"Товтрівчани, за давньою традицією, йшли на цвинтар": буковинська воєнна бувальщина з весни 1942 року про батька Посла
Був Великдень 1942 року.
Товтрівчани, за давньою традицією, йшли на цвинтар. У кошеликах, хустинах несли поману. Йшли й стримано розмовляли про батьків, чоловіків, синів: " Чи живі ще на тих фронтах?"...
Селом їм назустріч кульгає чоловік. Ледве переставляв ноги, зодягнутий хтозна в що. Брудне пальто з чужого плеча, німецькі стоптані черевики, виснажене лице, робили його схожим на жебрака.
З останніх сил переставляв напухлі ноги. Якби не товариш з Кострижівки, який мало що не на плечах ніс його до Заставни, то хто зна, чи дійшов би полями додому.
Але, схоже, що за кілька сотень кроків від дому впаде: вичерпуються останні сили. Чоловік хапається за пліт, щоби не впасти. А товтрівчани, йдучи на цвинтар, говорять між собою:
-Бідний! Жебракує, мабуть. Дамо йому за поману.
Він чує голоси. Здається, знайомі. Вдивляється у перехожих, але очі...Що з ними? Бачать лише силуети. Ось жінка з хлопчиком. Голос, наче Софії. Незабаром рік, як не чув голосу жінки. Та чи то вона? Чи може, хвороблива примара?..
-Софіє, не впізнаєш?
По хвилині- плач, ридання. Стриманий говір інших односельців. І крик хлопчика:
- Мамо! Не підходь до того жебрака! Не бери його додому! Бо прийде неньо з фронту- я все розповім.
Хлопчик зі слізьми на щічках обурювався, нікого не слухає. Нарешті, тікає вулицею до баби.
- Георгійку, це ж твій тато!..- лунає йому навздогін.
Що вона говорить?! Коли тато йшов на фронт, був міцним, високим, з великими й ніжними руками. А це- згорблений дід- жебрак...
...Іван Михайлович сидить на своєму подвір'ї й оповідає. За його спиною- хата, за хатою, через яр, на горбі- хрест. Хочу запитати, чому він там. Але не смію перебивати вісімдесятирічного дідуся, його розповідь, як проніс він свій життєвий хрест.
На фронті був з перших днів війни. Разом з військами відступав, доки десь біля Дніпропетровська чотири полки його частини не потрапили в оточення.
- Полон розпочався з десяткування- продовжує він.- Вишикували в одну шеренгу, і кожного десятого- у яр під кулемет. За що?
Він виявився восьмим.
У таборі годували юшкою з кормових буряків. Раз на день. І від ночі до ночі змушували працювати...
..Голос дідуся спокійний, стримаюний. Коли говорить- дивиться вам у вічі, ніби хоче підтвердити: " Кажу святу правду". Він не хизується, не видає себе за героя чи мученика. Більше пригадує про інших.
Напровесні, коли німці переконались, що полонені взяті до армії із західних земель, щойно перед війною окупованих совітами, то вирішили відпускати їх невеликими групами.
-Виводили за дріт огорожі і показували: "Туди йдіть, на захід. Сюди- фронт, розстріл, ферштейн?" Йдемо день, другий. Зустрічаємо румунських солдатів, що хліб везуть на лінію фронту. Я заговорив з ними румунською. Адже мову знав, строкову службу в Бухаресті відбував. Солдати дали по хлібині. Отоді вперше й наїлися.І напилися з випадкового колодязя. Опісля й почали пухнути ноги...
Нарешті, доплентались до маленької залізничної станції, не зайнятої окупантами. Ледве упросилися, щоб взяли їх у вагон товарняка. З ними сіла жінка з чотирма дітьми. Вони вмостились у кутку вагона. Голодні й холодні дітлахи, плачучи, залізали під мамин кожух, виштовхували один одного. Кожух на п'ятьох був надто тісний. На гамір зайшов військовий патруль. Дідусь дотепер бачить благаючі, у сльозах, очі матері, яку разом з дітьми солдати викинули з "телятника". Бо не мала документів. Протягом півстоліття не згасає у вухах їхній плач.
- Хіба діти винні?...
(Уривок із статті про І. М.Ходоровського "БАТЬКО ПОСЛА", автор Петро Мензак)
