Василь Шкляр: «В одній руці – автомат, в іншій – книжка»

Василь Шкляр: «В одній руці – автомат, в іншій – книжка»

16.02.2015, 14:39

Василь Шкляр – про образ сучасного українського бійця, безперервну війну з Росією та добровольчі батальйони як долю української боротьби.

Відомий письменник, автор знаменитого історичного роману «Залишенець. Чорний Ворон» до Чернівців приїхав у день пам’яті героїв Крут. Приїхав разом із дружиною-журналісткою. Переаншлагова зустріч у Центральному палаці культури, камерне спілкування у музеї Івасюка, підписи книжок. До слова, майже кожен третій чернівчанин прийшов послухати Шкляра з його новим романом «Маруся» у руках. Зіпсував поїздку в Чернівці хіба що незначний інцидент: на міській дорозі авто Шкляра трохи подряпала інша машина…

Наша майже годинна розмова була присвячена лише двом речам: книжкам та війні. Бо Шкляр пише про війну – ту, столітньої давності. А на війні нинішній наші хлопці читають книжки…

– Василя Шкляра знають як автора історичних романів. Цей жанр нинішнього читача приваблює більше?

– Останнім часом – так. Мене навіть просять: «А може, час про сьогоднішні події написати – Майдан, війну?» Але це було би навіть трохи цинічно… Навіщо зараз писати книжку про війну, якщо ми щодня дивимося про неї по телевізору? Наш обов’язок – зафіксувати все на документальному рівні, аби ми не втратили жодне ім’я, жодну подію. А з часом це акумулюється у прекрасні твори, фільми. Історичний роман мене приваблює більше. Зрозуміло, ми ніколи не знали своєї правдивої історії. Особливо період визвольної боротьби 1917-20-х років.

Новий, теж історичний, роман «Маруся» про отаманшу Марусю Соколовську і події 1919 року, очевидно, так само продається добре?

 – «Маруся» стартувала у продажу на минулорічному осінньому Львівському форумі видавців – там твір найкраще продавався. Нещодавно видавництво «Клуб сімейного дозвілля» опублікувало рейтинг, де він – на першому місці. За три місяці продано 40 тисяч. Для українського книговидання це блискучий показник. На другому місці в цьому рейтингу, що мене здивувало, – «Чорний Ворон», який продається уже п’ять років. До речі, на сьогодні продаж роману «Чорний ворон» уже сягає 200 тисяч. Надійшла друга хвиля особливого інтересу до «Чорного Ворона». І на зустрічах бачу, що він йде на рівні з «Марусею». У Чернівцях мене здивувало, що більшість людей, яким підписував книжки, прийшли зі своїми книжками, вже зачитаними, ще з першого видання «Чорного Ворона». Цей твір заговорив новою мовою, вперше було названо речі своїми іменами. Ми завжди толерантні у своїх висловах, у тому числі – і в літературі. А тут було сказано, що москаль – це москаль, що це – найбільший ворог, що це – потвора.

– «Чорного Ворона» чи не одразу по виході планували екранізувати. Навіть називали ім’я Єжи Гофмана. Але твір розкритикували як ксенофобський. Зараз європейський читач готовий бачити на екрані цю правду?

– Стосовно Гофмана, то мушу пояснити. Йому дали роман, він сказав, що прочитає в оригіналі, українську розуміє, попросив на це три тижні. А потім приїхав у Київ, на фестиваль «Молодість», і журналісти його про це запитали. А Гофман, ні сіло, ні впало, почав говорити словами колєсніченків, бондаренків, що це – ксенофобський, антиросійськи твір. Мене це дуже здивувало, і було прикро, що жоден з наших журналістів не сказав йому, що ви, маестро, такий видатний режисер, який позиціонує себе як антирадянщик, а навішуєте ярлики. Я зрозумів, що на нього вплинули.

– Ваші романи – про народних повстанців. А що Ви думаєте про нинішні добровольчі батальйони?

– Це – доля української боротьби. У 17-20 роках минулого століття це були повстанці. Ті самі добровольчі батальйони, які забезпечувало населення. Повстанський рух був у розквіті у 20-х роках – до того часу, доки мав широку підтримку населення. У 1921-му більшовицька машина вигадала НЕП (нова економічна політика – авт.), і це був один із найбільших важелів боротьби з повстанцями. Селянинові дозволили господарювати. І селяни сказали: о, вже можна жити, і ви, хлопці-повстанці, вже кара наша, а не захисники. Бо через вас нас беруть у заручники, розстрілюють людей, тероризують села, тому виходьте з лісу і живіть, як усі. І тоді повстанський рух захлинувся. Багато хто пішов на амністію, хто був кмітливіший, підписався чужим прізвищем, дехто втік закордон. Залишилися найзавзятіші – яких я називав у «Чорному Вороні» залишенцями, залишилися заради ідеї. Потім це повторилося і в УПА.

– Один із методів боротьби з повстанцями – доноси. Вони існують, хай в інших формах, і зараз. Як це виглядало у рамках тих історичних подій, які Ви описуєте?

– Москалям треба віддати належне – вони від самого початку вигадали найпідступніші методи боротьби. Сексоти – не українське явище. Знаємо, що в 40-50-х роках, у час боротьби УПА, КГБісти маскувалися під повстанців і творили найжахливіші злочини. Так само вони переодягалися у 20-х роках, заїжджали у села у жупанах, із жовто-блакитними прапорами, із гаслами: «Хлопці, хто за Україну, поїхали з нами!» Зрозуміло, що зголошувалися кращі з кращих, а за селом їх розстрілювали. Сьогодні грамотні люди говорять про гібридну війну. Це – теж винахід москалів. 1919 рік. Хіба це була не гібридна війна? Коли підбурювали обдурений люд, який думав, що їм несуть царство на землі – комунізм, наставляли манкуртів. Москалі завжди брали підступом, брехнею, пошуком зрадників, всілякою імітацією. У «Марусі» один герой каже: «Якщо доведеться мати справу з москалем – у жодному разі! А особливо стережися москаля перед святами, коли він оголошує перемир’я, коли похорон». Я це писав чотири роки тому, і в мене аж мороз по шкірі пішов, як це відповідає нинішньому дню. Вони нам навіть не дали по-людськи поховати Небесну Сотню…

– З погляду письменника історичних романів, ця війна надовго?

– Надовго… Хоча війна Росії з Україною ніколи не припинялася, вона просто набувала різних форм. Російсько-українська війна 1917 - поч. 1918 року – одразу, як ми оголосили свою Незалежність четвертим Універсалом. Голодомор. Репресії. Русифікація. Переслідування. Це в часи СРСР. Уже в роки незалежної України – цілковита окупація інформаційного та культурного простору. Поки Росія не стане демократичною, це триватиме… Звісно, ми не можемо навіть думки припускати про поразку! Проте в часі… знає тільки Господь Бог… Не популярно говорити про втрату своєї землі, своїх територій. Жодний політик не може таке говорити, навіть, якщо так і думає. Але ми знаємо приклади, коли успішні держави позбавлялися проблемних територій і йшли вперед. Я не кажу, що не треба відвойовувати землі, проте не треба платити велику кров, краще зупинитися. А чому не дати зараз Донбасу і Луганську пожити окремо, але без жодної допомоги? Усе, ви відійшли, погнийте там трохи. Кажуть, народ усе розставить на свої місця. Але минає час, і цей же народ обирає Януковича. Ми – знесилена, виснажена нація, яка не може народити свого правдивого лідера. Наша знекровлена нація, де прижилося дуже багато чужинців. На місце випаленої, вимерлої від голоду землі завозили сотнями тисяч москалів, які зараз тут дуже гарно почуваються.

– Ви були у зоні АТО. Що Вас вразило на передовій? Було таке, чого не було раніше – у ті роки, про які пишете?

–       Вразили самі хлопці. Бачив у перерві між боями воїна у навушниках, думав, музику слухає. Ні, чергову іноземну мову вивчає… У своїй більшості всі вони – інтелектуали. І це – суто український феномен, коли український воїн в одній руці тримає автомат, а в другій – книжку. Один боєць на позивний «Художник», мій молодший товариш, подарував мені портрет Чорного Ворона. А згодом дивлюся у Твітері президент Литви Даля Грібаускайте похвалилася, що художник із батальйону «Азов» подарував їй портрет. А я бачив той портрет, ще коли заїжджав до них на базу, і у перервах цей хлопчина малює… Я не скажу, що у давніші часи не було такої інтелігенції. Була, особливо січове стрілецтво. У наших бійців справді є це – радість бою! Хоча за озброєнням, за ресурсами, амуніцією – ми набагато слабші. Один хлопчина з Пісків приїхав недавно і розповідає: мовляв, ми стояли недалеко від москалів, якби захотіли – вони б нас за годину всіх знищили. Але чомусь не стріляли… Є якісь таємниці у цій війні…

    Наталія ФЕЩУК, газета “Чернівці”

Фото автора

1