Таємниця Вернона Кресса
Колишньому чернівчанину Петерові Деманту (на фото), який став російським письменником Верноном Крессом, 2 серпня 2013 року виповнилося б 95. Нинішні мешканці Чернівців знають його, як автора книги «Перше життя» - унікальних спогадів про місто між двома світовими війнами. Нещодавно доступним також став український переклад документального роману «Зекамерон ХХ», що є другим томом великої епопеї. Чернівецький період життя Петера Деманта, що тривав трохи більше двадцяти років, сповнений загадок. Проте найбільшою з них, поза сумнівом, є таємниця раптового розсіяння по світу його великої чернівецької родини. Звісно, якщо такий «розпад», саме це слово використовує автор, дійсно мав місце. Важливе застереження, бо інколи навіть здається, що чи не єдиним фактом його життєпису, який не потребує доведення або не допускає іншого тлумачення, є лише достеменність самого існування письменника. Наприклад, досі достеменно невідомо: чому після 28 червня 1940 року цей 21-річний австрієць з румунським паспортом у кишені залишився з радянського боку майбутньої залізної завіси. Єдиний, на той момент 21-річний, з усієї великої родини?!
Шпигунський слід
Підозра в шпигунському минулому переслідуватиме письменника все життя. Іноді, під час подорожей по Союзу, йому не дозволяли фотографувати те, що для інших не було табу. Усе через клятий акцент! Обшуки помешкання через багато років після звільнення, стеження – так само частина його радянської біографії. Автором вигадки про «австрійського шпигуна» вдова письменника Ірина Вєчная називає магаданського краєзнавця з селища Ягідного Івана Панікарова. Це саме з його легкої руки, стверджує жінка, вигадка пішла кочувати газетами і журналами.
Водночас варто зазначити, що письменник також доклався до того, щоб посіяти щодо себе сумніви. Інша річ свідомо чи ненавмисне… Тому застереження, що більшість наведених в цьому тексті фактів подається згідно з авторською легендою його життя, видається зовсім незайвим. Підстав містифікувати свою біографію він і справді мав більше, ніж достатньо. Водночас знайти неузгодженості у авторській розповіді про сповнене карколомних пригод життя дослідникам поки що теж не вдається. У книгах, щоденникових записах, листах і навіть усних розповідях – жодної невідповідності, різночитання чи просто обмовки. (Рукописи щоденників зберігаються в особовому фонді письменника у Державному архіві Чернівецької області). Серед людей, які втратили історичну батьківщину - у даному випадку йдеться про Австро-Угорщину - явище досить поширене. Для таких порожнечу часто заповнює вигадка. А від міфологізації уявного світу до фантазій на тему власного життя інколи лише крок. Хоча мовчати про минуле, буває, доводиться й з інших причин. Чи були такі у Петера Деманта? Невідомо!
Чи не останнім мирним акордом, перед тим як його життя назавжди піде шкереберть, стала поїздка до Лондона навесні 1939 року. З того часу маємо перше дивне зізнання, що Демант, тоді ще студент Ахенського технологічного інституту, зупинився на квартирі в товариша, який виявився… розвідником. І свого заняття від чернівчанина той, схоже, зовсім не приховував. Товариш підкуповував в порту англійських матросів, щоб ті одружувалися з молодими німкенями. Фіктивний шлюб з моряками, перед їх відплиттям у плавання, мав забезпечити цих німецьких агенток англійським прізвищем і громадянством. Чим закінчилася вся ця історія Демант випадково довідався вже у таборі. «У тридцять дев’ятому цілий рік шукали організацію німців, була в них операція «Вінець», - обмовився якось товариш по ув’язненню. Цікаво! – вихопилось у мене: я був тепер дуже уважний. – Як же ви розкусили цих баб? Тепер він вирячився на мене. Он воно що! Ти в курсі справи? Моряк один, шотландець, прийшов до ай-ес (Інтеліженс сервіс (IS) – Розвідслужба Великобританії), коли його за сто фунтів хотіли вдруге оженити! Довго розмотували котушку і добралися до резидента. Знаєш, скільки їх було? Близько чотирьохсот! Ого! Навіть не підозрював!» Забиратися з негостинної столиці студентові довелося раптово. Невгамовний брат Лідії – знайомої ще з Праги чешки, яку він випадково зустрів у Лондоні, доніс на Деманта в контррозвідку: «Шпигун твій Петер, капосник, чого йому в Англії треба?» Спішно покидаючи столицю Великої Британії, через загрозу бути заарештованим, юнак залишив другові записку: на вигляд невинну, але той повинен був зрозуміти, що і йому краще вшиватись…
Або як ще інакше можна потрактувати висловлений письменником жаль за навичками парашутиста? Через багато років, вже на засланні, він щоранку залазитиме на дах складу і стрибатиме звідти з чотириметрової висоти, щоб не втратити їх. «Хоча добре знав, що навряд чи вони мені ще колись знадобляться», - напише він у спогадах про той непростий час. А ось про те, де саме їх отримав – в армії чи ще в цивільному житті, були ці навички лише теоретичними, чи йому справді доводилося стрибати з парашутом – не скаже ні слова. В щоденниках письменника наразі вдалося відшукати таке пояснення епізоду: «Щодо самоствердження – у двадцять три роки я стрибнув з великої висоти – 4-5 метрів, щоб довести самому собі, що я не боюся. (При цьому ніхто не був присутній). Після цього кульгав кілька днів, але був задоволений. Ще в сорок років я тренувався на роботі, щоденно стрибаючи з такого ж високого даху». Проте цей запис з 1997-го року трохи суперечить попередньому. Важко назвати стрибок, нехай навіть з п’ятиметрової висоти, навичками парашутиста. Та сама історія з водінням автомобіля. Розповідаючи про те, як він вже на Колимі вирішив «обновити свої старі, давно забуті навички» водіння, письменник повідомить лише мотив, яким керувався: бажання отримати справжні водійські права. Про передісторію питання – жодного зайвого слова!
Не рядовий і не «ненавчений»
У другій половині 1939 року вчорашній студент технічних інститутів у Брно (Чехословаччина) та Ахені (Німеччина) Петер Демант, очевидно, вже мобілізований ходитиме Чернівцями у військовій формі. Заняття з «ескадронного маневрування» на плацу казарми 11-го уланського полку десь на вулиці Трансільванії в Чернівцях (нині – Головна) він пам'ятатиме усе життя. А першу половину переломного для Чернівців 1940 року Демант провів вже в столиці Румунії. «В Бухаресті було жарко, весна. Згадав 1940 рік там, весну. Ех, роки, роки…», - занотував письменник в 2004-му, вкотре побувавши в столиці Румунії. Чим саме він займався там в молодості довідуємося від нього самого: «Під час військової служби в Бухаресті я був англійським перекладачем у «Радіобюро» Генерального штабу (в щоденниках за інші роки місцем служби Демант раз називає «радіорозвідку», раз «радіоперехоплення». - Авт.) – це було перехоплення, розшифровка та координація «останніх новин» усього світу. Майже вся наша група жила на приватних квартирах, ходила в цивільному та працювала по змінах... Існувала традиція, згідно з якою в нічну зміну, коли напруга під час роботи особливо зростала, нам приносили набори сендвічів та чорну каву».
З-поміж прикметних подій того часу варто згадати невідому хворобу, яка скосила його навесні 1940-го. Військові в халатах поверх форми на ношах доправили Деманта до палати. Привезли прямо з чергування, на якому він втратив свідомість. Спочатку був сильний жар, тому лікарів майже не запам’ятав. Три тижні пролежав сам у невеликій палаті. Що саме він підчепив Демант не знав. Пригадував тільки, що в лікарні його оглядав друг родини – тоді асистент медінституту, а згодом відомий фахівець з лікування легеневих хвороб. «Лежав я там у сильному жару… хороший знайомий батьків Дікі (тобто Бенедикт) - лікар-асистент і майбутній академік - веселий, гарний і добре освічений балагур оглянув мене. Але й він про хворобу нічого не сказав. Лише заспокоїв (найбільше я страждав через великий нарив), що мене скоро випишуть». Хоча «вже одне те, що він зумів проникнути до мене свідчило, що він знаходиться на висхідній – очевидно знався з вищим комскладом». Яким тоді було службове становище самого Деманта, якщо потрапити до нього можна було лише знаючись з вищим комскладом?
Щодо військового звання молодого чернівчанина під час армійської служби наразі маємо лише непрямі свідчення з пізніших часів. У 1958 році, записуючи у військовий квиток сорокарічного Деманта «рядовий, ненавчений», вже радянський воєнком з посмішкою зауважить: «Я знаю, що ви не рядовий, і тим більше не «ненавчений», але ж у Червоній Армії ви таки не служили… Таке правило». Ще пізніше, через багато років після звільнення, Демант скаржитиметься, що йому «не вистачає знань зі стройової підготовки російською, я ж команд не знаю». Тоді він якраз керував військово-спортивним табором для підлітків. З контексту зрозуміло, що на противагу російським командам, німецькі чи румунські не були для нього чужими. Те, що він знав їх, Демант засвідчив під час кумедної ситуації ще в ув’язненні. Зеки хотіли, щоб один з-поміж них менше навантажував тачку іншому. А позаяк перший був німцем і прикидався, що російської не розуміє, домовитися з ним ніхто не міг. Владнати ситуацію визвався Демант: «За великим валуном у найвіддаленішому забої, схований від сторонніх очей, стояв татарин. Перед ним була повна тачка. Спиною до нього сидів на каменюці плечистий чоловік у самих штанях і курив. М’язистий торс був порослий волоссям, як у горили, на голеній потилиці білів шрам, - переповідав згодом цю історію Демант. - «Ахтунґ, хальтунґ!» – крикнув я, і здоровань миттєво виструнчився… Сірника дайте, - попросив я німецькою, прикурив і побачив у нього під пахвою татуювання. Яка дивізія? Чоловік відкрив було рота й затнувся… Ну кажи, менш, я групу крові бачив, чого боїшся? А ви хто? Я начальник – там і тут. Тут тачки рахую, а там – не твоя справа…». До речі, проблему Демант вирішив: після розмови тачка суттєво полегшала.
«Дурниця та ще багато усілякого»
Але як могло трапитися, що літом того ж 1940 року майбутній «хроніст», як він сам себе називав, кривавого ХХ століття опинився вже у радянських Чернівцях і навіть знявся тут у кіноагітці? «Уперше я виступав у масовці в Чернівцях 1940 року, де ми, кілька сотень безробітних, демонстрували наше захоплення з приводу визволення Буковини з-під «боярського ярма румунів», – знаходимо в авторському вибраному з його щоденників. Ще одна нерозв'язана загадка! Фахівці припускають, що цією «кінохронікою» могла бути стрічка Юлії Солнцевої «Буковина – земля українська». На те, щоб владнати службові справи в Бухаресті і примчати в Чернівці в Деманта було тільки два дні. Перша радянська нота з територіальними претензіями до Румунії щодо повернення Бессарабії та Північної Буковини датована 26 червня 1940 року. Позаяк уряд королівської Румунії зволікав з її виконанням, румунському послові в СРСР Ґеорґе Давідеску вручили в Москві ультиматум з вимогою залишити ці території за чотири дні починаючи з 28 червня 1940 р. Вимоги ультиматуму Румунія прийняла: 28 червня о 14.00 танкові та мотопіхотні підрозділи Червоної Армії перейшли радянсько-румунський кордон. Того ж дня війська СРСР вступили до Чернівців.
Альтернатива, яку рейхсканцлер Адольф Гітлер запропонував «неспроможним до життя уламкам німецького народу» під час промови у рейхстазі про новий світовий порядок, Деманта не привабила. Гітлер фактично висунув план повернення «додому в рейх» тисяч німців, які заселяли Схід та Південний Схід Європи. Через кілька місяців після входження Північної Буковини до складу СРСР у Чернівці справді прибула німецька переселенська комісія на чолі з оберштурмбаннфюрером СС Ервіном Мюллером. Усе відбувалося згідно з угодою «Про евакуацію осіб німецької національності з території Бессарабії і Північної Буковини на територію Німеччини» від 5 вересня 1940 року. Радянська влада не лише не перешкоджала переселенню буковинських німців у рейх, але й усіляко його заохочувала.
Проте можливістю виїзду Петер Демант не скористався. Навпаки, він влаштовується на роботу до щойно відкритого Чернівецького республіканського історико-етнографічного музею. Якщо на робоче місце він діставався не манівцями, то мусив щонайменше двічі на день проходити повз приміщення готелю «Пансіон-Сіті». (Теперішня міська стоматологічна поліклініка по вул. Університетській, 34). Саме в цьому готелі з 15 вересня по 15 листопада 1940 року упродовж двох місяців знаходився штаб німецької переселенської комісії. Про роботу комісії та нагоду виїхати до рейху повідомляли місцеві газети, офіційні повідомлення про можливість і порядок евакуації розповсюджували окремими відбитками. Тому не знати про її діяльність музейний лаборант просто не міг.
Звісно, німцем Демант себе не вважав. Попервах його навіть дратував берлінський акцент Аліси – тієї, яку він усе життя називав своїм першим коханням. «Мене дратував її акцент – в колишній Австро-Угорщині все прусське не шанували», – щиро зізнавався Вернон Кресс. Навіть у таборі, відповідаючи на питання про національність, він завжди називатиме себе австрійцем. На що майже завжди чутиме: «такої нації не існує!». До графи «національність» йому великими друкованими літерами вперто вписуватимуть «німець». Але він так само вперто, перебуваючи вже на засланні, представлятиметься австрійцем, зокрема й під час знайомства з етнічними німцями. Але одна справа почуватися австрійцем, а інша тогочасні реалії. Після аншлюсу 1938 року як окреме державне утворення Австрія більше не існувала. Альтернативою ж добровільно-примусовому переселенню буковинських німців у рейх був Сибір.
Водночас припускати усвідомлений вибір на користь СРСР також не доводиться. Врешті письменник сам це не раз заперечував. Ілюзій щодо переваг комуністичного ладу молодий Демант не плекав. Хоча про майбутні каторгу, рабство у чужій країні біля колиски йому теж ніхто не нашіптував. Про те, що в Чернівцях були комуністи він знав. Деяких навіть згадує на сторінках своїх творів. Проживання родини у будинку, де поверхом вище знаходилась сигуранца, або «як у нас в сім’ї висловлювалися «нагорі», це знання, вочевидь, лише збагатило. Адже це саме тут працівники політичної поліції відпрацьовували нові види ударів через фанеру чи рушник, щоб не залишати синців, вдосконалювали нові методи катування електрошоком чи підвішуванням на електричних дротах. До слова, попри всі потуги сигуранци з міста «не щезали ні комсомольці, ні листівки». Але знати і симпатизувати – не одне й те саме. Далі за розглядання альбомів Жоржа Гроса з карикатурами на бюргерів й капіталістів претензії до несправедливого суспільного устрою в родині Демантів навряд чи простягалися. Студентом Петер, можливо, навіть брав участь у першотравневій демонстрації у Брно. Однак червоного прапора не носив. Це робив ідейний комуніст, рідний дядько його чернівецької подружки Інґе. Проте історія дядька Альфреда, яку Петер добре знав, навряд чи додала комуністам балів у його очах. Коли дядько - цей ідейний чернівчанин - добровольцем подався в Іспанію захищати республіку, його там спіткало велике розчарування.
Не маючи найменшого уявлення про Росію радянську, не знаючи ні російської, ні української мови, Петер Демант опинився в СРСР, як потім сам висловлювався, «зробивши дурницю». А негаразди, які стали наслідком «дурниці», він і в зрілому віці вважав «поганим жартом долі» і розплатою за «дурість, коли вирішив сюди приїхати». Хоча натякає він і на якісь інші, приховані мотиви свого незвичайного вибору: «Були в мене й деякі інші міркування, проте я принаймні не чекав земного раю – просто зробив дурницю – та ще багато усілякого».
Наслідки «дурниці» не забарилися. У ніч з п'ятниці, 13-го червня на суботу, 14-го червня 1941 року його як тисячі інших буковинців депортують з чернівецького вокзалу. В тайнику останньої чернівецької квартири, де він жив перед виселенням, залишилися не лише щоденники письменника. У сховку була ще одна річ… Шалену пристрасть до вогнепальної зброї цей чоловік проніс крізь все життя. А почалося все з дитячого захоплення пугачами, гуркотом яких друзі «тероризували» мешканців міста у далеких двадцятих.
«Австрійський шпигун» в російському небі
У спогадах письменника справді є багато цікавих подробиць, які стосуються військової підготовки, в тому числі парашутистів-диверсантів. Звісно, багато можна було прочитати пізніше в книжках, або довідатися від інших в’язнів. На пересилці, в таборах люди не лише обмінювалися статями, прізвищами і навіть біографіями, але й щедро ділилися спогадами. Зовні нічим не примітний зек, наприклад, міг багато розповісти про німецьку диверсійну розвідшколу «Цеппелін», де він викладав джиу-джитсу. Те саме стосується колишнього викладача підривної справи з цієї ж школи, який знав у лице багатьох своїх учнів, розшукуваних чекістами.
Проте дещо Демант точно бачив і знав з власного досвіду. Наприклад, чернівчанин був непогано поінформований про так звану війну без уніформи між німецькою та англійською розвідками, яка точилася в передвоєнному Бухаресті. Сам він тоді теж, нагадаємо, ходив у цивільному: служив ж бо у радіорозвідці Генштабу. У готелі «Континенталь» на Калеа Вікторії навпроти Королівської опери, стверджує Демант, мешкали росляві люди в спортивних піджаках, постава й виправка яких виказувала в них німецьких унтерофіцерів. Широкоплечі з квадратними щелепами чоловіки твердо крокували бульваром. Воно й не дивно, адже вони щойно розпрощалися з чоботами й перевдягнулися у цивільне. На дрібних й смаглявих румунів «спортсмени» дивилися зверхньо. Урівноважувати баварський потенціал мешканців «Континеталя» покликані були худорляві англійці, які розташувалися за три квартали в «Амбасадорі». У Бухаресті було багато англійців, які перебралися з Індії та Єгипту до ще нейтрального тоді міста, а також поляків.
«В десятках фотовітрин німці виставляли знімки, які засвідчували силу й непереможність вермахту, - згадував Демант. - Вже за два дні після нападу Гітлера на Норвегію вітрини наповнили фотографіями з Осло і Тронґейма – всюди кутасті німецькі каски, легкі кулемети і рифлені коробки під протигази, мотоциклісти у плащах і вкотре вусатий фюрер в шкірянці, то на балконі чергового окупованого палацу, то серед бравих вояк. Жалюгідні нечисленні фотовітрини англійців, що до того ж не встигали за подіями, викликали лише іронічні посмішки в бухарестських роззяв. Проте після кожного повідомлення про чергові успіх німецької зброї англійці й поляки поводили себе все тихіше. Німці навпаки – вже не ховаючись носили свої численні значки зі свастикою, розмовляли все голосніше й взагалі трималися в місті господарями. Більшість румунів були переконані, що Англії ось-ось настане кінець. Вони ще не знали, що румунська карта також давно вже розіграна, а пакт Молотова-Ріббентропа вирішив долю Бессарабії та інших «сумнівних» територій».
Була це лише верхівка айсберга: справжня розвідка, диверсанти діяли, звісно, непомітно. Зрідка якомусь німецькому «комерсанту» з «Континенталя» провалювали череп «хулігани». А після цього майор Ґрейвс, ірландський веселун і балагур, що перебував на англійській службі, зі сміхом показував Деманту свій прострелений кулею круглий солом’яний капелюх - канотьє. Він так і не зрозумів звідки по ньому стріляли серед білої днини: «Щойно сів за кермо - капелюх раптом полетів, а вітру не було». Запальний індіанський танок з нагоди успіху англійської зброї, виконаний високим чином в румунській спецслужбі, чернівчанину теж аж ніяк не наснився. Таким чином офіцер-англофіл привселюдно продемонстрував свою радість.
Румунський король, правнук королеви Вікторії, також був англофілом. Гітлер змусив його заключити кабальну угоду з Третім Рейхом. Але це навпаки не сприяло справжньому зближенню між країнами. Румунські генерали традиційно були франкофілами. Молодші чини вже орієнтувалися на Німеччину. Сам Демант навряд чи особливо переймався румунськими національними інтересами. «Виписую румунський військовий журнал – диву даєшся: це ж треба якими вони, виявляється, завжди були героями», - не без іронії зауважив він багато років по тому. З монарших правителів якщо хто й викликав у нього якусь симпатію, то тільки Кароль II (король Румунії з 8 червня 1930 по 6 вересня 1940). Головно за те, що перетворив Бухарест з запорошеної провінції у «маленький Париж». А ось його наступник король Мігай (вдруге король з 6 вересня 1940 по 30 вересня 1947), фактичним керівником країни при якому деякий час був Антонеску, заслужив від Деманта не дуже прихильну оцінку. «9 травня – 60-й День Перемоги, – занотував він в щоденнику навесні 2005-го, приїдуть (до Москви. – авт.) на свято багато учасників, в тому числі також король Мігай румунський – цей сволочний залізногвардієць – хоча повернув вчасно і навіть отримав від Сталіна орден Перемоги». Державний переворот 1940 року в Бухаресті, влаштований «Залізною Гвардією» та маршалом Антонеску проти Кароля II, застане Деманта вже не в столиці Румунії, а в рідних Чернівцях. Але про це вже йшлося на початку.
Найпростіше тлумачення цієї загадки згодом запропонували члени Військового Трибуналу Томського гарнізону. Не думаючи довго, 12 вересня 1946 року засудили Деманта за «зраду Батьківщині… шпигунство, антирадянську пропаганду, організований контрреволюційний саботаж» тощо. Але тих, кого цікавить істина, таке пояснення задовольнити, звісно, не може. Хоча й через багато років, вже після звільнення, його все одно сприймали за колишнього шпигуна. Тетяна Рамун, яка зараз переселилася в Калґарі (Канада), а колись жила в Ягідному - тому ж селищі, що й колишній чернівчани, розповіла про свої враження від знайомства. «Пам’ятаю Деманта, хорошою був людиною… Я тоді мала років 15, тож він видавався мені вже дуже старим, хоч цікаво було: як-не-як австрійський шпигун… Про нього багато усілякого говорили, наприклад, чула від дорослих, що вони нібито бачили його фотографію в німецькій формі». (Останнє зауваження, вочевидь, належить до розряду місцевого фольклору. – авт.).
Сам Демант до свого шпигунського іміджу ставився з іронією. У 1985 році, під час подорожі Закарпаттям, він познайомився з дівчиною-дельтапланеристкою з суміжної ленінградської туристичної групи. Вона так захопила його розповідями про вільне паріння у небі, що повернувшись до Москви він всерйоз зацікавився, чи не можна й собі політати. «Але мені популярно пояснили, що замість неба можу потрапити тільки в психіатричну лікарню, якщо у свої 67 років направду запишуся до секції дельтапланеризму. Так російське небо втратило потенційну можливість побачити «австрійського шпигуна», який парить у ньому», - завершує розповідь письменник.
Диспозиція статті 58-1 «а» КК РРФСР «Зрада Батьківщині» – одна з багатьох, за якими Деманта засудили 1946 року, згадку про шпигунство справді містить. Проте чи висувалося йому конкретно саме таке звинувачення, чи слідчим йшлося лише про «видачу військової або державної таємниці, перехід на бік ворога, втечу або переліт за кордон» стверджувати достеменно без ознайомлення з його кримінальною справою неможливо. Точно відомо лише, що вже після звільнення з табору звинувачення по цій статті з нього зняли. Тож таємниця, яку цей чернівчани забрав з собою в могилу, потребує подальшого дослідження.
Юрій ЧОРНЕЙ
Опубліковано в газеті "СВОБОДА СЛОВА". - № 31. - 1 серпня 2013 р. - С.18.
Раніше ми повідомляли:
«Справжній гугельхупф» з «ріндфлейшем»
Музейний лаборант Петер Демант
АДРЕСИ “ПЕРШОГО ЖИТТЯ” ВЕРНОНА КРЕССА
"ДУРНИЦЯ ТА ЩЕ БАГАТО УСІЛЯКОГО" (ч.1)
