Світ поета Юрія Петричука існує й донині

Світ поета Юрія Петричука існує й донині

12.05.2017, 22:24

Творча доля поета Юрія Петричука (до 60-літнього ювілею мистця)

 Прижіттєва книжка Юрія Петричука “Дорога до храму” (1990) побачила світ, коли поету виповнилося 33 роки (народився 13 травня 1957 р. в селі Малий Рожен Косівського району Івано-Франківської області, закінчив факультет журналістики Львівського університету імені І. Франка, працював у редакціях районних газет Сторожинця, Глибокої, Вижниці). У віці Христа віднайшов він власну дорогу до Храму Слова й означив цей шлях у просторі, здобувши право на важливі для самого себе слова: “Нести свій хрест і втоми не відчути, / Розп?яти біль на скелях самоти. / З-за білих гір, що Богом не забуті, /Угледіти зорю і далі йти...” (“Самому собі”).

Це програмовий вірш у книжці “Дорогою до храму” – ним вона відкривається, а отже, він важливий у загальній концепції збірки (вона включає три частини: громадянсько-особистісна лірика в розділі “Кредо”, медитативно-особистісна в розділі “Малий Рожен” та “чиста” лірика, що зібрана в частині “Одвічна музика повторень”). Мовби випереджаючи чиїсь закиди щодо власної авторової “мі(е)сійності” тощо, поет таки акцентує на цьому по-особливому – “йдеш не на Голгофу – на Говерлу”. І в оцьому тихому, не позірному й скромному русі – увесь поет Юрій Петричук. Але цей шлях таки д?горі, до світу, який наповнений живими образами гуцулів і духом предків, оживленим і невпокореним, смереками й ніжним квітом підсніжників, тремтінням бджоли й співом солов?їв… Цей світ існує й донині, як і поезії Юрія Петричука, що ввібрали знаки цього світу, але самому поету доля відміряла лише 44 роки (у 2001 році в далекій Аргентині, куди він поїхав у пошуках кращого життя, обірвався його земний шлях).

Вірш, який закарбувався у пам?ять “на слух” – ось так, з першого разу, живе в мені вже понад тридцять років, мовби нагадуючи час від часу про нерозривний і незбагненний розумом зв?язок, який може існувати поза часом і реальним простором: “Я з лісу додому калину приніс, / В саду посадив біля тину. / За нею не плакав зажурено ліс – / За лісом ридала калина. // Отак і зі мною: як в інші краї / Іду й залишаю Карпати, / Карпатам – байдуже, а в серці моїм / Журба починає ридати”. Бо в кожного з нас – власні топоси, власні образи й знаки, без яких наш світ не здатен існувати, він руйнується, стає пусткою. І, починаючи пошуки самого себе – заново, – приходить відчуття безпорадності, безпритульності, коли не-твій світ не дає можливості повноцінного буття, яке для поета важливе: “Щось не весело мені / Вдалині від Батьківщини. / На просторах Аргентини / Не такі звучать пісні. / Евкаліптові гаї, / Вітряки і пасовиська... / Наче все й звабливе зблизька, / Як гірські мої плаї. / Тільки дишеться не так...”. Коли втрачається відчуття початку, приходить інше відчуття – “перелітності” (“просто перелітний птах” – так напише про себе там, у Аргентині, Юрій Петричук). “Друзі, я не розгубивсь / У стрімкім життєвім вирі. / Просто відлетів у вирій, / Щоб вернутися колись…” – це своєрідне самозаспокоєння, яке зрівні прощанню поета з самим собою, з тим початком, без якого він більше не може жити. Його доля – це та калина з цитованого вірша “Я з лісу додому калину приніс…”.

Мені не хотілося б зараз писати спогади про цього талановитого й надзвичайно скромного чоловіка, який обрав для себе майже не сумісні іпостасі – журналіста й поета, бо маю на меті представити Юрія Петричука як поета – насамперед. Але він співіснував між цими двома берегами – швидкоплинною й “ненажерливою” працею журналіста районної газети, здатною поглинати кожну вільну хвилину, яка може бути призначена для творчості, й митями медитації над словом, в результаті яких слова набували інших смислів і сенсів, вилаштовувалися у строфи, застигали катренами й сонетами, виповідаючи внутрішні порухи багатої на враження й емоції душі поета. Власне, це постійне балансування вразливого поетового світу між журналістикою і поезією я спостерегла вже при перших зустрічах і розмовах, коли переступила поріг редакції глибоцької “районки”…

Мене завжди дивувала незвичайна як на бравурні радянські часи скромність цього чоловіка, що, на перший погляд, могла бути розцінена як несміливість або ж виняткова делікатність у висловленні думки, власної точки зору на той чи той матеріал або вірш. Він дуже спокійно й ненав?язливо вмів говорити про важливе, наголосити на тому, на що варто звернути увагу, бо ж володів неабияким чуттям слова. І це передає його поезія, зокрема ті вірші, які можна було б назвати неголосною, “тихою” лірикою (адже, за словами поета, “про все сокровенне говориться тихо…”). Тут і музикальність, і переливи, базовані на грі асонансів і алітерацій. І – картини, писані справжнім майстром: “Вечір малював картину: / Сріблом-золотом – хмарину, / А долини – білим-білим, / На вершинах виткав килим…”.

Варто згадати тут і про літературну студію “Витоки”, яка й досі активно працює в Глибокій. Саме Юрію Петричуку належала місія її оновлення – завдяки його старанням вона оживила свою роботу. До його неголосних, але таких насичених виступів дослухалися, приміряючи власні творчі спроможності. Він був ще й добрим критиком – до всього. Й це було неповторно – мати таке культурне коло, в якому на тебе чекали, а з думками рахувалися… Отой дух тодішніх “Витоків”, на щастя, не втратився, як і пам?ять і згадки про Юрія Петричука, як і про багатьох інших, яких уже немає з нами сьогодні.

Навіть працюючи на початку 90-х уже у ближчій до своїх рідних Карпат Вижниці, він з великою увагою ставився до тих, хто прагнув творити власні світи. Маю на увазі неповторного поета Аніфатія Свиридюка. Лаконічне передслово Юрія Петричука до першої поетичної книжки “Портрет вітрів на тлі любові”, яка побачила світ у Вижниці в 1994 році, переконує в тому, що для Петричука-поета відкрився в поезії Свиридюка-художника дуже близький за своїм внутрішнім наповненням світ, суголосний у метафоричних та експериментальних пошуках, хоча його дебют він таки з сумом називає “дещо запізнілим”.

Поетичний світ Юрія Петричука наповнений теплом і світлом, музикою зачудованого споглядання найтонших його вимірів, добротою і щирістю в передаванні порухів душі…

Поза чорно-білим обрамленням єдиної поетичної книжки поета “Дорога до храму” постає наповнений барвами світ. Але його треба відкрити для себе. Тож вчитуймося в рядки його поезій.

Світлана Кирилюк,

доцент кафедри української мови і ліератури Чернівецького національного універсітету ім. Юрія Федьковича.

 

 

 

 

1


КОМЕНТАРІ (1)

Юрій прийшов до нас, на роботу в Сторожинецьку райгазету "Радянське село" після закінчення ЛДУ за направленням, оскільки ми подавали заявку на спеціаліста. Дуже світлий був чоловік, любив усе народне, самобутнє, завжди на свята одягав не сорочку з галстуком, а вишиванку... Потім він перейшов на роботу до Вижниці, що територіально ближча до землі, де народився. Став редактором районної газети. Востаннє ми з ним бачилися на семінарі з питань побудови демократичного суспільства, що проходив під егідою однієї з міжнародних організацій, на базі відпочинковогокомплексу в селі Підзахаричі на межі Вижницького й Путильського району; за участю відомого державного діяча Віктора Пинзеника Семінар був дводенним, тобто з ночівлею і щедрою вечіркою -- з піснями-танцями і т. д. Юра був їх душею, радів нашій зустрічі і, як господар, намагався чимсь додатково пригостити. Привітний дуже був чоловік. 

Відтак довідався, що доля занесла його в Аргентину, де прожити йому судилося зовсім небагато. Дуже жаль. Але втішений, що живе пам"ять про Юру, про нього пишуть серйозні науковці, бо в Юрія Михайловича є чому повчимтися...

avatar

Михайло

13 травня 2017 12:01

Додати коментар

Увійти через профіль для можливості залишати авторизовані коментарі.