Синдром "покинутості" розвивається у дітей емігрантів, або Доросле життя в п’ятнадцять...

Юлі було 13, а її сестрі – 10 років, коли  їхня мама подалася в Італію шукати кращої долі. Сьогодні дівчата вже повнолітні,  а мати ще досі не повернулася. "Це дуже  важкі спогади, ніколи не забуду той момент, його важко описати без сліз. Але я розумію, що в Україні немає де заробити, але все ж так дитині потрібна мама в будь-якому віці, необхідна її любов, порада, тепло. Якби наша держава звертала увагу на те, скільки дітей залишаються без батьків, то можливо все було б по-іншому.  За гроші сім’ю не купиш",  - каже дівчина.

На жаль такі випадки трудової  еміграції непоодинокі в Україні, наслідки від  них непередбачувані. За  звітом Чернівецького регіонального центру зайнятості станом на 1 квітня 2013 року на обліку перебуває 12009 безробітних. Усі вони є потенційними емігрантами. А їхні діти знаходять у зоні ризику.  За словами  лікаря-психолога міської поліклініки №2 Станіслава Кшановського,  щоб дитина повноцінно розвивалася у сім’ї  має бути тріада, тобто батько, матір. Вона тоді отримує приклад сімейних стосунків. "Коли дитину виховує тільки хтось один з батьків, то у неї  формується залежність, яка може трансформуватися у залежність від алкоголю, наркотиків. " – розповідає психолог. Не завжди той хто залишився з батьків справляється з обов’язками, адже виховання дитини це велика відповідальність. "Те що матері їдуть на заробітки, розвиває у чоловіків комплекс неповноцінності. А дитина ж намагається різними способами привернути до себе уяву", – каже пан Станіслав. Ніхто і ніщо не може замінити батьків. Вони основа благополучної сім’ї, без неї дитина відчуває себе покинутою. "Часто, особливо матері відчувають почуття провини перед дітьми, тому намагаються компенсувати брак своєї уваги матеріально. А це призводить до знецінення духовних цінностей. Дитина починає вважати, що все можна купити", - говорить лікар-психолог.

У нашій державі мало хто намагається допомогти дітям емігрантів. Лише певні служби ще хоч якось опікуються ними. У Чернівцях є міський центр соціальних служб дітей та молоді, який допомагає батькам вертатися у сім’ю, а дітям повертає щасливе дитинство. Катерина Калашнікова працює начальником відділу соціального менеджменту у цьому центрі. Вона розповідає, що у них на обліку стоять 5 сімей, у яких батьки за кордоном. "До нас з проблемами у родині звертаються вже тоді, коли не можуть справитися самі. Ми намагаємося допомогти дітям із цих сімей. За кожною закріплюємо соціального педагога, який працює зі свої підопічним", - каже Катерина Олександрівна. Дитина дуже вразлива, вона як ніхто інший відчуватиме необхідність у батьківській любові і різними способами старатиметься  привернути до себе увагу. "У нас був випадок коли, дівчинка тричі намагалася покінчити життя самогубством. Ми дзвонили до її матері, пояснювали, що замість грошей на ремонти вона заробить на труну власній дитині. В результаті жінка повернулася у сім’ю.", - розповідає пані Катерина.

Однією із вагомих ланок, де дитина шукатиме захисту, уваги і любові буде школа. Адже в ній вона проводить більшу частину свого часу. Розумний педагог до кожного учня матиме свій підхід і зразу ж побачить, якщо з ним  відбувається лихо.  Оксана Софранюк вчитель англійської мови у навчально-виховному комплексі "Любисток" і класний керівник 8 класу розповідає, що дитина емігранта може відчувати себе комфортно серед інших у шкільному колективі лише тоді, коли вчитель створив належну дружню атмосферу і заслужив авторитет.  "Більшість покинутих дітей швидко дорослішають, тому і підхід до них має бути зовсім іншим. Вчитель виконує функцію друга  і наставника. Дуже важко вгледіти за всіма, але це наш обов’язок тому, що  саме вчителі закінчують етап формування юної особистості", -  каже Оксана Петрівна. Часто саме педагоги звертаються за допомогою до соціальних центрів і служб, адже вони безпосередньо бачать поведінку дитини, її психічний стан.

Буковинка Ірина поїхавши в Італію на заробітки залишила з бабусею  двох дітей: сина 15 років і донечку 13 років. Через рік вони зв’язалися з компанією підлітків, що на 3-4 роки старші від них. Біда не стала себе чекати, через місяць діти потрапили у лікарню з важким алкогольним отруєнням. " Ніколи і ні за які гроші я більше нікуди не поїду. Ви навіть уявити не можете, що я відчувала, коли мені подзвонили і сказали приїжджати. Ще ніколи вжитті я так не плакала. Я не могла ні сваритися, ні злитися, лише одна думка мене переслідувала, щоб все було добре", -  розповідає пані Ірина.

Діти емігрантів переживають випробування долі і далеко не для кожного із них вони проходять безслідно. У західних країнах давно практикується робота психологів з такими дітьми, щоб у подальшому вони змогли створити власні повноцінні сім’ї.

Cвітлана ЗАЙЦЕВА