ТОЙ, ХТО РУТУ ЗНАЙШОВ

Письменник і блогер Валентин Ткач розмістив у себе на сторінці Фейсбук затишне чудове есе «Пауль Целан і Чернівці». Невеличке дружнє алаверди від «Букньюс» і Сергія Воронцова на уікенд. 

ТОЙ, ХТО РУТУ ЗНАЙШОВ 

Він міг залишитися у Чернівцях, шаркати черевиками по вул.Кобилянської, з гаркавими ровесниками розводити теревені про політику, дивитися щось на кшталт шоу Шустера, здобути славу ще одного міського дивака і стати під старість клієнтом благодійного товариства. Але він поїхав до Парижа. Тепер ми знаємо, що він – Поет.

Не так ми любимо його вірші, як те, що він тут жив – такий знаменитий нині, такий нещасний колись. А він таки справжній наш земляк, хоча б тому, що кількість коментарів до його творів сягає десятків тисяч, а це означає, що ніхто по-справжньому не зрозумів, що ж він мав на увазі. Але сказав сильно. Це чернівецька здатність – справити враження, хай вже потім розбираються – чим. Не думаю, щоб він сильно образився на таку іронічну інтерпретацію.Поети на відміну від чиновників та науковців легкі на жарт.

Целан – піддослідний кролик. Його вивчають по-смішному, майже через мікроскоп. Уважні дослідники навіть знайшли гірку, з якої катався юний Пауль на санчатах (чомусь вул.Наливайка), його шкільні табелі з невисокими оцінками (тепер надруковані в шаленій кількості екземплярів у відомому “Марбахському журналі”), зберегли його записнички, списані дрібним чітким почерком, а в них – любовні та еротичні вірші, які він писав у румунському концтаборі. Саме там і саме такі вірші. Целан – коханець.

Писати про поета і не згадати про його жінок – свого роду злочин. В університетах пишуть переважно саме так. Перегорнув тисячу сторінок – лише кілька слів про жінок. Між тим саме жінки рятували йому життя, надихали його, терпіли його божевілля і кохали до останнього. Він був красивий, крім всього. Дівчата були першими його слухачами у юнацькому літературному гуртку. Що було б, якби його слухали похмурі доценти філології?! Гадаю, поета не було б.

Перший же серьйозний чернівецький роман Целана – взагалі доленосний. Тому що саме чернівецька акторка Рут Лакнер врятувала йому життя. Коли йшла чергова висилка до таборів смерті Трансністрії, вона сховала його у знайомих, у приміщенні старої фабрики на вул.Міцкевича (здається, нині там атлетичний клуб). Зараз люди набираються там здоров’я – Целан там набирався життя. Перегук між ім’ям Рут і рутою, яку шукав потім інший буковинський поет і музикант, не такий вже і випадковий. Рут у багатомовному сприйняті Целана (він був поліглот) – квітка. Хоча, крім того, вона ще й милосердя. З 1940 року Пауль захоплюється Рут і ботанікою. У 1942 квітка рятує йому життя. Тож саме їй він пише з таборів про “притлумлену хіть”, “світ – це Твої мерехтливі уста”, “легко моїй ти впокоришся волі, будеш щаслива від нашої гри”. І пише про квіти.

Але, як в якісному серіалі, він з нею не одружується. Після війни, в Австрії, він знаходить поетесу Інгеборг Бахманн. Безліч ночей та віршів передували тому, щоб врешті він одружився… на французькій художниці Жизель Лестранж. Це, звісно, нахабне пересмикування. Після Інгеборг, яка написала Целану: “Я люблю тебе, але не хочу любити, це надто багато і складно”, – він зробив перерву.

Коли я вперше побачив спільне фото Жизель і Пауля, був вражений гармонійністю цієї пари. Хотілося, щоб саме такі пари прогулювалися вул.Кобилянської. Це була втілена елегантність та вишуканість. Образ щастя. Хотілося б почути їхню розмову. Шкода, що він двічі хотів її зарізати. Він був хворий, звісно. Це багато чого пояснює. Але нікого іншого зарізати він не пробував. Чи не притча це? Про мрію та її втілення? Вона любила його і після цього.

Що ще? Целан – це людина, яка дарувала друзям замість свого фото автопортрет Рембранда. Він скуповував ці листівки десятками і дарував, як тільки просили подарувати його портрет. Він стверджував, що це і є справжній він. А те, що бачать, – лише видимість. Він упізнавав потенційних катів, як колишня потенційна жертва. У мирний час він знав, хто міг би… Він відчував їхній метафізичний сморід. Він лякав Господа тим, що усі в’язні концтаборів скоро прийдуть до нього і спитають за те, що вистраждали на землі. Він хотів перевтілитися в літери, вічні літери, яким не загрожує інфаркт чи рак. Він хотів ловити миті, як метеликів. Своїй останній коханій Ілані Шмуелі він писав за кілька днів до смерті: “читай мої вірші, ти знаєш, що вони, я це відчую…”. Він хотів залишитися не в мармурі, а в її серці. Вп’ятися в любов.

Утім, коли він йшов топитися на міст Мірабо у Парижі, чомусь йому не зустрілося жодної людини, яка вселила б в нього віру в життя. Очевидно, в Чернівцях все було б по-іншому. Пауль не дійшов би до річки без того, щоб не зустрівся якийсь набридливий знайомий, який міцно взяв би його за ґудзика і почав кричати йому у вухо: “Павєл Львович, ви ідьотє посмотрєть на Прут? Смотрітє, какая погода. Ето сказка. Как там синочєк, тьоща, шоб била здорова. Ви ловітє на мамалигу? У вас такой від, будто ви хочєтє топітся. Так, не бєрітє в голову. Что за прівичка брать в голову, ваш папа всєгда брал в карман. І правільно дєлал”.

Він міг залишитися у Чернівцях, шаркати черевиками по вул. Кобилянської, з гаркавими ровесниками розводити теревені про політику, дивитися щось на кшталт шоу Шустера, здобути славу ще одного міського дивака. Але він поїхав до Парижа. 

Сергій ВОРОНЦОВ