"Свобода – це жити за гроші, які маєш", - Марина Лібанова, букініст
У цьому магазині більш як 15 років зберігаю початковий вигляд. Тут не лише крамниця, де купують і продають. Тут – взаємовідносини. У магазині завжди крутяться люди.
Народилася біля океану у Владивостоці. Пам'ятаю, як хворіли на скарлатину, і мама водила нас до води. Батько був військовим моряком, ми жили в гуртожитку. Згадую, як моряки поверталися з походів. У тазику – здоровенні краби. Мені було 3 роки.
За два роки переїхали до Чернівців – тут жила бабця. На літо в селі винаймали хатку. Казали, що я була дуже смілива, до людей не мала страху, могла піти з будь-ким.
У мене була старша сестра. Завжди здавалося, що все їй. Роби, як вона. Бери з неї приклад. Не відходь від неї. Мама казала, коли я народилася, подумала: як добре, що дівчинка – доношуватиме за старшою. Та я швидко її переросла.
Мама карала рушником, ставила в куток. Сестра відпрошувалася – казала, що більше не буде. Я могла стояти до ночі. Просили, аби покаялася – не здавалася. Мені там було добре. Створювався світ, у який ніхто не втручався.
Сестра живе у Москві – тепер це велика проблема. Домовилися, що мінімально говоритимемо про політику. Знає кілька мов, театралка, діти в нас одного віку. Моя донька живе в Ізраїлі, племінниця – у Москві. В дівчат кращі стосунки, ніж у нас із сестрою.
Якось сестра сказала: це жахливо, починаючи з Майдану. Як ти можеш це підтримувати? Ми ж не українці. Але я живу тут із 5 років. Коли мене запитують, хто я, кажу: буковинка. На Буковині важко зрозуміти: хто є хто. Українець носить прізвище Молдаван.
Обоє батьків поховані в Україні. Тут могила бабці. У сестри перша дитина тут похована. Це і є коріння.
Сестра каже: з чого ти така? У нас же мама – росіянка. Але ж наша російська мама нам нічого російського не прищепила. Батьки були совєтськими людьми. Тато помер несподівано, я його не хоронила. Помер щасливою смертю – раптово. Перед тим переніс кілька інфарктів. Відійшов після партії в теніс. У нього була єдина негативна емоція – він програв.
Коли тата не стало, мені було 46 років. Зрозуміла: батьки не тільки в дитинстві потрібні.
Мама померла 88-річною. Не хворіла. Просто сказала, що їй набридло.
Щастя бути тим, ким є. Вміти жити з тим, що тобі дано. Коли живеш у гармонії із собою, не притягуєш великих труднощів.
Засмучуюся, коли не можемо порозумітися з донькою. Не хочу з нею сперечатися. Вона рано поїхала з дому, у 19 років. Їй треба було помагати, а я не мала як. Казала: ти якось сама, ти ж доросла. Маєш стипендію, іди офіціанткою попрацюй. Їй це не подобалося. Час ішов – усе вирівнювалося. Тепер вона каже: ти нічого не знаєш про життя, а я знаю все.
Із чоловіком розійшлися, коли все стало звичним і нецікавим. Ми не раз розлучалися. У молодості є привід помиритися. Поїхали на Північ. Він прекрасно заробляв. Це була перевірка на матеріалізацію. Там є з ким говорити, але нема про що. Жили там чотири роки. Як тільки розколовся Союз – я одразу повернулася. Усі гроші пропали. Так і не відчула себе багатою.
Працюю на особистих контактах. Це від батька передалося. Він більшість часу проводив удома, ніколи нікуди особливо не спішив. Усі справи вирішував по телефону. Дзвонив на основну роботу й казав: я зараз у міськкомі, вирішую важливе питання. Дзвонив у міськком: Катрусю, якщо зателефонують – я в тебе. Щойно вийшов із кабінету. Але він багато встигав.
Зустріч із книжкою, як і зустріч з людиною, випадковою не буває.
Допомагаю усім, бо в цьому люблю себе. Можу полюбити за те, що людина полюбила мене.
Любов – багатошарова. Можна не мати близьких стосунків, але переживати неймовірні почуття.
Дуже хотілося, щоб перше кохання чимось закінчилося, а воно нічим не закінчилося. Сказала: мамо, він одружився. Вона відповіла: так йому і треба.
Іноді кажу: все ненавиджу. А потім думаю: а варте воно того?
Якось дійшло, що про мене сказали: вона тобою покористується і викине. У ту хвилину сумбур: ви так про мене думаєте? Як? Я ж така добра. Наступного ранку зрозуміла: то не так страшно. Відомо, що про мене говорять. Тепер знаю, що саме.
У мене постійно хтось живе – маю два набори ключів. Приїжджають кияни, львів'яни, з рюкзаками й без.
Маю близьку подругу – перевірену життям, зі школи. Це вже не дружба, а звичка бути разом. Кличе: приходь обідати, в першій дня. Кажу: я тільки опівдні прокинулася. Можна, прийду о 14.00? Вона: я терпітиму? Гаразд, заради тебе потерплю.
Не роблю ремонт не через брак грошей – шкодую час.
Великі гроші заробляються великими зусиллями. А я не з тих, хто напрягається. Свобода – це жити за гроші, що маєш.
Раніше думала, що боюся віку. Тепер боюся несподіванки. Війна тримає в напрузі. Залишилася вдома одна. Вийшла з кімнати – а там звук. Отже, ще хтось є. Страшно. То залетіла пташка.
Коли народила доньку, чоловік мені мало допомагав. Частина думок була про те, чому він так робить?
Я – атеїст. Прошу рідко й не за себе.
Жінка – вище створіння, ніж чоловік. Нам дана місія народжувати.
На Майдан носила гроші – невеликі, але регулярно.
Шлюб – дуже важка робота.
Джерело: http://gazeta.ua/articles/opinions-journal/_svoboda-ce-zhiti-za-groshi-yaki-mayesh-marina-libanova-60-rokiv-bukinist/617237
