника, чому саме цьому  діячеві, а не іншому, але кожен  пам’ятник таким чином стає частиною громадської дискусії про минуле, яка відбувається у просторі міста. І це дуже добре, коли одні пам’ятники не заперечують  існування інших. У  Сучаві, наприклад, такого немає. У Сучаві одні лише пам’ятники  румунського періоду. Це також було    б цікаво дослідити, чому саме так.

Врешті, якщо так вже важливо, щоб у Чернівцях був пам'ятник цісарю, то, можливо, варто було б поміркувати над відновленням тих, що вже колись тут існували?

 "Цісарська скеля"

 Перший із них, поставлений ще у 1888 році, на відзначення 40-річчя перебування монарха на троні, встановили біля будинку чернівецького Стрілецького товариства – прямо перед виходом з Народного парку. Нині – це майданчик біля парку культури і відпочинку ім. Тараса Шевченка – між стадіоном "Буковина" та рестораном "Золоте руно (вулиця О. Гузар, 2). (Ще донедавна, певно, навіть не підозрюючи про монархічне минуле місцини, тут проводили свої маніфестації буковинські "ліві"). Місцевий дослідник історії Володимир Заполовський з'ясував, що скульптура зникла під час Першої світової війни.

Натомість зовсім інша доля судилася ще одному пам'ятному знакові, встановленому на честь старого імператора на горі Габсбург у Чернівцях. У минулому ця місцина також називалася Єпископським, Панським, нарешті, просто горбом Домініка, у румунські часи – чи то імені принцеси Єлизавети, чи то королеви Єлени (свідчення істориків і сучасників у цьому чомусь розходяться), у радянські – це парк залізничників та імені Шевченка. Зараз – імені Юрія Федьковича – у самому кінці вулиці Йозефа Главки, якраз за колишньою резиденцією буковинських митрополитів.

І зовсім не тому, що цей пам'ятник, поставлений ще у серпні 1908 року з ініціативи членів "Товариства прикрашання міста Чернівці", яку активно, у тому числі фінансово, підтримали городяни, не демонтували. (До слова, роботи з його встановлення, в тому числі облаштування міським садівником Г. Паушеком прилеглої до скелі території, коштували благодійникам трохи більше, ніж 4 тисячі крон).

Навпаки, так само, як і перший чернівецький монумент цісаря, він також зник під час Першої світової війни. Сучасник тих подій, вже добре відомий письменник Вернон Кресс, запевняє: за часів його дитинства зі штучної скелі у парку, до якої кріпився барельєф, стирчали тільки "два іржавих, коротко відпиляних штирі..." Натомість "до Першої світової війни у парку ще стояв бронзовий барельєф імператора Франца-Йозефа. Румуни прибрали його, про що мені розповіли дорослі місцеві мешканці. Висловлюючи при цьому задоволення від того, що замість "старого Прохазки" (так у народі називали імператора, якщо відгукувалися про нього непоштиво) не встановили якого-небудь румунського воєводу або військового діяча, так як це зробили у великому Народному парку".

 Головною відмінністю "цісарської скелі", як інколи називали цю штучну скелю рожевого вапняку роботи відомої своїми надгробками чернівецької фірми К. Кундля, з прикріпленим до неї бронзовим медальйоном із зображенням імператора та білою мармуровою дошкою під ним, стало те, що у 1998 році – рівно через 90 років після першого відкриття, її... відновили.

Погодьтеся, випадок унікальний не тільки для Буковини зокрема, але й України загалом. Вочевидь, наслідуючи приклад бургомістра Ф. барона фон Фюрта, за якого монумент встановили вперше, Чернівецький міський голова Микола Федорук ідею його відновлення також підтримав. Щоправда, на державний облік пам'ятник ні тоді, ні пізніше так і не взяли.

Так само, як і перший монумент, відновлений, відкрили 18 серпня о 10.00 за місцевим часом – у 168-й день народження Франца-Йозефа І. До відтворення автентичного образу цісаря та виготовлення макета пам'ятника, як і за 90 років до того, місцеві любителі крайової історії, зокрема, той таки Володимир Заполовський, залучили чернівецького скульптора. І якщо у 1908 році це був професор реальної школи Ю. Зламал, який за свою роботу отримав золотий годинник з ланцюжком, то у наш час її виконав член Спілки художників України, чернівчанин Валерій Жуков.

В урочистостях з нагоди повторного відкриття 100-кілограмового барельєфа взяли участь понад 100 представників українських, австрійський та німецьких громадських та студентських організацій. Важлива деталь: новий барельєф, на відміну від первісного, відлитого А. Круппом з бронзи у цісарсько-королівській ливарні Відня, було виготовлено з суміші нестратегічних матеріалів. На останню обставину варто звернути особливу увагу. Особливо з огляду на сумну долю, яка невдовзі спіткала відновлений монумент. Оплатили роботи солідні західні інституції, що відгукнулися на заклик австрійського комітету, координатором якого був міністерський радник інженер-магістр Р. Гакауф. Відкриття пам'ятника своєму великому предкові привітав також син останнього цісаря Австро-Угорщини ерцгерцог Отто фон Габсбург, якого Чернівці приймали у себе влітку 2007 року.

 Проте відновлений монумент, а особливо спеціально упорядкований перед ним майданчик – так званий "цісарський", недовго тішив відвідувачів парку. У ніч з 4 на 5 березня 2001 року барельєф... зник. Розслідування інциденту нібито й вивело правоохоронців на слід цілої родини, яка чи то справді промишляла крадіжками меморіальних дощок у Чернівцях, а чи просто її членів призначили винними, проте логічного завершення уся ця історія так і не отримала. За словами пана Заполовського, ні цілого барельєфа, ні його уламків так більше ніхто й не бачив. А ось форма, з якої Валерій Жуков відливав свого Габсбурга, збереглася. Народні перекази свідчать, що перед від'їздом з Чернівців скульптор залишив її на зберігання комусь з членів родини власниці "Віденської кав'ярні", що на вулиці Ольги Кобилянської у Чернівцях.

 Чим не тема для нової ініціативи?

 То все-таки пам'ятник чи пам'ять?

 Глянути на проблему, як мовиться, з боку несподівано допоміг Іво Андрич. Точніше, не сам югославський письменник-нобеліант, а головний роман його життя "Міст на Дрині". Бо одна справа, коли сумніви щодо "батьківської любові" Австро-Угорщини до підвладних народів сіють свої Лесь Мартович, Марко Черемшина, Василь Стефаник чи Ольга Кобилянська, і зовсім інша річ – поглянути на проблему очима боснійського серба, хорвата чи мусульманина з Вишеграда. Так, як це, власне, пропонує Андрич.

Пряме австрійське урядування у Боснії було років на сто молодшим за буковинське, до того ж припало саме на роки правління Франца-Йозефа І, відтак це якраз той випадок, коли порівняння – доречне. Стверджувати, що австрійська адміністрація не ремонтувала мостів, не будувала доріг, не рівняла торгових рядів на ринках, не уніфіковувала систему мір і ваги, врешті – просто не налагоджувала прибирання міста від сміття, наприклад, збирання того таки кавунового лушпиння вкупі з насінням, яке до того вишеградці чомусь просто кидали собі під ноги, – було би чорною неправдою.

Проте чи достатньо всього цього для того, щоб славити "клаптикову" монархію у віках? Сумнівно! Принаймні у цьому переконаний Андрич. Бо розплачуватися за всі ці здобутки цивілізації часто доводилося рекрутськими наборами, розоренням дрібних підприємців, економічною кризою, врешті війною. А то й просто віддавати життя за подарований Віднем шанс. Так, як це, наприклад, трапилося з молодим рекрутом-українцем з Коломиї, якому цісар довірив охороняти від сербських повстанців міст на Дрині у далекій Боснії...

 Саме по собі минуле – поза добром і злом. Позитивного чи негативного забарвлення йому надає передана наступним поколінням пам'ять сучасників. У кожного вона своя: особиста, родинна, національна... Відтак хто знає, чи це бува не перший альпіністський досвід, здобутий у дитинстві під час штурму колишньої "цісарської скелі", розташованої у найпрекраснішому парку світу, згодом допоміг вже згадуваному чернівчанину Петеру Деманту, який підписував свої книжки псевдонімом Вернон Кресс, здолати свою життєву Голгофу? А можливо, цьому посприяли прочитані на лавицях біля "постаменту" і на ньому самому сотні книжок, "ігри в індіанців", спогади про обкований залізним кільцем старезний каштан, що ріс біля входу у парк, розмови під час прогулянок з двома-трьома десятками місцевих "ентузіастів чистого повітря" – Мері Красс, донькою інженера – будівничого тунелів, відставним професором-природолюбом Майером, який повсюди носив за собою витончений шезлонг, і, навіть, закарбований у пам'яті образ велетенського плямистого дога багатодітної фрау Бреннеке, що облюбував собі місцину під велетенськими ялинами. Переконаний: зовсім не "цісарське" минуле скелі у парку на горі Габсбург зробило її світоглядним центром спочатку дитинства, а згодом ледь не всього життя Петера Деманта.

І вже точно не цього минулого шукав біля неї добряче побитий життям письменник, коли у 1980 році спеціально завітав до Чернівців аж з Москви: "Аж ось, понад піввіку по тому я, лисий з білою борідкою стариган, протиснувся крізь густі чагарі до задньої стінки "монумента", забрався на скелю, як тоді, коли у мене було довге волосся, короткі штанці й усе життя попереду!".

 Хіба навіть найвеличніший пам'ятник здатен замінити таку людську пам'ять?

 ЮРІЙ ЧОРНЕЙ (Джерело: 

https://zn.ua/ukr/SOCIUM/dva_irzhavi,_korotko_vidpilyani_shtiri_posered_skeli,_abo_pro_istorichnu_pamyat,_starogo_prohazku_ta.html)