На Буковині в копичку сіна ховається тепло

Хоч ще середина осені, та якраз саме в оцій порі, коли ще не все багряне листя долу пало, напливають такі дні, що жура журу наганяє.

Дотинає душу сум побіля польового озерця звідки, щойно, вдалеч вирію знялася вервечка очеретянок. І в леваді, де останніми вже прибитими першими морозцями цілющих грон на останок калина пишається. Та всюди, коли здається, що навіть останнє тепло в осіннє пообіддя десь на пригірку сором’язливо ховається в копичку злагодженого для худібки сіна. 

Але все одно, якраз в ці величальні дні Покрови, яка з Божого веління оберігає нас і все суще на цій грішній землі від усяких бід та незгод, природа дарує небайдужій душі свої найвеличальніші приваби. В образі бодай й останнього скрику польової  чайки, стуку копитець дикої косулі по першому опалому листі і навіть гулу тракторця, який від краю до краю зажуреного поля кладе борозенку під жниво наступного сезону. Скільки б не задивлявся в це вічне хліборобське дійство, щоразу упевнюєшся: воно вічне, бо дарує життя. На щодень і на віки-вічні. І наче відчувши моє зачудування своєю роботою на нивці за селом, тракторист, здалося, ще акуратніше клав борозенку за борозенкою. Можливо, що з його добрих рук нарік вдасться як ніколи щедрий колос. У хліборобському ділі виходить по-різному. Та все одно, за будь-яких обставин вклонімося хліборобу, котрий денно і нічно старає благо, аби кращало наше життя-буття. І вкотре задивляючись за тракторцем, що за селом тягнув останню борозну, подумки побажав усім творцям блага на святій землі, здоров’я козацького.

А поміж старими буками на прощання теплу, хоч скупо, ще бавиться бабине літо.

Іван Агатій