Василь Бабух: «Місто визначається рівнем інтелігентності. Немає інтелігентності – немає й міста» (на вікенд)

Василь Бабух: «Місто визначається рівнем інтелігентності. Немає інтелігентності – немає й міста» (на вікенд)

20.01.2019, 19:48

Розмовляти з ним випало в акурат за три дні до його іменин і дня народження – славного 76-ліття, яке відзначали в день Св. Василія. Журналіст, редактор, поет, фотохудожник, а також великий дотепник і жартівник Василь Іванович БАБУХ. І хоча намагалася повернути бесіду в русло спогадів про його власну долю й ті Чернівці, які були йому милі від часу знайомства, жили і змінювалися разом з ним, Василь Іванович звертав розмову на своїх друзів, колег, приятелів, просто знайомих – видатних або й маловідомих. І кожне відгалуження головної теми було таким цікавим, яскравим, художнім, образним – як те поетичне кіно, епізоди якого він захоплено переповідав. І розмовляти можна було б іще з тиждень, а писати потім  хоч і цілий рік, видаючи хоч би й цілу окрему газету. Наприклад, «Веселий Василь» – за аналогією з тією, яку випускала колись компанія Бабухових факультетських друзів і яку сам Василь тоді доволі вдало ілюстрував як карикатурист. Звалася вона «Веселий ОСТАП». Абревіатура розшифровувалася як «Орган Сміливої Товариської Активної Прочуханки», ідею її створення подав відомий нині літературознавець і просвітянин Віктор Косяченко – на противагу всіляким банальним «Колючкам». Творили газету на 9-ти аркушах цупкого ватману у квартирі літературо- і мистецтвознавця Анатолія Добрянського, а тексти писав нині відомий науковець Богдан Мельничук… Адже «дверима» у Чернівці з рідного села Вікно на Заставнівщині для Бабуха (як і для багатьох тоді) був Чернівецький держуніверситет.

Між Вікном і Чернівцями

Для тих, хто тоді відкрив для себе Чернівці і надовго (чи й назавжди) з ними поріднився, цим поєднанням став університет. Для Бабуха ще й не з першої, спроби. Тоді для вступу до вузу важливим був стаж роботи, тож Василь спочатку працював комбайнером, а згодом учителем у сусідньому селі Онут (без вищої, нагадаємо, освіти). Викладав учням половину предметів (і фізкультуру, і малювання, і навіть класне керівництво мав). Не мав, каже, жодних знань про методику викладання, тож вигадав свою. Знаючи, що сільським дітям після уроків не надто є коли вчитися, не вимагав учити правила напам’ять. Вимагав лише розуміння та вміння пояснити своїми словами. Багато хто потім вибився в люди і дякував учителеві, що не відбив охоту до навчання і змушував «шурупати власною головою»… Зрештою, 1961-го студентом став і Василь Бабух – й дуже швидко його забрали «до войська». Після армійської служби в Грузії, у полку урядового зв’язку, повернувся на рідний філфак. І там Бог звів з майбутніми відомими поетами Віталієм Колодієм, Володимиром Вознюком, журналістами Юрієм Тироном, Володимиром Михайловським, Анатолієм Масловським, Антоном Чорнопиським… Разом вчилися, разом збирали фольклор у рідних та сусідніх селах, захоплювалися віршуванням.

«В університеті мені пощастило на гарних вчителів, – розповідає Василь Іванович. – Серед них – Михайло Григорович Івасюк, тато Володі Івасюка. Він керував літоб’єднанням філфаку і всіх, хто щось трохи писав, кликав туди. А коли Володя також почав щось писати, стало очевидно, що йому не вистачає текстів. Тоді прийнято було спочатку творити мелодію, а вже на неї поет мав написати вірш. Та ще й для Володиної музики не пасували такі вірші, які доти писали. потрібне було щось нове, свіже, нестандартне… Тож я познайомився з Володею Івасюком, і ми пробували щось творити разом. Приходили в тодішній Будинок народної творчості (нині це Український народний дім), замітали брудну підлогу (чомусь вона там завжди така), Володя сідав за старе фортепіано на сцені, починав награвати. Рахує мені, віднаходимо ритм… він добре розумівся на тому – батько прищепив. Схопив кілька рядків… А перед Олімпійськими іграми в Москві зателефонував:  «Старий, завтра маю виступати перед будівельниками олімпійських об’єктів, там є багато буковинців, заспіваю їм нашу пісню». Названого дня я увімкнув передачу з Останкіна. І там пролунало, що «для своіх зємляков ісполніт пєсню Владімір Івасюк. Музика Владіміра Івасюка, слова Васілія Бабуха, «Світ без тебе»!

Тепер з тих, хто писали для Володі на Буковині, лишилися тільки я і Володимир Вознюк…»

Чернівецька коляда у радянські часи

«Сьогодні, коли Буковина дзвенить колядою, я згадав про першу університетську коляду. Це було, якщо не помиляюся, 1969-го. Викладачів тоді було багато приїжджих, а ректором – Корній Матвійович Леутський, вчений світового рівня. Жив він на вул. Сковороди. І саме тоді дозволили колядувати – в комуністичні часи це було заборонене. Тож зібралися ми (я, Василь Дуган, ще кілька хлопців) і йдемо до ректора. Відкриває двері наймичка, проходимо, колядуємо «Нова радість стала» – ректор аж заплакав! Калачі, вино, кільце ковбаски дає нам із собою…

Далі  прийшли до одного з викладачів – він на прізвище Чернець, а дружина його –  Бикова, росіянка. Пригостили нас варениками з маком. Сидимо за столом, точаться балачки, а ми не можемо надивитися в їхні очі – посткомуністичні, захоплені…»

«Світло-писання»

«Коли  працював у газеті «Радянська Буковина», захопився фотографією. А що таке фотографія? Фотос+графос, світлописання! Це зараз можна наклацати безліч фоток, але справжнє мистецтво – це вміти «писати світлом»! Якщо нема доброго світла на фотографії – це просто карточка.

В ефірі чернівецького телеканалу ТВА

З досвіду знаю, що найкраще світло – м’яке, розсіяне, яке буває після дощу. Пригадую, мав щастя спілкуватися з оператором Юрієм Гармашем, який багато років працював з Іваном Миколайчуком. Якось треба було відзняти буковинський пейзаж. Ми їхали полем. Був силенний туман, його відтіняла чорна рілля. І раптом розсіюється туман – а по ріллі ходять лелеки… Ці чудові кадри стали справжнім дарунком долі! До речі, свого часу Юрій Гармаш у краєзнавчому музеї виставив серію фотографій Миколайчука. Розкішні світлини, особливо де Іван у крислатому капелюсі…

Звісно, не було в мене грошей на достойну фотокамеру, та й самі фотоапарати були дефіцитом. Та в одному фотомагазинчику на Головній працювала моя  родичка Орися Чоботар. Я часто туди заходив, дивився на техніку. Знав: щось більш вартісне «чекало» своїх заможніших покупців «під прилавком». Якось Орися сказала, що їм надійшла до продажу фоторушниця. І я оформив покупку на виплату… Це була моя перша фотокамера! Фотографував пташок, тварин – і захопився цим на все життя, навіть через багато десятиліть видав книжку «Побачене в дорозі».

Одна із “побачених в дорозі”  Василем Бабухом (з його сторінки у фейсбук)

Ще маю готову до друку книжку про природу Буковини «Солов’ї в неволі не співають»: сподіваюся, що цьогоріч вона вийде.

До «Буковини» тоді приходило багато фотографів-євреїв. Хтось краще фотографував, хтось гірше… Але що мені дуже подобалося – ці майстри не приховували своїх секретів. Один старий чернівецький майстер навчив мене, як знімати картини (коли ще не було можливості робити гарні репродукції): спалах націлити на стелю, і з неї йтиме слабкий потік світла, достатній, щоби видно було картину. Ще пам’ятаю, ніяк не вдавалося добре проявити кольорову плівку. І латиський єврей Фрейманіс порадив мені підняти температуру проявлення на 2 градуси. Усе вийшло! Я дивувався: «А навіщо Ви мені це відкрили?». «А я що, у гріб ці знання понесу?» – відповів. За цим принципом і я намагався жити.

Перший зарубіжний гонорар отримав за фото в американському журналі – знімок мами космонавта Леоніда Каденюка з котом біля хати у Клішківцях. Цікава була історія, коли до неї приїхала ціла делегація, у складі якої була космонавтка індуського походження Калпана Чавла, з Коламбії. Приїхали в Клішківці, а за хатою Каденюків була лозниця на 4-х кілках («решітка» зі свіжої лози, де димком обдували чорнослив, від чого він ставав надзвичайно смачним). Мама Каденюка дала покуштувати їй цього чорносливу, і космонавтка задоволено сказала: «Харашо!» Я це згадав, бо саме в ті часи влада взялася піднімати виробництво «товарів для населення» – і наша чернівецька кондитерська фабрика виготовляла найсмачніші бомбони «чєрнослів у шоколадє»!

 

«Дивовижні були люди…»

«Газета «Радянська Буковина» була тоді певним осередком культури в місті. Першим її редактором був Кузьма Демочко. В редакції працювали потрясні за рівнем таланту люди: Віктор Кушнір (сам з Кельменецького району, віршував, і не просто рими підбирав, а писав у різних формах і системах віршування), Володимир Якович Дячков – знавець, критик.

В.Бабух і газета “Радянська Буковина”. Фото з інтернет-сторінки газети “Час”

Пам’ятаю, коли працював завідувачем відділу капітального будівництва, у редакційний двір часто приходив тато Еміля Крупніка – відомого нині виконавця шансону. Якось приводить сина: «Ето мой синок, он пробуєт пісать…» Дивлюся – є там рядки чудові! «Буде з нього людина», – кажу! Але додаю, що треба приходити в газету, крутитися тут, набиратися від творчих людей ідей. Так і сталося.

А поруч в іншому відділі працював Саша Ягольник, а його хлопець, також Саша став потім шоу-меном. Наш Саша був дуже скромний, навіть трохи боязкий. Коли чоловіки йшли після роботи «на порційку», він ішов додому. То дружина його якось підходить до мене, дає жмутик грошей і каже: «Бєрітє Сашу с собой, єму нє хватаєт мужской компанії…» А син, бачте, вже не боїться публічності…

Часто приходив Богдан Ступка. Після спілкування з цим колом він просто хапався за голову: «Ви просто не уявляєте, яких талановитих людей маєте поруч із собою!» Коли вперше привіз спектакль «Тев’є-молочар», то чернівецькі євреї на знак вдячності за те, як він грав Тев’є, принесли йому (до нас, в «Буковину», бо він у нас потім був) смачнющих наїдків, ікри… Ступка був ошелешений: «Що будемо з цим робити?», – питає. – Та що, – кажу, – споживати…»

До війни у Чернівцях мешкали 50 тис. євреїв. Творили ауру міста, визначали економічний – і не тільки! – його бік.

Василь Бабух (з фотоапаратом) і чернівчани: Володимир Килинич, Сергій Гакман, Арсеній Анциперов (зліва направо стоять), Ігор Буркут, Броніслав Тутельман (справа наліво сидять). Фото зі сторінки в фейсбук.

Досі спілкуюся з Мойсеєм Фішбейном. Колосальний публіцист, сильний поет. Народився у Чернівцях, його мама була вчителькою української мови – і передала ці знання і чуття мови синові. І він не лише визначний поет, а й прекрасний перекладач: його переклади Рільке, як на мене, значно глибші і потужніші за переклади Бажана чи навіть Стуса, які робили це раніше за Фішбейна.

Від «Сайгона» до «Білочки»

«Звісно ж, окрім роботи, ми знаходили час і на «порційку». Найбільш популярною точкою був «Сайгон» на вул. Кобилянської, де подавали каву і коньяк і де сходилися і викладачі, і студенти. Офіційна назва закладу була інша, але комусь стрельнуло в голову називати це кафе «Сайгоном». Іван Миколайчук любив там бувати, коли приїжджав на зйомки… Поруч, до речі, було фотоательє, де свого часу зробили блискучу світлину Лесі Українки з Ольгою Кобилянською. Я колись пропонував зробити там «музей однієї фотографії», але так ця ідея і не була втілена…

Нижче, навпроти, розташувався дуже популярний ресторан «Дністер», де створений відомий салат «Дністер»: я через багато років десь вичитав, що його вважали цілим «кулінарним ізобрєтєнієм», яке «роділось в Черновцах». А виник він з цілком прозаїчних причин! Коли приходили ті, кому просто хотілося швидко випити і закусити. Їх заводили до бічної  кімнатки, наливали і на закуску подавали цей салат: нарізаний соломкою сервелат, до якого додавався зелений горошок, посипалося це зеленою цибулькою і поливалося майонезом. Випив, закусив – і звільнив місце для наступного охочого.

Під рестораном «Дністер» відкрили бар «Полонина» (згодом – «Ватра»). Там готували комплексні обіди, а заодно й випити можна було. Грав оркестр єврейських музикантів, які давно живуть по нью-йорках – як відомий джазмен Агашкін (Аврахам Фельнер), а Іво Бобул тоді не мав роботи і стояв біля сцени, коли оркестр грав. Іноді вони його запрошували до співпраці, і тут Іво вправлявся. До «Полонини» також було доволі складно потрапити, вона трохи «розвантажувала» «Дністер». Але ми мали знайомих офіціанток, нам давали приставні крісла і ми приєднувалися до компаній, які там відпочивали. Там збиралися художники, часто бували футболісти «Буковини», яку очолював тоді Юхим Школьніков. Пам’ятаю, якось опинилися біля Яноша Габовди, 9-й номер «Буковини» (колись грав за «Карпати»). Високий такий, ставний. Кажу йому: «Янош, тебе львівська преса дуже критикує». А він мені у відповідь задер сорочку і показав корсет, яким був підперезаний. М’язи спини в нього були геть надірвані, а вболівальники ж цього не знали…

А на Котовського (зараз Доброго) у підвалі була перша чернівецька чебуречна. Чебуреки з м’яском, зеленою цибулькою, при тобі смажили. А в тупику стояв буфет, де старий єврей швидко наливав. Не один журналіст «зникав» там перед кінцем робочого дня… А на пиріжках «Білочки» (на розі Руської та Української) виросли цілі покоління чернівецьких студентів. Завжди свіжі – з картоплею, горохом, лівером, а запивали їх какао (тоді кави майже не було). Першим бізнесменом, який викупив це приміщення, був Іван Боднар. Зараз він робить кури-гриль в іншому місці, смачнющі. Саламахою поливає…»

«Чернівці» у Чернівцях

«Дочка Івана Боднаря свого часу робила перші проби пера в газеті «Чернівці», де я тоді працював уже редактором. Дуже непогані проби, скажу я вам! Нею опікувався поет Микола Бучко. Дуже гарна дівчина, з чудовою вимовою, згодом закінчила інститут журналістики в Києві, освоїла телевізійну справу, зараз десь у Європі працює. Вона носила довгу косу. А я тоді міркував, як змінити нашу першу сторінку: газета ж була органом міської ради, перенасичена офіціозом… Вирішили давати на цілу сторінку маленький текст і велике фото гарної дівчини. І ми поставили фото цієї красуні! Всі були в захват.і

На жаль, ця газета була більше офіційним органом, під тотальним контролем влади. Убивав нас друк офіційної документації. Деякі обов’язкові для оприлюднення постанови мали до 20 друкованих аркушів, мусіли додавати сторінки. А це втрата читабельності, коштів… Ніяк не вдавалося вмовити владу навіть на вихід окремих додатків.

У газеті «Чернівці» була невелика літературна студія, ми тоді на цьому грунті скомпонувалися з Семеном Цідельковським. Марія Матіос колись щемно про це написала, що «хотіла би повернутися в пору своєї юності»… А з Цідельковським нас пов’язувала  велика дружба. Семен створив Клуб творчої інтелігенції, коли почалися демократичні процеси в країні. Міський голова Микола Федорук забезпечив ремонт у Будинку естетики і дозвілля на вул. Шепетівській, очолюваному Цідельковським. Це був ще один осередок культури в місті. Ми ту «Шепетівку» називали ще «село Цідельківка».

«З вовком – на прогулянку Кобилянською»

«Мало хто пам’ятає, але в чернівецькому парку був зоокуточок. Там навіть бенгальський тигр жив! Опікувався цим куточком дуже цікавий чоловік  Олександр Шевченко. Він мешкав на Моріса Тореза. Мав звіринець на перед хаті. Вовка приручив настільки, що брав на ошийник і прогулювався з ним Кобилянською. Навколишні пси аж заходилися від гавкоту. Він умів ладнати з тваринами. Колись у зоокуточку навіть вибрав занозу з лапи тигра: взяв плоскогубці, смикнув, залив рану потрійним одеколоном… Тигр ревів, але йшов до цієї людини, розумів, що то його порятунок! А чоловік цей, виявляється, свого часу працював у ленінградському цирку.

Колись люди принесли туди лелеку зі шматком стріли у боці: летів із вирію, і його, мабуть, десь в Африці, підстрелили з лука. Так і літав, але постарів і вже не мав сил. Пішов до людей… Годували його, жабок носили… А якось прийшов в зоокуточок Іван Миколайчук, шукав білого птаха для фільму «Білий птах з чорною ознакою». Саме цей птах і йде там полем у кадрах, коли родина засіває поле…

Не Миколайчуковий “білий птах з чорною ознакою” , але закарбований  Василем Бабухом (з його сторінки у фейсбук)

Щоразу актор, як бував у Чернівцях, приходив до свого птаха. А якось прийшов – а птаха немає. «Де мій бузьок?» – питає. А коли сказали йому, що бузьок помер, заплакав, узяв свій плащ і пішов геть…»

«Спав на підлозі в редакції»

«Спочатку я не мав де жити в Чернівцях. І, працюючи в «Буковині», спав просто в одному з кабінетів на підлозі. Водночас став на чергу на квартиру. Чекав, бо був ще неодруженим, а хтось уже по троє дітей мав, тож їм було потрібніше. Потім уже одружився і далі чекав.

Перед інтерв’ю – у Муніципальній бібліотеці ім. Анатолія Добрянського. У бібліотечний затишок часто заходять чернівчани погомоніти – ось і цього дня завітала колишня заступниця чернівецького міського голови Галина Федорівна Сологуб. Зустріч була випадковою, спонтанною, але, як виглядає, приємною.

І от телефонує мені завідувач квартирним відділом міськради Василь Леонович Лаю. Каже: від післязавтра я не працюватиму у квартирному відділі, та хочу завершити твою справу. І пропонує мені дві квартири на вибір. Я порадився з дружиною, і ми погодилися на квартиру на Проспекті – біля «Спорттоварів». Там ми жили якийсь час, і це також був дуже цікавий досвід. У нашому під’їзді жив заступник керівника товариства сліпих Василь Марчук. Він був незрячим, але завжди точно знав, із ким у під’їзді зустрічається: вітався по імені, знав усі свіжі новини. Я захоплювався ним і його родиною – який там був порядок, які чемні були діти!

У будинках поруч жили колеги – в тому числі по комсомольській роботі. Сходилися в нашому дворі, телефонували: виходь на хвилинку. А в нас був підвал, де тримав ящики з яблуками, які я привозив з села. Там же зберігав і «порційки» на такі випадки…

Згодом з’явилися діти, і ми отримали право на розширення житлової площі, посприяв нам тоді Валерій Кирилович Євдокименко – тодішній секретар міськкому КПРС, брат Анатолія Євдокименка – чоловіка співачки Софії Ротару. Так і отримали квартиру на вул. Джамбула…»

Місто як місто

Дивною вийшла розмова про Чернівці. Не стільки про місто, скільки про насправді дивовижних, неймовірних, видатних людей, які його формували. І це були не тільки чернівчани – а безліч людей звідусіль, з багатьох куточків Чернівецької області, та й далеко з-за її меж.

Розмова під пильними поглядами Тараса Григоровича Шевченка і Анатолія Миколайовича Добрянського

Коли зауважила це Василеві Івановичу, він абсолютно з цим погодився! «Місто не залежить від кількості населення, від походження його мешканців чи від розвинутості інфраструктури. Місто визначається рівнем інтелігентності тих, хто його творить. Немає інтелігентності – немає й міста». Саме тому Василь Бабух започаткував (і ми віримо, що обов’язково завершить цю роботу!) серію нарисів про унікальних самородків Буковини – винахідників, диваків, які є інтелігентами незалежно від освіти і місця народження чи проживання: «Самоуки – майстри на всі руки». Бо вони змінюють світ на краще.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Джерело: http://versii.cv.ua/zhyttya/vasyl-babuh-misto-vyznachayetsya-rivnem-inteligentnosti-nemaye-inteligentnosti-nemaye-j-mista/48347.html

1


КОМЕНТАРІ (1)

Мой, Василю, мой! А тебе, Бабух, ми пам’ятаємо й з іншого боку: це тоді, коли Cпілка письменників країни кількаразово відхиляла клопотання на твоє членство в цій солідній організації. А ще, мой, Василю, мой, ми пам’ятаємо, коли ти разом із подібними собі ґвавтував під стінами колишньої «Радянської Буковини», що «… тут працюють одні комуняки». І це ґвавтував ти на адресу газети, яка дала тобі путівку у члени КПРС, абись очолив один з її відділів, а головне – забезпечила тебе квартирою.

 

Василю, спам’ятайся. Бодай під глибоку старість. Бо як кажуть у твоєму Вікні: Бог усе бачить і по-Господньому воздасть.

avatar

Філімон з Онута Заставнівського району

22 січня 2019 17:11

Додати коментар

Увійти через профіль для можливості залишати авторизовані коментарі.