Українські «Бітли»: Легендарному ВІА «Смерічка» в новорічну ніч 2017-го виповнилося піввіку

Левка Дутковського без перебільшення можна назвати одним із основоположників української естрадної пісні, учителем, музикантом і стратегом. Він створив славнозвісний ансамбль «Смерічка». Левко підхопив європейську хвилю біґ-біту далекого 1966 року в невеличкому буковинському районному містечку Вижниця й перший почав поєднувати тогочасні ритми, гармонію поп— та рок-музики з народним гуцульським, буковинським, загальноукраїнським мелосом і фольклором, виробляючи свій власний стиль, створивши високопрофесійний колектив, на який рівнялися, в якого вчилися. Ще ніхто не чув «Веселых ребят», «Пєсняров», «Самоцветов» (які з’явилися пізніше), а із всесоюзного радіо— і телеефіру звучала українська пісня у виконанні «Смерічки» (тоді ще самодіяльного колективу Вижницького районного Будинку культури). Майже не маючи ніякої інформації з-за кордону і досвіду, Дутковський зміг пройти тими ж шляхами, що й легендарні світові рок-гурти. Саме Левко Тарасович навчив співати і вивів на найвищий рівень виконавської майстерності таких самородків, як Василь Зінкевич і Назарій Яремчук (і це також було пізніше). Володя Івасюк теж називав Левка своїм учителем, перші свої твори довірив «Смерічці». Та й перші кроки на естраді Софії Ротару тісно пов’язані з Л. Дутковським. Він — автор пісень «Незрівнянний світ краси», «У Карпатах ходить осінь», «Горянка», «Сніжинки падають», «Матіоли цвіт», «Черешневий гай», «Якщо любиш, кохай», усе вище піднімаючи своїх учнів, постійно залишався в тіні. Тепер він, хоч і не настільки відомий та популярний, як на те заслуговує, але відвертий, щирий, щасливий, ностальгійно пригадує ті часи з іскорками в очах і з любов’ю до друзів-побратимів.

«КОЛИ ВПЕРШЕ ЗАЗВУЧАЛИ ЕЛЕКТРОГІТАРИ, МОЛОДЬ БУЛА У СПРАВЖНЬОМУ ШОЦІ. НАС ОДРАЗУ ПОЛЮБИЛИ»

— 1 січня 2017 року в одного з перших українських естрадних ансамблів вашої «Смерічки» славетний ювілей — 50 років. Що відчуваєте в душі, згадуючи той незабутній час, Левку Тарасовичу?

— Коли 1966-го прийшов у Вижницю і створив свій колектив, це зовсім не означало, що до того часу не було жодної естради. У радянському музичному просторі існували різноманітні джазові квінтети, тріо, біґ-бенди, діяли академічні естрадні колективи та співаки, вокальні жіночі ансамблі, які виконували пісні у стилі міського романсу. На той час на Заході використання електроінструментів, мікрофонно-підсилювальної апаратури зумовило і зміни у стилях музичних напрямів. Змінилися мелодика, ритміка, гармонія, манера виконання, кількісний склад учасників гуртів.

Виник новий музичний стиль — біґ-біт («біт» з англійської — удар). Ще в армії створив такий собі солдатський біґ-біт-гурт. Демобілізувавшись, із музичною освітою після Мукачівського музпедучилища прийшов на роботу до Будинку культури у Вижниці. Прийняли мене спочатку методистом із хору та вокалу, а пізніше перевели на відповідальну посаду художнього керівника районного Будинку культури.

Коли побачив танці під баян, то подумав зробити щось цікавіше для вижницької молоді, яка нудьгувала. Вирішив створити гурт, який грав би також на танцях, але вже у новому стилі електронної музики біґ-біт.

Ми ж у тодішньому СРСР були за залізною завісою, лише інколи, через жахливе приглушення, ловили фрагменти музики із транзисторних радіоприймачів, налаштованих на коротку хвилю. Тепер, переглядаючи фільми про історію та розвиток світової рок-музики, бачу аналогію тодішньої «Смерічки», ми навіть в дечому були кращими!

Групу створював не для якоїсь майбутньої слави, а для розваг молоді. Зробив із телефонних навушників звукознімач для гітари. Приніс із дому невеликий двадцятиватний підсилювач, який мені подарували на «дембель» в армії. На складі Будинку культури знайшов у пилюці підсилювач ТУ-50 від клубної радіопідсилюючої трансляційної станції, мікрофони МД-44 та всім відомі «металеві дзвони», які поштові працівники монтували на телефонних стовпах для радіотрансляцій. Так все починалося...

— До всього треба було додумуватися самому, навіть поради не було в кого спитати?

— Спочатку сам грав на гітарі, клавішних ще не було. Мені доводилося самотужки робити оркестровки для танцювального репертуару та навчати музикантів-початківців гри на музичних інструментах і паралельно розучувати з ними музичні твори. Кожного вчив окремо, а в них вчився пізнання образотворчого мистецтва («кадри» черпав серед студентства місцевого училища прикладного мистецтва). Це взаємно збагачувало. Доводилося брати на себе все, бо в кого у маленькій Вижниці чи навіть у Чернівцях можна було проконсультуватися щодо нових напрямів у сучасній світовій музиці, аранжуванні, дізнатися про новини у галузі електроніки, електроінструментів чи щось інше, якщо навіть офіційно заборонялося танцювати у стилі «твіст» чи «шейк»? Саксофон та ударну установку купили в Києві, електрогітар у продажу не було. Змайстрували ще дві саморобні електрогітари.

Дебют відбувся 7 листопада 1966-го на танцях. Репертуар — різні західні хіти (Елвіса Преслі, «Бітлз», «Роллінг стоунз», Луї Армстронга, Адріано Челентано, Тома Джонса, Карела Готта), рок-н-роли, шейки, твісти, блюзи... Хлопці були талановиті, ловили все на льоту. Наприклад, трубач Валерій Бурмич, котрий співав «хрипким голосом», один в один копіював Луї Армстронга.

Отак усе закрутилося. Коли вперше зазвучали електрогітари, молодь була у справжньому шоці. Нас одразу полюбили. Ми стали кумирами у Вижниці.

— Ви грали у вихідні для молоді на танцях. І ось настав історичний Новий 1967 рік...

— Я вирішив зробити гарний бал-маскарад. У Будинку культури на 500 місць із зали винесли крісла, музиканти розташувалися на сцені. До новорічного вечора написав музику. Студент училища Анатолій Фартушняк написав суто новорічний вірш, але попросив змінити його так, щоб ми могли співати твір не лише 1 січня. Так народилася наша перша пісня. Варто сказати, що Анатолію вдавалися пісні, написані «на рибу», тобто на готову музику. Підспівували дівчата з методкабінету та з музичної школи. Куранти пробили північ: уперше зазвучала наша власна українська пісня, яку співав ритм-гітарист Олексій Гончарук. Успіх був феноменальний. Ми не спали цілу ніч — грали до восьмої ранку. Потім на сцені, розпиваючи новорічну пляшку рому, помітили десятки записок із проханням виконати пісню «про зиму». Я ж зрозумів головне: треба співати не чуже, а своє — рідне, українське!

Левко Дутковський: З ностальгією згадую ті незабутні часи. Те, що колись творив, — уже історія, легенда, приємний спогад, найкращі роки життя, молодість і... моя та наша «Смерічка». Бог дав багато! І те, що я 1966 року зустрів Аллу, 1968-го — Володю Івасюка й Василя Зінкевича, 1969-го — Назарія Яремчука, 1971-го — Софію Ротару. Всі ми зустрілися в потрібний час у потрібному місці. Ми чесно служили рідному народові та рідній пісні

1 січня 1967 року було для мене знаменне ще й тим, що познайомився з талановитою, ніжною і красивою студенткою художнього училища Аллою Дехтяр, яка прийшла разом зі своєю подругою, учасницею «Смерічки», 1 січня в Будинок культури потанцювати. Пізніше Алла почала брати участь у танцювальному гуртку при Будинку культури і танцювала в парі з керівником відомого народного ансамблю танцю «Смеречина» Валерієм Васьковим, а ще — стала першим художником-модельєром «Смерічки», музою мого творчого життя і моєю дружиною.

«ТЕПЕР «СМЕРІЧКА» ПОКАЖЕ ВСІМ, ДЕ «ПОСТОЛИ, А ДЕ КАПЕЛЮХ ТА КОВБОЙСЬКІ ШТАНИ»

— Коли і хто придумав назву ансамблю?

— Під враженням Нового року першою на думку спала назва «Ялинка», але, напевно, її не дуже сприймали би влітку, і тому я вирішив дати ансамблю ім’я — «Смерічка», взявши за символ те, що карпатська смерічка завжди зелена і молода. Днем народження ансамблю вважається новорічна ніч 1967-го.

— Як вам, керівникові самодіяльного колективу з невеличкого буковинського райцентру, вдалося «вибити» апаратуру в самої Катерини Фурцевої, міністра культури СРСР тих часів?

— Це окрема історія. Ми грали тільки на танцях, а перший виступ на сцені з концертним репертуаром перед глядачем відбувся у квітні 1967 року.

Наш біґ-біт-гурт «Смерічка» запросили на обласний фестиваль-конкурс. Приїхали ми з Вижниці до Будинку офіцерів у Чернівцях. Там вперше побачили величезну кількість учасників художньої самодіяльності. Всі були вдягнені в яскраві народні строї, хори розспівувалися, налаштовувались оркестри народних інструментів. Ніде було і приткнутися...

Спеціально для цієї програми я написав біґ-бітову інструментальну композицію з елементами рок— і поп-музики та абстрактною назвою «Капелюх, постоли і ковбойські штани». У нашому репертуарі були ще «Сніжинки падають» та кілька пісень Василя Михайлюка, які я спеціально аранжував у стилі «Смерічки».

Молодь, яка заповнила залу так, що й яблуку ніде було впасти, вперше почувши справжні електрогітари, так заверещала і засвистіла, що ми самі ледь чули те, що грали. Успіх виявився приголомшливим. Ми вже відчували себе не інакше, як українськими «Бітлами», — аж раптом хтось вимкнув напругу, і... гітари замовкли. Осиротіло вистукував розгублений ударник на чеській установці з написом «Смерічка», і саксофоніст догравав свою партію. Я намагався врятувати ситуацію на піаніно. Та раптом несподівано ще й упала завіса. Страшенний галас, шум, свист і тупіт обуреної молоді в залі, яка хотіла слухати новостворений біґ-біт-гурт, дали результат. Увічливі комсомольці з червоними пов’язками на рукавах допомогли нам швидко зібрати апаратуру, потім посадили в автобус місцевого Будинку культури й пообіцяли, що наступного разу нас, популяризаторів «ворожого» Заходу, обов’язково ще й підстрижуть. Розчаруванню не було меж... Стільки репетицій днями й ночами, стільки праці — і все дарма... Та мої роздуми перебила розмова хлопців: «Треба розійтись і більше не збиратись», — сказав хтось із музикантів, мовляв, колектив має припинити своє існування, адже «Смерічка» нікому не потрібна...

Мені захотілося дістати фірмові гітари. Наступного дня, не вагаючись ні на мить, написав листа до міністра культури СРСР Катерини Фурцевої. Оскільки не знав адреси Мінкульту, то на конверті написав: «Москва, Кремль, міністру культури СРСР Фурцевій Катерині Олексіївні». Відповідь не забарилася. Телеграмою мене повідомляли, що із зарубіжної виставки, яка проходить у Москві, нам надішлють інструменти, і попросили в майбутньому звертатися до Міністерства культури, а не в Кремль. Незабаром ми одержали електрогітари. Радості не було меж! От тепер «Смерічка» покаже всім, де «постоли, а де капелюх і ковбойські штани»! Протягом тижня місцева молодь ходила до нас, як на виставку, щоб побачити справжні фірмові гітари. Місцеві чиновники не знали, як реагувати — ніби і патлатий, і «хуліганський» колектив, бо грає дуже гучно західну буржуазну музику, а тут чомусь незрозуміла підтримка на найвищому рівні.

— Отоді «Смерічка» зазвучала!

— Скрізь забороняли танцювати сучасні танці, а в нас, у Вижниці, — як на «дикому» Заході: будь ласка, танцюй за 50 копійок все модерне на той час без обмежень і без проблем! Це була заслуга Вижницького райкому комсомолу на чолі з прогресивним Феліксом Карчевським — шанувальником нашого біт-гурту. Танці починалися о 22-й і тривали до другої ночі. Молодь приходила до нас не лише з усієї околиці, а й масово приїжджала поїздом із Чернівців о 23-й годині та поверталася о четвертій ранку додому. Порядок підтримували місцеві молодики — наші фани, які нами пишалися й самі наводили лад.

— Що характерно, в перших естрадних колективах основою були жіночі голоси як обов’язковий бек-вокал. Такою була київська «Мрія» Ігоря Поклада, буковинська «Марічка» Степана Сабадаша. Не обминуло це і «Смерічку»?

— Це були вокальні жіночі ансамблі, які самостійно виконували твори під традиційний інструментальний супровід — баян чи фортепіано. Але ансамбль «Смерічка» складався вже з оркестру електроінструментів (уперше!), тобто біґ-біт-гуртів, жіночого вокального супроводу і солістів-вокалістів. Ми з вокалістами напружено працювали. Нова вокальна манера виконання та свіже трактування творів «Смерічки»; оригінальні, стилізовані естрадні костюми на народній основі, сучасного крою, дизайну від Алли Дутковської — все це яскраво вирізняло наш колектив на тодішньому естрадному олімпі.

«НА ВОЛОДЮ ІВАСЮКА «СМЕРІЧКА» МАЛА ВЕЛИКИЙ ВПЛИВ»

— Теперішній інтернет просто кишить брехнею, де різні «знавці» пишуть нісенітниці про Василя Зінкевича, Назарія Яремчука, Володимира Івасюка. Навіть Софії Ротару приписують перші кроки у вашій «Смерічці».

— Пригадую, як наприкінці 1968 року Чернівецьке обласне телебачення вирішило зробити запис нашого хіта «Сніжинки падають». Тодішній соліст і ритм-гітарист Олексій Гончарук закінчив художнє училище й поїхав додому, і в «Смерічці» постала проблема пошуку вокаліста. Валерій Васьков, який очолював танцювальний колектив «Смеречина», сказав мені, що з армії демобілізовується учень художнього училища Василь Зінкевич, котрий танцював у нього, і якщо треба буде, то він і заспіває. Талант його і наполегливість я відчув одразу. Пісню ми розучували довго, адже у Василя не було навичок співу. Та врешті-решт, розучили і поїхали в Чернівці на запис фонограми.

У студії оркестр записав «мінус». Зінкевич мав співати соло, а дівчата повинні були виконувати вокальний супровід. Василь, не маючи досвіду запису у студії, не міг заспівати так, як було треба. Стріхович запропонував мені знайти когось іншого. Я ж згадав про студента медінституту Володю Івасюка, котрий на танцях у Будинку офіцерів співав мою пісню «Бажання».

Володя прийшов. Маючи музичну підготовку, будучи скрипалем, він записав пісню на кілька дублів. Зінкевича у той час заїв гонор. Він, бідолашний, весь час ходив по коридору студії, щось мугикав-мугикав і попросив мене, щоб йому таки дозволили зробити ще один дубль. Зібравшись, цього разу Василь заспівав краще.

Коли ми згодом прослухали записи обох виконавців, виявилося, що кожен із них має свої переваги, але у Василя пісня вийшла ніжнішою. Володя був об’єктивним і не заперечував — тим паче, що Зінкевич уже був солістом «Смерічки».

Назарій же прийшов у «Смерічку» восени 1969 року. Я проводив на сцені зведену репетицію з оркестром та жіночим вокальним ансамблем. Як завжди, сидів за піаніно, а навпроти мене стояли дівчата і співали щойно вивчену пісню автора «Черемшини» Василя Михайлюка. Оркестр виконував написане мною аранжування, акомпануючи вокальному гурту. Раптом на сцені з’явився Василь Зінкевич з юнаком, який навчався на військових курсах водіїв при Будинку культури. Взагалі, стороннім бути присутніми на репетиціях «Смерічки» я не дозволяв, але для хлопців-курсантів, які мали йти в армію, робив виняток, тож під час перерв між заняттями вони тихенько сиділи в залі. Серед них був і юний Яремчук. Василь попросив, щоби я послухав Назара. До цього він трохи співав у шкільному хорі. Голос його мені сподобався, але у нього не було ще досвіду вокального співу. Я взяв Назарія в «Смерічку» і спеціально для нього написав пісню на вірш Анатолія Фартушняка «Незрівнянний світ краси». Пісня була складною для початківця. Але щоденна робота над постановкою голосу, працелюбність та ентузіазм хлопця зробили свою справу.

На Володю Івасюка «Смерічка» мала великий вплив, захопила настільки, що він переглянув своє творче кредо й невдовзі успішно вписався у «смерічковий» музичний напрямок, поповнюючи репертуар ансамблю своїми піснями. Журналу «Кругозор» Івасюк розповідав 1977 року: «Своєрідний стиль виконання і трактування фольклору полонили мене, ще коли я вперше почув ансамбль на сцені. У «Смерічку» я приніс свої перші пісні...».

Це були: «Мила моя», «Відлуння твоїх кроків», «Червона рута», «Водограй» та інші. Володя був талановитим музикантом, співаком, композитором і поетом, доброю та щирою, позбавленою заздрощів людиною, вірним другом. Він з повагою прислухався і до моїх порад, показуючи свої пісні мені першому. У свою чергу, я не шкодував сил на вивчення та популяризацію цих пісень зі «Смерічкою» та її солістами Назарієм Яремчуком, Марією Ісак, Мирославою Єжеленко, Василем Зінкевичем, деколи забуваючи навіть і про свої пісні. Та й як не згадати фільм «Червона рута», де вперше з’явилася викладачка культосвітнього училища Софія Ротару. У фільмі Софія співала вперше зі «Смерічкою» мою пісню «У Карпатах ходить осінь». Тоді ніхто й не думав про те, що буде далі.

Після зйомок телефільму заступник директора Чернівецької обласної філармонії Пінхас Абрамович Фалік запропонував мені разом зі «Смерічкою» та Софією Ротару перейти на професійну сцену в філармонію. Та я, порадившись з учасниками «Смерічки», вирішив залишатися у Вижниці й запропонував чоловікові Софії, Анатолію Євдокименку, створити свій ансамбль і назвати його, як і телефільм, «Червона рута». Наприкінці 1971 року новостворений ВІА «Червона рута» із солісткою Софією Ротару, взявши за основу свого репертуару популярні пісні ансамблю «Смерічка», поїхав у свій перший концертний тур. Нині вважаю, що, мабуть, зробив помилку, можливо, «Смерічка» з Василем Зінкевичем, Назарієм Яремчуком і Софією Ротару була б неперевершеною на той час не тільки в Союзі. Але ж хто не помиляється... У творчості все може бути.

Були часи, коли все чинилося для того, щоб я нічого не робив. Якби нас не розбили поодинці: мене, Назара, Василя — ми зробили б набагато більше. Василь з Назарієм у дуеті були незамінні, один одного доповнювали. Назар до «Смерічки» хоч якийсь час співав у хорі, а Василь взагалі не мав уявлення про спів. Те, що Зінкевич зробив за своє життя у вокалі, — чудовий взірець для всіх співаків, приклад працелюбності для самоутвердження. За це низько схиляю перед ним голову. Те, що я був завжди в тіні, сприймаю спокійно, по-філософськи. Завжди щиро радів успіхам своїх друзів. Найбільшою втіхою для мене було — спостерігати, як поставлену мною музично і режисерськи концертну програму «Смерічки» захоплено й щиро, зі сльозами на очах, сприймав глядач...

(Звання заслуженого артиста Левко Тарасович одержав пізніше від своїх учнів Василя Зінкевича і Назарія Яремчука. І народним Дутковський став набагато пізніше від них. Тренери завжди за лаштунками, в тіні. Тим більше, що нагороди і регалії  його ніколи не цікавили...)

— Швидко плине час, але я завжди відчуваю відсутність Володі Івасюка і Назарія Яремчука... Їх не замінить ніхто! Як ніхто не замінить дуету Яремчук — Зінкевич, — із сумом каже Л. Дутковський. — З ностальгією згадую ті незабутні часи. Те, що колись творив, — уже історія, легенда, приємний спогад, найкращі роки життя, молодість і... моя та наша «Смерічка». Бог дав багато! І те, що я 1966 року зустрів Аллу, 1968-го — Володю Івасюка й Василя Зінкевича, 1969-го — Назарія Яремчука, 1971-го — Софію Ротару. Всі ми зустрілися в потрібний час у потрібному місці. Ми чесно служили рідному народові та рідній пісні.