УРИВКИ ПАРТІЙНОГО ДЕКАДАНСУ (читання на вікенд)

… Кирилович зморено стягнув краватку з комірця іще білосніжної з ранку сорочки, хляснув два рази по могутніх грудях червоними підтяжками і всівся на синю підставну подушечку свого секретарського стільця. З обкому не телефонували. Там іще йшло засідання, тому великий телефон слонячої кістки із золотим гербом на номеронабирачі  придуркувато мовчав…

Натомість тихо ожила маленька зелена лампочка великого концентратору. Приймальня. Якого дідька?

-         Да, Вера!

-         Просится инструктор Секретарюк.

-  Пусть заходит. Минут через пять, будь он не ладен, - отруйно-іронічно видушив із себе Кирилович.

За тим він стрімко підвівся, легенько присвиснув щось із Френка Сінатри, повернувся на 180 градусів й слизнув до кімнати відпочинку. Обережно відчинив холодильник «Минск», знайшов спраглим поглядом пляшку «Буковинської» та ковтнув прямо із пляшки невеличку порцію свіжої води, яку завжди постачав передбачливий та запобіжний Іон чи приносив суботніми ранками профспілковий Василь.  Замислився, глянувши через вікно на вечірню панораму Центральної площі ввіреного йому партією міста…

Кудись вказує Ленін, поволі котиться велика алюмінієва машина із написом «ХЛЕБ», по діагоналі біжить приблудний безпартійний песик, похитуючи чутливим до голоду хвостиком, кудись мовчазно поспішає чорна «ВОЛГА» з чорними фіранками ззаду, три єврея обговорюють четвертого як раз на тому місті, де Кобилянська елегантно вливається в площу. Щойно він провів засідання партгрупи міської ради, причому так, як буцім там були партгрупи інших партій: в обстановці відчайдушної та суворої партійної секретності під проводом свого заворга Степана та його «голубів» - інструкторів Миколи та Сашка. Обговорювали роль комуністів-депутатів у ленінському суботнику…

Рипнули великі подвійні  вхідні двері кабінету. На порозі, не побачивши на звичному місті Кириловича, застиг інструктор відділу пропаганди і агітації Секретарюк із червоною папкою під пахвою, в білій сорочці та краватці кольору буряка. Його віддані та підкреслено партійні й чесні очі злякано шукали Першого. Кирилович вийшов з кімнати й не помічаючи відвідувача всівся у крісло.

- Разрешите! – по-армійськи вигукнув Секретарюк, та так, що у Кириловича впали з носа окуляри.

- Да, да, заходи, дорогой! – з максимальною для цієї вечірньої пори гостинністю запросив секретар.

-         Ну, что там у тебя?

Великий підлоговий годинник, який дивом зберігся в старовинному будинку міському, кількома невпевненими поштовхами засвідчив восьму вечора.

- Вы понимаете, Кириллович, я вот с ребятами разработал принципиально новую систему контрпропаганды, - гранично хвилюючись та дещо плутаючи слова й поняття, нудно, але піднесено почав інструктор.

У Кириловича негайно засвербіло в носі, йому одночасно захотілося знову холодної води, настояної на чомусь крепшому, та вулично матюкнутися. Він ненавидів слово «пропаганда», а ще більше – «контрпропаганда». Він був людиною справи, а не балачок, а тим більше «контрбалачок» тобто надбудови над балачками. Зробивши над собою чималеньке зусилля, яке полягало у нетерплячому виграванні жовнами, Кирилович все ж продовжував понуро, але нервово слухати. Секретарюк продовжував безкінечно нудну тему, широко підкреслюючи головне на його думку змахами коротких рук, ілюструючи висновки цитатами з Леніна, Маркса, Лігачьова й Нівалова та якогось з’їзду, ціпко прив’язуючи зазначене із сучасністю та розширеним соціалістичним виробництвом, особливо наполягаючи на значенні покращення контрпропаганди для зростання темпів цивільного та промислового будівництва й виробництва продовольства. Ефект було досягнуто - терпець у Кириловича урвався. Згадавши всіх найближчих родичів Секретарюка, він буквально виштовхав його з кабінету, особисто заборонивши Вірі пускати його сюди принаймні півроку. Цей ынструктор – як літак. Від нього жодної користі на землі…

 З обкому не телефонували. Вони так завжди: телефонують не тоді, коли треба, а тоді, коли немає часу…

Кирилович знову підійшов до широкого вікна. Вже геть стемніло. Крізь скло можна добре роздивитися пасажирів вечірніх тролейбусів. До низу, до Пруту та до вокзалу, їдуть приїжджі й селяни з принишклих базарів. Догори ж їдуть стомлені робітники міських заводів та фабрик після зміни та залізничники. Салонами працьовито снують кондуктори. «Обілечують».

Кириловичу жити важко, бо він філософ. А філософу важко знайти своє місце в житті, бо він іще не визначився з головним: навіщо він взагалі живе…

Сьогодні на прийомі були два «відказники» - євреї яких не випускають з країни, бо вони знають якусь особливу таємницю. Обидва працювали в якомусь обчислювальному центрі, і мабуть здогадалися, що аби чиста правда не бруднилася, її старанно та дбайливо загортають в брехню. Щасливі, вони все одно виїдуть. А куди подітися мені?

Ні, тут не все маразматично! Є певний раціоналізм. Сухий та економний – лишень заради високих цілей. Наприклад, у кадрах. Офіційно це називається «ленінські принципи підготовки, навчання та розстановки кадрів», а фактично – кадри вирішують усе, навіть те, про що їх не просять. Я, наприклад, не просив Секретарюк розробляти систему контрпропаганди, а він розробив, разом «із хлопцями». Навіщо? Кому? Задля чого? Що ми за люди такі – «радянський народ»? Нова історична людська спільнота? Отара? Що?

Та, ні, просто затьмарені, облишені інформації та уяви про сучасний світ. Не всі, звісно. Бо деякі все одно виїжджають, і не тільки євреї, інші продовжують вірити в Бога, ще інші не приховують того, що в країні існує секс. Хоча комсомольці продовжують на Кобилянській знімати з перехожих саморобні майки з написами англійською, час від часу ОБХСС знаходить «цеховиків» та доморощених бізнесменів, контролюються дискотеки, репертуар кінотеатрів та вокально-інструментальних ансамблів.

- А ми просто з дитинства,  - подумалося Кириловичу. Дитинство – єдина країна, з якої емігрують 100 відсотків її громадян, не дивлячись на палке їх бажання залишитися в ній…

         Додому йти не хотілося. В приймальні якійсь черговий, хтось із секретарів парткомів міста чи дрібних безквартирних чиновників з рад. Зараз час вечері, тому в приймальні пахне часником з тоненьких котлет, чи цибулею, якою заїдається ковбаса. Напівголодний після робочого дня черговий, скоріш за все, перекушує, акуратно застеливши на столику газетку. Попросив набрати редактора обласної газети, редакція якої міститься недалечко, на Кобилянській. Іон опинився на місці, здається пише вірші, хоча звідси не видно.

- Давай, накрой там чего-нибудь, зайду через пару минут. Только отправь домой своих секретарш - не привітавшись кинув у слухавку Кирилович, і пішов до кімнати відпочинку одягнути плаща.

Вийшов з кабінету через інші двері, не через приймальню, де, озираючись та збуджено дивлячись на телефони, вечеряв черговий, і чекав, аби зайти знову і знову отримати «на горіхи», полум’яний «контрпропагандист» Секретарюк. Вони навіть не помітили його стрімкого щезання.

Внизу вирувало майже нічне міське життя. Пахло весною, горобцями та першими тюльпанами, які вже прорізалися біля підніжжя бронзового вождя на Центральній площі. Звіривши свій крок із напрямом його бронзової руки, Кирилович сміло ступив на бруківку й направився туди, де Кобилянська елегантно вливається у площу…

«Доки не зрозумію, що дію правильно, буду діяти так, як вважаю за потрібне», - вперто дзеленькнуло в голові…

Зустрічі з Іоном відрізнялися від розставань лишень кількістю випитого. Світом править любов, вважали вони. Тому полюбляли часом випити…

Того року в Японії рекордно рано розцвіла сакура. А з обкому вже ніхто не подзвонить.

На ранок міському не стало. Залишилося лише місто. Вічні Чернівці.

Володимир Килинич,

лютий 2009 р.