Провінційні Чернівці: в художньому музеї свідомо змінили колір плакату благодійної виставки, щоб не нагадував прапор УПА (+відео)
"Бо Чернівці - це вам не Львів", - пояснили художнику у музеї.
Нагадаємо, виставка українського художника Тараса Полатайка з Чернівців «Війна. 11 портретів» експонувалася вже в багатьох містах, в тому числі у Нью-Йорку. Про це повідомила агенція I-Pro.
Протягом кількох днів на початку серпня художник спілкувався з пацієнтами хірургічного відділення Головного військового клінічного госпіталю в Києві, які потрапили туди з фронту з важкими пораненнями. Тарас Полатайко зробив 11 фотопортретів та записав історії чоловіків, які побували в самому пеклі війни. Це дуже різні люди: родом з різних областей України, різного віку, добровольці, мобілізовані, контрактники, колишні «афганці». За словами автора, до війни та набутого досвіду вони теж ставляться по-різному: для когось вона увірвалася в звичний плин життя, зламала особистий комфортний світ, для когось є просто тяжкою роботою, яку потрібно зробити якнайкраще. Проте всі вояки визнають, що тепер «життя ціниться зовсім по-іншому», а триматися в найважчі хвилини допомагало переконання, що «ми воюємо за свою землю». Спілкування з ними не було легким, більшість військових стримані, а їхні відповіді – лаконічні й конкретні, але голоси, обличчя, очі промовляють більше, ніж найдетальніші інтерв’ю.
Тарас Полатайко – український художник, який народився в Україні, з 1989 живе і працює в Канаді та Нью-Йорку. 2002 р. представляв Україну на Бієнале у Сан Пауло (Бразилія). Серед інших міжнародних форумів, на яких Полатайко представляв Україну та Канаду – Корейська Бієнале (Південна Корея, 2009), Тель-Авівська Бієнале (2011) та Alberta Biеnnіal в Едмонтоні (Канада, 2013).
Нагадуємо, виставка Тараса Полатайка «Війна. 11 портретів» тривала в Національному художньому музеї України з 28 серпня, в рамках проекту «Леви своїх не лишають». Вона була спрямована на збір грошей для допомоги пораненим військовим та постраждалим музейним установам в зоні АТО.
НЕПІЖОН ТАРАС ПОЛАТАЙКО, ЯКОГО КУПУЄ БІЛЛ ГЕЙТС
Як лише його не визначають критики і наш брат-журналіст – "талановитий містифікатор", "з молодих, але ранніх", "естет, формаліст, поліглот у мистецтві". А головний куратор Галереї конфедеративного центру в Канаді Ігор Голубицький, приміром, вважає, що "його живопис, наприклад, керується внутрішньою логікою, яка поширюється на різножанрові проекти. Це ж стосується фотографії, скульптури, інсталяцій та перформансів. Поєднуючим принципом тут є бажання докопатися до правди, незважаючи на те, наскільки болісною вона може виявитися для автора чи дискомфортною для глядяча. В "Колисці" він використав власну кров, контаміновану в Чорнобилі. Інсталяція "Київський класичний" є реакцією на насильство та "зачистку" історичної пам'яті. Полатайко виходить за межі "норми" навіть у радикалізованому світі сучасного мистецтва: "працевлаштування" безробітних на бієнале в Сан Паулу, чи залучення осіб, звинувачених у дрібних "злочинах", до відпрацьовування "вироку" в музеї ("15 діб"). Хоча в завершеному творі ці аспекти "невидимі" для глядача, сам процес є вирішальним. Його творчість пронизана гумором та абсурдністю, як у роботі "Проти вітру" – посиланні на Сізіфів міф та спадщину авангарду в бездоганному фотожесті. Навіть непередбачувані обставини Полатайко вписує в цілісну систему".
Тим часом художник Тарас Полатайко мешкає у Канаді скоро як двадцять літ. Він залишився там, коли навчався у Москві й поїхав на Захід за студентським обміном. У 2002-му, коли "Доба" вперше писала про те, як українець, що мешкає у Канаді, представляв Україну на всесвітньому бієнале в бразильському Сан-Паулу, ми казали про те, що і чернівчанином його назвати також не гріх – тут він ріс і формувався як художник, тут живе його родина. Вже цього року, повідомляючи про чергову Тарасову виставку в одній з нью-йоркських галерей, "Доба" говорила про "не зовсім чернівчанина, але точно українця художника Тараса Полатайка". Признаюся, я мріяв познайомитися з митцем, але був переконаний, що моє бажання нездійсненне – дуже вже Тарас має багато роботи у цьому тісному світі. Принаймні саме такий висновок я робив з коротких згадувань про сина його батька – відомого чернівецького художника Яреми Полатайка. І ось днями Ярема Миколайович, ніби вгадуючи моє бажання, повідомив: "Тарас приїхав". Звісно, ми познайомились.
"Моє дитинство минуло таки на європейській території, яка була, на жаль, запаскуджена"
– Тарасе, мабуть, Ви нечасто буваєте дома у Чернівцях?
– Щойно виходить, то приїжджаю. Як тільки-но роблю щось у Європі й мені виходить, то намагаюся приїжджати. Поки що випадає бувати тут кожні пару років.
– Тобто, після кожного відвідування є певні враження. Порівнюєте їх зрізи?
– Якщо вас цікавлять видимі зміни, скажімо, у Чернівцях, то зауважив, як змінилася вулиця Кобилянської…
– А чи помітили Ви тут якісь зміни в людях?
– Зміни помітив, ще коли приїздив до Києва робити виставку в Сорос-центрі. Дивлюся, а там у їдальні сидять собі люди з якимись паперами і видно роблять бізнес. Це мене дуже здивувало. Я до цього тут був зовсім не готовий, хоч на Заході до такого звик. Але щоб у нас таке почалося?.. І ще, як мені здається, між людьми трохи більше поваги стало. Принаймні я таке у Києві зауважив.
– Ви цікавитеся мистецькими процесами в Україні. На Ваш погляд, чи є сьогодні сучасне мистецтво в Україні?
– Воно є, але його мало. Є, безперечно, у Києві, й острівцями – наприклад, у Львові, Одесі чи Харкові. Все-таки дається взнаки те, що ми були відірвані від загальноєвропейського, світового процесу загалом, і мистецького зокрема. Бо той же Львів до другої світової війни був однозначно на одній хвилі з тим, що відбувалося у Парижі. Тобто для поціновувача мистецтва не було проблеми сісти на поїзд і поїхати туди на виставку чи ще якусь мистецьку оказію. Це був один природний процес. А потім відомо, що трапилося, – настав один-єдиний для всіх спосіб виживання і мислення – соцреалізм. Були, щоправда, дисиденти, які могли вижити тільки у столиці Москві, де були посольства і тому будь-які зазіхання влади на них одразу ставали відомими світу. На нього влада трохи оглядалася, що, власне, їх і рятувало. Тут у нас на периферії з цим було складніше – вже хоча б тому, що відомо: коли у Москві стригли нігті, то тут рубали пальці. Тому сьогодні маємо такий результат.
Але добре, що процес рушив, хай навіть поки що здебільшого у столиці, де вже є потужні мистецькі центри на кшталт того ж Пінчук-центру. Це добре, що хтось є і готовий підтримувати нове мистецьке покоління. Але, як розумію, мистецька освіта ще викладається десь по-старому. І це також наслідок того, що ми випали з мистецького процесу років так на шістдесят. І вже лише моєму поколінню довелося так би мовити "в'їжджати у процес".
– І як, скажімо, "в'їжджалося" Тарасу Полатайку?
– У мене як було? Я вступив вчитися у Москву і там познайомився з певним колом людей, так званих андеграундних художників. Виростаючи у Чернівцях, місті європейської архітектури, як тепер розумію, підсвідомо ніколи не сумнівався, що я – людина європейська. Звідси у мене і виріс той московський інтерес до світового мистецького процесу. Я читав відповідну літературу. Петро Грицик – був такий художник у Чернівцях (він тепер у Нью-Йорку живе) – він мені давав дуже під великою таємницею (бо в нього був якийсь там передрук дуже нелегальний) читати Ніцше, Шопенгауера. Так я і Біблію прочитав…
– Тобто, це не було спонтанне рішення, коли Тарас Палатайко раптом поїхав за кордон і там, як вважається, несподівано залишився?
– Думаю, у мене було таке підсвідоме, що я не хочу себе заангажовувати у цю радянську культуру, а хочу бути учасником світового процесу. Ним цікавився, де міг – і по "голосах", і самвидав випрошував. У мене вже якийсь калейдоскоп тоді сформувався. І коли вже туди приїхав, то не був зовсім чужою людиною. А я приїхав туди на запрошення університету – тоді вже була перебудова і активізувався культурний обмін – звідти приїхав професор і йому сподобалося те, над чим я працював. Таким чином у мене є дві освіти – і наша, і їхня.
Але пам'ятаю, коли туди приїхав, то в мене просто очі розбіглися у тамтешній бібліотеці, бо все, що я тут випрошував, – там стояло вільно на полицях. Бери – читай! Тому перші два роки я просто сидів і читав. Може, тоді ще більше усвідомив, що моє дитинство минуло таки на європейській території, яка була, на жаль, запаскуджена.
"Високе мистецтво художник не повинен робити з думкою, що він його продасть"
– Поговорімо про сьогоднішній день. Як воно зараз людині, яка ідентифікує себе українцем, творити в Америці? І як митець на Заході поєднує ідейне і матеріальне.
– Вважаю, що мені пощастило: в університеті мені запропонували стипендію і майстерню, а одразу після навчання мене запросила до співпраці, наймодніша на той час в Канаді галерея. Я там виставлявся, і з цього, власне, почалася кар'єра. Потім зробив кілька проектів і про них написали у нью-йоркському журналі "ARTnews", де я потрапив до "10 художників світу, за якими варто спостерігати"… Словом, зав'язалося.
Але на загал там не дуже райдужно для художників. Не пам'ятаю точну статистику, але дуже малий відсоток студентів, які вступають на художні відділення, йдуть потім у чисте мистецтво, тобто заробляють від продажу своїх робіт. Скажімо, у Нью-Йорку, де я зараз прожив рік, – сотні галерей і для людей мистецтва є більший шанс бути почутим і поміченим, художників ще більше – їх десятки тисяч. Тобто, конкуренція величезна. Дехто роками ходить по галереях, зав'язує контакти, пропонує свої роботи.
– Мистецтво на Заході – воно там більше комерційне чи некомерційне?
– Є комерційне і є некомерційне. Високого щабля мистецтво – некомерційне, тут мають бути якісь вищі мотиви. Хоча мистецтво воно завжди комерційне. Тобто, все, що пропонується на продаж, висить у галереї, – воно комерційне. Але високе мистецтво художник не повинен робити з думкою, що він його продасть. Є такий серед художників забобон, що коли я роблю річ для того, щоб продати, то вона не продасться, а коли роблю просто так, то вона продасться. Той же Ван Гог був не комерційною людиною, а гроші впали на нього вже посмертно. Тут дуже важливо, щоби був прошарок освіченої буржуазії, яка би це купувала і розумілася на тому, що вона купує. Не знаю, як це тепер тут у нас, але добре, що з'явився той же Пінчук з його центром. Можливо, це стане прикладом для інших людей, у яких є гроші.
"О, Тарас Полатайко! Він хотів так, як Шевченко зробити"
– Ми зачепили тему українців на Заході. Чи популярна там сьогодні тема України?
– У часи Помаранчевої революції українська тема довго була на перших шпальтах. Принаймні це сприяло тому, що при слові Україна нині вже ніхто не перепитує "Україна – це Росія?" Для західних людей, які сприймають свободу як данність, то було дуже романтично, коли українці стояли за свободу тут на морозі. Я сам у той час (тоді жив у Ванкувері), хоч політикою і не займаюсь, організовував мітинги для того, щоби там більше знали про ситуацію в Україні, щоби показати: в Канаді чи Америці також є українці.
Зараз Україна дає не так багато Америці інформаційних приводів для того, щоби бути на перших інформаційних ролях. Американці більше цікавляться тим, що в них відбувається. І щоби потрапити там у новини, то має відбутися грандіозна подія. Американська ментальність така, що там не зациклюються на тому, що було, а цікавляться тим, що буде далі. Це дуже практична нація, орієнтована на бізнес. Хоча я люблю Америку, бо це величезна культура, яка дала світові величезний культурний пласт. Американці справді дуже вірять у свої цінності свободи, демократії… Вони справді бачать, наприклад, що Європа дуже залежна через газ від Росії. Америка дійсно єдина країна, готова захищати у світі демократичні цінності.
– А чи знають на Заході про Україну мистецьку?
– На жаль, те, що тут відбувається у мистецтві, там майже не розкручене. Скажімо, те, що робив, наприклад, Юрій Онух – "Бренд "Українське". Я це відчув і на собі, коли робив виставки. Якщо це, скажімо, Росія чи Німеччина, то за цим павільйоном чи роботою стоїть нашарування асоціацій. Починаючи з Малевича чи Достоєвського – фігур, які знайомі, і які асоціюються саме як російське. У випадку з Україною цього шлейфу немає.
Я вважаю, що для нас це все-таки мінус.
– І що, ця ситуація сьогодні не змінилась?
– Можливо, трохи. Тому що вже є якісь брендові асоціації – та ж Помаранчева революція чи сумний бренд Чорнобиля. Я коли поїхав туди, то пропустив тут формування незалежності, її перші роки. Але цими речами я загорівся вже там – у моїх ранніх роботах всюди йшла українська тематика. Чому? Хотілося створити культурний шар, якого немає. Була така амбітна ідея. Але, мабуть, цим треба було займатися не у Канаді, а в Києві. Бо в Канаді все дуже швидко змінюється. Ага, Україна… А що далі? Чому не Болгарія?..
Тобто, це було таке собі донкіхотство. Але, зрештою, воно не пройшло даремно. Тим паче, що ті мої роботи були ще й самі по собі цікаві у сенсі мистецтва. Але я все-таки сподіваюся що колись, наприклад, студенти "Могилянки" мене розкопають і скажуть: "О, Тарас Полатайко! Він хотів так, як Шевченко зробити" (сміється).
"Якщо будеш себе у якісь рамки вставляти, то сам собі підріжеш крила"
– Я десь прочитав про Тараса Полатайка, що це талановитий містифікатор. Ви погоджуєтеся з цим визначенням?
– Ну, кожна людина може бути містифікатором. Як і кожен критик має право говорити, що йому хочеться. Я за це відповідальності не несу. Можу тільки сказати своє ставлення до певного означення моєї творчості.
– А як би Полатайко сам себе визначив у сучасній системі мистецьких координат?
– Я себе не дуже визначаю, просто роблю свою роботу. Оці всі течії закінчилися давно. Був реалізм і кубізм, була абстракція, яка домінувала. А нині нічого не домінує. А я завжди так працював, що коли мені хочеться це робити, то я його роблю. Бо якщо будеш себе у якісь рамки вставляти, то це буде якийсь конформізм. Це ти сам собі підрізаєш крила. Звичайно, це легше у сенсі кар'єрному і комерційному, бо колекціонери вже знають хто що робить. А Полатайко робить те, що йому хочеться. І ризикує.
– І що, він завжди несподіваний і непередбачуваний?
– Так. От зараз мені цікаво робити живопис. А останні три роки я працював з фотографією, зробив два відео. Зараз мені хочеться зайнятися живописом. Я працюю у себе в майстерні у Ванкувері, посилаю роботи в галереї і сподіваюся, що роботи продадуться. Остання моя виставка була у Нью-Йорку в галереї "Приска Джушка Файн Арт". Виставляюся також у галереї "U 7" у Франкфурті. Співпрацюю з двома галереями в Канаді.
А цього року поїхав у Нью-Йорк – був на тому, що колись у нас називалося пленер. Художників там усім забезпечують, туди важко потрапити, бо конкуренція, але якщо потрапив, то дуже класно. Є можливість набагато легше познайомитися з провідними фігурами нью-йоркського бізнесу, ніж деінде. Тут є і провідні критики, які приїжджають подивитися на такі заходи, цікавляться, що є на ринку нового. А потім мені в Нью-Йорку сподобалося, мене запросила галерея і захотілося змінити клімат, бо у тому ж Ванкувері все дуже концептуально.
– А що це за байка така, ніби Білл Гейтс купив вашу картину?
– Купив. Це було дуже давно, десь у дев'яностих роках, коли у мене була галерея у Канаді, де є таке поняття арт-ярмарки. Це коли галереї збираються у певному місці, куди приходять колекціонери. У мене там була серія робіт, яка називалася "You" ("Ти"). Все було дуже просто: зайшов Білл Гейтс і купив роботу з серії автопортретів. Для неї я використовував своє обличчя, але там йшла гра зображення того обличчя і тексту. Це був великий – 2Х2 – акрил на полотні.
– В одного з Ваших критиків у "Time Out New York" Джозефа Р.Воліна прочитав, що ось, мовляв, Полатайко вже на Заході 20 років, і можливо, що за цей час художник і постарівся, але його очі не змінилися.
– Справді, очі міняються не так сильно, як зморшки. Але я не люблю інтерпретувати свої роботи. Бо скільки людей – стільки й думок. Це не в сенсі того, що я якийсь піжон: зробив роботу і нічого про неї не сказав. У мене є своя думка про те, чому я це роблю. Але я не хочу нав'язувати її нікому, тому що це звузить сприйняття і розуміння роботи.
Замість післямови
– Чим сьогодні займаєтесь?
– Їду в Корею. Мене туди запросили на міжнародне бієнале. Я там буду показувати свою роботу-розслідування, яку провів у Німеччині, про сумновідомий Емський указ і ще одну – про те, як європейці колонізовували Америку. До речі, дуже політизоване бієнале на тему постколоніалізму, на яке організатори запросили кілька сотень художників з усього світу. Одразу після бієнале в мене буде виставка в Чехії, потім у Канаді, далі – Нью-Йорку і Франкфурті.
Володимир СТЕФАНЕЦЬ, “ДОБА”. На фото: 1. Тарас Полатайко. 2. Інсталяція в німецькому місті Бад Емс на будинку, де російський цар Олександр ІІ підписав указ про заборону української мови. Невидима неонова фарба, що світиться, нагадує про слід від пам’ятної дошки, встановленої українськими біженцями на згадку про “Емський указ”. Пам’ятку було знищено в ніч після відкриття пам’ятника Олександру ІІ, спонсорованого Росією. З цією роботою-розслідуванням Тарас Полатайко їде на бієнале в Корею. 3. Та сама картина з серії “You”, яку купив Білл Гейтс...
Джерело: ДОБА, - №11 (643), 26 березня 2009 року
http://www.doba.cv.ua/index.php?id1=2&k=643&all=7
КОМЕНТАРІ (12)
Ну дуже чемно! Через двадцять "ять років приїхати у рідне місто і так вибачте на слові "усратись" . Пане Тарасе, не лізьте зі своїм уставом в чужий монастир. Чи може ви збираєтеся уже залишитися тут жити і не будете повертатис в свої канади7 Та ні!! Вирішили повчити нас жити і знов чкурнете через океан. Набагато зручніше бути патріотом здалека, чи не так?
зося котелев
22 листопада 2014 10:05
Зосю, чемно жити в цивілізації, а не примушувати інших жити в ср...ці. Тож будьте патріотом і просто цивілізованою людиною в чернівцях, і нехай ваш устав у вашому монастирі буде гідним наслідування. А те, що ви намагаєтеся виправдати у спосіб "сам дурак" - це ще раз підкреслює, на жаль, бидляцтво і провінційність, які процвітають в чернівцях. На щастя, не повсюдно.
ася до зосі
22 листопада 2014 13:09
Колір надрукованої афіші, на який ніби то всі погодились
Альберт
22 листопада 2014 15:28
? ? ?
зося
22 листопада 2014 17:25
Так сами виноваты что всякие кицулы и лупулы диктуют политику партии в родном городе!!! молдаванин нам не брат! это было понятно когда практически все регионы были в черновцах румыноязычными!!! гнать надо в шею этих мамалыжников!!!!
Черновицкий
22 листопада 2014 19:33
Якщо я правильно пам"ятаю, то кіцул родом з Франківщини :-)))
чернівчанин
22 листопада 2014 23:18
а кому це цікаво? головне ж ПРОПХАТИ СВОЇХ ДО КОРИТА а що ціною брехні, наклепів та скандалів - то це ж за милу душу!!!
язиката хвеська
22 листопада 2014 23:23
Хто такий Тарас Полатайко, не знала, проте жвава дискусія з приводу афіші, стаття В. Стефанцязмусила звернутися до пошуковика google.
Спершу натрапила на сторінку мистця у ФБ..., його коментарі з приводу описаної ситуації… цікавість потроху почала спадати... Чоловіка там мало, там більше вірменського радіо, інфантильності й істероїдності... передивилася його виставки-перформанси в Україні… окремі його роботи, оцінювання пана професора студентами й іншу інформацію на англомовних сайтах...
І що?!
Красень Полатайко!!! Мистець містифікаційної інсталяції та епатажу…
Зайдіть на сторіночку – переконайтесь самі: http://www.voltashow.com/Taras-Polataiko.5553.0.html
Born 1966 inChernivtsi, Ukraine
In his paintings, photographs, sculpture, videos and performative installations, Ukrainian conceptual artist,
Taras Polataiko deals with the history of the medium anddevelops projects that favor interactions.
These pieces form a critique of societies' control over their citizens, giving concrete shape to the imperceptible,
just as they speak to us about intellectual contamination and transformation - about what spreads and seeps into
the collective unconscious.
Polataiko's first solo exhibition with the gallery, Scotoma, an interactive installation and performance piece, was shown
in November 2008 - January 2009.
Polataiko has most recently been invited to participate in the 2009 Incheon Biennial, curated by Heng-Gil Han,
Incheon, South Korea for which he will be creating a site specific sculptural installation.
Taras Polataiko, Pissing into the Wind, Lambda print, 51 x 36 in.(129.5 x 91.5 cm), 2008
Жив би він на поч. ХХ ст. - 100% був би одним із найулюбленіших клієнтів Зігмунда Фройда... ;-)
Коментувати історію щодо створення виставки не буду…
Так, вона на часі, вона вельми актуальна, так, це добра справа, але… де в ній сам мистець?
Я не знаю, ні пані Кіцул, ні його, але ж Полатайко, я так розумію, вважає себе джентльменом, а вона – жінка… і писати про неї як про «щось», що не гідне навіть розмови з таким «талантищем» як він, писати відразу петиції у відповідне міністерство, кричати про її люстрацію тільки на основі того, ким є чи був її чоловік, про її сумнівну освіту та совдепівську ментальність (наче в нього освіта інша, до того ж, пан навчалися у столиці Росії, бо, очевидно, українські ВНЗ були для нього «провінційними»), принаймні, не личить джентельмену, я вже не говорю про ті лайливі, огидні слова, які для цих описів вжито. Це не поведінка чоловіка.
Щиро кажучи, ця «передісторія» виставки, створена самим Полатайком, дуже нагадує брудний піар-хід.
Не бачу сенсу далі щось коментувати, позаяк людина, котра доносить до "провінційної" (це так Т.Полатайко про наше, й своє рідне, місто) громадськості "високе" мистецтво, поводить себе гірше підлітка чи примітивного «вуйка». Даруйте.
І не треба, всесвітньовідомий пане, ображати Чернівці… чернівецький глядач завжди відчуває фальш. Так, Чернівці – не Ванкувер, не Нью-Йорк, але ж хіба Ви цього не знали? Проте, Ви, очевидно, забули за роки своїх «поневірянь» у заокеанських країнах, що Чернівці - це місто, де люблять витонченість, навіть в епатажі, а «Маннекен-піс» на вітер (це я про фото Полатайка, посилання на яке подано вище) навряд чи Чернівці приймуть за зразок високого мистецтва.
І сьогодні на часі не амбіції, а реальна допомога людям, які її дійсно потребують!!!
До того ж, хіба афішу не можна передрукувати? Принесіть і повісьте свою! Хіба це проблема?
Хто такий Тарас Полатайко, не знала, проте жвава дискусія з приводу афіші, стаття В. Стефанцязмусила звернутися до пошуковика google.
Спершу натрапила на сторінку мистця у ФБ..., його коментарі з приводу описаної ситуації… цікавість потроху почала спадати... Чоловіка там мало, там більше вірменського радіо, інфантильності й істероїдності... передивилася його виставки-перформанси в Україні… окремі роботи, оцінювання пана професора студентами й іншу інформацію на англомовних сайтах...
І що?!
Красень Полатайко!!! Мистець містифікаційної інсталяції та епатажу…
Зайдіть на сторіночку – переконайтесь самі: http://www.voltashow.com/Taras-Polataiko.5553.0.html
Жив би він на поч. ХХ ст. - 100% був би одним із найулюбленіших клієнтів Зігмунда Фройда... ;-)
Коментувати історію щодо створення виставки не буду…
Так, вона на часі, вона вельми актуальна, так, це добра справа, але… де в ній сам мистець?
Я не знаю, ні пані Кіцул, ні його, але ж Полатайко, я так розумію, вважає себе джентльменом, а вона – жінка… і писати про неї як про «щось», що не гідне навіть розмови з таким «талантищем» як він, писати відразу петиції у відповідне міністерство, кричати про її люстрацію тільки на основі того, ким є чи був її чоловік, про її сумнівну освіту та совдепівську ментальність (наче в нього освіта інша, до того ж, пан навчалися у столиці Росії, бо, очевидно, українські ВНЗ були для нього «провінційними»), принаймні, не личить джентельмену, я вже не говорю про ті лайливі, огидні слова, які для цих описів вжито. Це не поведінка чоловіка.
Щиро кажучи, ця «передісторія» виставки, створена самим Полатайком на власній сторінці у ФБ, дуже нагадує брудний піар-хід.
Не бачу сенсу далі щось коментувати, позаяк людина, котра доносить до «провінційної» (це так Т.Полатайко про наше, й своє рідне, місто) громадськості «високе» мистецтво, поводить себе гірше підлітка чи примітивного «вуйка». Даруйте.
І не треба, всесвітньовідомий пане, ображати Чернівці… чернівецький глядач завжди відчуває фальш. Так, Чернівці – не Ванкувер, не Нью-Йорк, але ж хіба Ви цього не знали? Проте, Ви, очевидно, забули за роки своїх «поневірянь» у заокеанських країнах, що Чернівці – це місто, де люблять щирість і витонченість, навіть в епатажі, а «Маннекен-піс» на вітер (це я про фото Полатайка, посилання на яке подано вище) навряд чи Чернівці приймуть за зразок високого мистецтва.
І сьогодні на часі не амбіції, а реальна допомога людям, які її дійсно потребують!!!
До того ж, хіба афішу не можна передрукувати? Принесіть і повісьте свою! Хіба це проблема?
Чернівчанка
23 листопада 2014 01:12
Даруйте за дублювання: з першого разу не вдалося завантажити
Чернівчанка
23 листопада 2014 01:22
Петро Бомбон
24 листопада 2014 07:51
Мда... Уровень журналистики - супер! Ну а взять комментарий у второй стороны, привести аргументы и второй стороны?
Реально какая-то вышивата :( (ну или банальный пиар автора)
Dmitry Vodianytskyi
25 листопада 2014 23:19
bikonius
10 березня 2016 12:20