Суть речей: «Там, на майдані, люди вчаться любити всю Україну і не тільки всю, але й свої маленькі батьківщини»

Друкопис програми „Суть речей” на радіо Станція 103.2 ФМ від 12 грудня. Ведуча: Оксана Денисюк. Запрошені гості: політолог Ігор Буркут та письменниця Христя Венгринюк.

 Ведуча: пане Ігорю, минулого тижня ми давали аналіз ситуації, яка склалась в країні та області. На вашу думку, як би ви окреслили цей тиждень, які події, на вашу думку, були знаковими та визначальними?

 Ігор Буркут: цього тижня сталось декілька надзвичайних подій і, на мою думку, найважливіше відбулось саме сьогодні, коли український олігарх Пінчук повністю підтримав євромайдан. Крапки над «І» поставлені. Ми, політологи, чудово розуміли, що сталось на початку майдану – конфлікт між сім’єю та частиною олігархів, яких почали розкуркулювати за старими зразками. І саме виступ Пінчука, де чітко і конкретно сказано було, що йде період зміни політичних поколінь і молодь повинна приходити до влади – це все поставило на свої місця. І ще один момент надзвичайно важливий – це початок втоми тих, кого режим хоче зробити своїми псами. Я маю на увазі спецпідрозділи міліції, а курсанти академії та вищих навчальних закладів МВС – вони взагалі поклали щит. Це свідоцтво глибокої кризи самого режиму. Я не став би давати оцінки зустрічі чотирьох президентів, мені здається, це була велика мильна бульбашка, яка повинна була показати прагнення режиму до діалогу. Я не бачу такого прагнення, я бачу зовсім інші речі. Можливо, Христина, вона була там і зможе розповісти більш цікаві речі, але для мене дуже важливим є самоорганізація. Я взагалі люблю це покоління 20-30-літніх, воно кардинально відрізняється від своїх попередників. Ці люди виросли в зовсім інших умовах, це вільні люди і мало того, що вони вільні – вони показали, що їм не потрібні вожді. І те, що створюється громадянське суспільство з величезної кількості центрів – це надзвичайно важливо і це саме те, чого прагнуть українці. Ми ж пам’ятаємо з нашої історії, що три гетьмани, п’ять гетьманів, а тут не гетьманство – тут зовсім інше, тут не вертикаль, а горизонталь утворюється. Якщо це справді буде, то я починаю вірити у європейське майбутнє України. Цей тиждень мені додав трошки більше оптимізму, ніж було раніше. Коли я сьогодні в Інтернеті побачив ці барикади, які зроблені за усіма правилами оборони. До речі, ще в громадянській війні в Росії використовували саме такий метод, коли сніг, вода і все воно перетворюється на кригу і противник не може це штурмувати – воно все застосовувалось. І знову ж таки – люди самі починають це робити. І ще одне: молодь – це молодь, у молоді є величезна енергія, бажання і в цієї молоді на майдані нарешті є розуміння власних інтересів. Це те, чого не було, скажімо, у нашого покоління. Але тут ще один величезний плюс – це представники середнього і старшого покоління, які не командують молодими, а слухають молодих. І вийшли захищати молодь ось ці афганці, ветерани різноманітних спецпідрозділів. Я схиляю голову перед ними і дай Бог, щоб їм не довелось з нинішніми їх колегами зустрітись на полі брання. Досить того, що вже почали один одному посміхатись, а це дуже важливий момент. Це показує, що остання опора яструбів у владі розвалюється. 

 Ведуча: напередодні ефіру я спілкувалась зі своєю подругою зі Львова, вона ділилась своїми думками щодо євромайдану. І от вона каже, що хоче поїхати у столицю на майдан, бо там багато її друзів і вона хоче приєднатись до них, втім хвилюється, що коли буде стояти там, то буде відчувати себе використаною. То все ж таки – чи не використовуються опозицією ті люди, які стоять зараз на майдані?

 Ігор Буркут: та використовує не тільки опозиція. Взагалі всі масові рухи завжди маніпульовані. І там не лише опозиція, там багато різних сил, кожна з яких намагається цю людську енергію реалізувати саме в тому напрямку, в якому вона принесе цій силі матеріальних зиск. Інша річ, і я знову підкреслюю, що нове покоління намагається розібратись з тим, що ним намагаються маніпулювати. 9 років тому, коли в мене здоров’я було кращим, я стояв на майдані і кричав Ющенко ТАК, зараз, Богу дякувати, ні Тягнибок, ні Яценюк, ні Кличко от таких ТАК не отримують, тому що немає ідолів, ніхто не чекаю месію, надію покладають на себе. А коли люди надіються на себе, ними дуже важко маніпулювати.

 Ведуча: напевно, саме тому люди на майдані не втомлюються, вже стільки часу вони там і зараз знову відновлюють барикади.

 Ігор Буркут: це так звана внутрішня енергія, цей термін є у психологів і навіть у містиків він з’явився – егрегор, коли збирається величезна кількість людей і говорять, і думають одне і невидиме нематеріальне поле їх об’єднує і воно заряджає енергією. Всі, хто приходить на майдан, я навіть маю на увазі своїх ровесників – це люди, яким під 70 – і там вони цією енергією підпитуються і кажуть, що ніколи так добре себе не почували. Слава Богу, що ця енергія є, яка спрямована на добру справу.

 Слухач: я Иштван с города Черновцы. А не было ли тактической ошибкой снесение памятника Ленину, поскольку по закону это должны были решать депутаты киевского горсовета. И второй вопрос – какая вероятность того, что власть использует армию против евромайдана?

 Ігор Буркут: щодо зносу пам’ятника – ніхто не скасовував два президентські укази перший Кучми, другий Ющенка про ліквідацію символів тоталітаризму. Я можу з паном Іштваном погодитись у тому, що справді повинні були приймати рішення депутати київради, але київрада, вибачте, не легітимна. Вона ж пережила всі свої терміни і вона не може приймати такого рішення. Якби Партія регіонів не розігнала районні ради, то Шевченківська районна рада Києва могла б прийняти таке рішення. Я стою на засадах повної законності будь-якого акту. Для мене було б значно прийнятніше, якби таке рішення було б насправді колись прийнято, якби спокійно приїхав кран, акуратно зняли пам’ятник, а це все ж таки робота видатного скульптора Меркурова – це його пам’ятник у 1939 році стояв на всесвітній виставці у Нью-Йорку – і його б спокійно відвезли туди, куди треба звозити всіх цих ідолів. Але ми бачили інше – як цей пам’ятник розбивали і яка била енергія з цих людей. Вони вважали, що цим ставлять крапку над минулим, я не думаю, що все так просто. Мене зараз цікавить інше питання: в Інтернеті продають кілограмові ці каменюки по 50 гривень і думаю, що після того, як все буде продано, якби ті всі каменюки скласти разом, то вийшло б, мабуть, півтори сотні Ленінів. Хтось на цьому наживеться непогано. І щодо другого питання я вам можу сказати, як історик за фахом, що подавити справжню революцію поліція в жодній країні не може. Це може зробити лише армія, як це було в Росії під час революції 1905-1907 років. Але нині в Україні якщо хтось несповна розуму використає армію проти народу, то його самого зметуть за допомогою тих танків, які хтось хотів би послати на Київ. Та і посилати далеко не треба – танковий центр «Десна» під Києвом стоїть. Справді, танк таку барикаду миттєво розіб’є, але інше питання, якось нещодавно я читав в Інтернеті танкового командира, який каже, що наші танки доїдуть до Бесарабки, там вони всі зіпсуються, ми відкриємо люки і попросимо київських бабусь принести гарячий чайок, пиріжки, у нас солдати голодні, вони поїдять, подобрішають, а ви вже сідайте і їдьте туди, куди треба. Я думаю, що це не лише я читав, але й аналітики, які обслуговують владу – вони розуміють настрої нашої нещасної голодної розваленої армії. Її не можна використовувати в такому випадку. 

 Ведуча: і повертаючись до теми енергетики на майдані, Христя, скільки ти днів там була?

 Христя Венгринюк: я там була майже тиждень і була б ще, але мусила повернутись, бо як я вже писала у своєму блозі, насправді енергетика там надзвичайна, але психологічно там бути дуже-дуже важко, особливо жінці і коли ти справді віддаєш всю свою енергію у той космічний світ, в той космос, який там створений. Коли ти дуже сильно потерпаєш за перемогу, то людина після третього дня починає дуже сильно втомлюватись. І я вже неодноразово говорила про те, що люди повинні замінювати одне одного і бодай хоча б один день перепочивати. Десь на сьомий день я почала усвідомлювати, що я почуваюсь геть недобре, що треба їхати в Чернівці, трішки полежати, трішки відпочити і повертатись знову. Цікава така річ, моє спостереження – дуже багато людей дійсно хворіли на майдані, захворювали в дорозі і навіть не могли туди приїхати. Я впевнена, що у цьому всьому спрацьовує наша внутрішня психосоматика, тому що ми насправді всі дуже боїмося, боїмося не за своє здоров’я, ми не боїмося стояти там і застудитись, ми боїмось психологічно за те, що буде завтра. Тому що насправді ми знаємо проти чого ми стоїмо, але ми не до кінця знаємо за що ми стоїмо. І десь внутрішньо кожну людину це починає дизорієнтовувати. Звичайно, у нас немає лідера і ми не знаємо за ким ми йдемо. Раніше, у 2004 році, ми однозначно знали чого ми прагнемо і за ким ми йдемо, а сьогодні ми бачимо та розуміємо, що лідером є кожна окрема людина, не тільки народ. Отже, виходить так, що одного поводиря немає. Читаючи багато інтелектуальних та інтелігентних людей, коли вони включають мозок, то встояти дуже важко. Тому енергетика там абсолютно інша – це тисячі, мільйони посмішок, це чудові люди, це чоловіки, які самі тебе підводять до обігрівачів, які поступаються тобі місцем. Я була вражена, що там ніхто не п’є, я не бачила жодної людини в нетверезому стані – і як так може бути? Там стоїть мільйон людей, але я не бачила жодних образ в чиюсь сторону. Якщо ми можемо перебувати у транспорті і можна посваритись поруч з сусідом, а там стоїть стільки-стільки людей і всі вони ідейні, всі вони добрі. Там знайомишся, навіть коли ти стоїш сам – ти сам ніколи не залишишся. Це такі щирі, такі інтелігентні люди …знаєте, мені серце крається, коли я бачу, як наш майдан відрізняється від тих майданів, які приходять на підтримку влади. І це не тільки те, що демонструють опозиційні канали, я сама бачила тих людей – це страшно, це соромно. Не хочеться принижувати їх і ставити себе вище за них, але ці люди чи то дизінформовані, чи то на стільки збіджені цим важким суспільством, чи то в них немає соціального забезпечення, тому що вони виглядають дуже-дуже ницо і вони навіть не знають за що вони там стоять. Якщо вони там стоять за гроші, і однозначно, що це є правда, але повірте так можна побачити, де стоїть майдан наш і де стоїть майдан їх. Знаєте, це вже навіть не проблема регіонів, це не проблема мови, тут немає жодної проблеми – тут, зараз на майдані вже ніхто не стоїть за євроінтеграцію тільки. Тут кожен стоїть за те, щоб він хотів наступного дня чи просто мав можливість нормально спокійно щасливо жити. Бо ми бачимо, що наша влада не рахується з людьми, вона не рахується з нами. Насправді моя позиція сьогодні дуже оптимістична, але, мабуть, трішки менше, аніж у пана Ігоря, але я думаю, що наша міліція та наш Беркут ще не є на стільки свідомий зараз і притомний, щоб скласти щити і перейти на бік майдану. Те, що сталось два дні тому вночі і хтось розцінює це, як перемога майдану, я ж тішусь з того, що хтось має такі думки, але я впевнена, що якби вони мали наказ зчистити та знести це все – то вони б це зробили. Тому що ці люди зранку до ночі працюють над тим, що вони займаються спортом, вони займаються в залах – це їх робота, це їх робота бути військовими, захищати, а в нашому випадку йти проти народу. Тому це завчений дуже важкий сценарій, я так бачу і думаю, що все значно складніше і те, що відбувається – чи то був наляк, чи то мав би бути переляк і те, що зараз на майдані зводять барикади по 5 метрів – це все чудово, це все єднає, але повірте, якщо буде стояти питання, що вони мають це розчистити, знести – вони це зможуть зробити однозначно. І наші чоловіки не зможуть встояти, у нас немає нічого, немає зброї, щитів, може десь там  у кожного десятого є каска. Це просто неможливо – там стоять величезні чоловіки, які зранку до ночі займаються своїм тілом і вони можуть просто вбити. Так, звичайно, на це реагує світ, нас всі бачать і тільки про це розмовляють, Україна зараз є топовою у світі, але я думаю, що це все набагато складніше і мої прогнози будуть такими – якщо їх заставлять піти проти народу, то ніякі квіти і ніякі наші жіночі посмішки не допоможуть і ніякі наші чаї не зможуть переконати Беркут, що так робити не треба. Звичайно, є люди, які розуміють, що так не мало би бути і, можливо, вони справді складуть ці щити, але я сумую через те, що такі тяжкі режими керують людьми, така непоінформованість та агресія.

 Ігор Буркут: справді спецназ тренують на «фас», виконувати накази, але в них є свої родини, є батьки, є матері. Я не знаю чи бачили ви двохвилинний ролик знятий у Дніпропетровську про тітушек, коли тітушку купують за гроші, він йде бити на майдані людей, б’є жінку, обличчя якої не видно – вона падає, підіймається і він каже «мама?» Це відео постановочне, але воно багато що показує.

 Христя Венгринюк: тут Хвильового можна згадати, пам’ятаєте, коли той писав про солдата, який розстрілює свою маму. І це теж такий надзвичайний момент зроблений про цю тітушку.

 Ігор Буркут: і ще друга фраза, яку я б хотів сказати – майдан вже отримав моральну перемогу. Є таке правило – хто першим проливає кров, той в кінці програє завжди. УПА не виграла війну, у 50-му році вона вже фактично розпадалась, але без неї незалежної України не було б. Так і без цього майдану не буде того майбутнього, яке все таки наступить, ця система згнила повністю, вона може і кров пролити, вона може багато біди наробити, але вона мусить піти. Вона вже таким гальмом стала на шляху, і не тільки України, але й всіх пострадянських країн, за виключенням балтійських. Чому на нас так дивляться у тій самій Росії і Білорусі мислячі люди, я підкреслюю – мислячі люди. Тому що вони розуміють – якщо ми переможемо – і вони переможуть.

 Слухач: мене звати Ян. Чи немає у вас побоювань, щоб на майданах не було проявів ксенофобії? І друге – у мене є інформація, що цієї неділі прихильники влади збирають на майдан близько 200 тисяч людей і чи зможуть наші правоохоронні органи не допустити зіткнень між одним майданом та іншим?

 Ігор Буркут: я вдячний за дуже важливе запитання щодо національних менших, адже, коли влада перебуває у кризі, вона намагається каналізувати ненависть від себе на когось, а будь-які меншини – чи то сексуальні чи національні чи конфесійні – для цього ідеально підходять. Ця дурна кричала «хто не скаче – той москаль» вона вже замінена на «хто не скаче – той Азаров». Хоча я пропонував «хто не скаче – той не наш», це набагато краще, при чому, вибачте, москаль чи там ще хтось інший. Були інші провокації, більш серйозні, навіть розповсюджували антисемітські листівки у київському метро, їх можна довго перераховувати. Але що тут найкраще – Христина щойно говорила про одну дуже важливу річ, що нікого на майдані мова не цікавить. Люди розмовляють своїми мовами і всі один одного розуміють. Я бачив там представників і румунської національної меншини з нашої області, там є євреї, там є чимало кримських татарів. До речі, лідер кримських татар Чубаров свою теплу кримськотатарську шапку подарував єпископу греко-католицької церкви, щоб він не простиг на майдані. Ось це найважливіше – люди один одному допомагають. Тобто, коли є спільна ідея, то цей ідіотизм не проходить. Коли її немає, тоді можна людей лобами зіштовхувати, в Україні це не спрацьовує, всі хочуть жити нормально – чи українці, чи росіяни, чи угорці, чи євреї – немає значення хто був серед наших предків, головне, що ми зараз єдиний український народ з єдиними інтересами. А щодо 200 тисяч – поживемо і побачимо. Кого ж вдається звести, ми чули сьогодні і Христина правильно сказала про тих людей, що там звезені. Хто вони такі? Це бюджетними, які отримують копійчані зарплати, не мають інших джерел прибутку, їх буквально туди заганяють, але деякі свідомо йдуть – вони звикли молитись на царя-батюшку і в цьому болоті їм, мабуть, навіть комфортно. Дуже багато туди зганяють і нещасників двірників та інших київських комунальників. Мабуть, і з інших міст повезуть – хто буде сніг прибирати я не знаю, на майдані люди самі прибрали куди краще, аніж Попов зі своєю командою робить. Чи зуміють правоохоронці протистояти цьому? Мені хочеться вірити, що до цього не дійде, ясно, що той двірник, робітник чи шахтар – він не піде на майдан битись зі студентами, в нього зовсім інші інтереси, а от бандючки, яких позвозили, яких тітушками називають – вони можуть щось почати. Мій досвід, я слава Богу, багато прожив і багато всякого бачив, підказує, що ось ця мерзота дуже боїться сили: якщо вони побачать вчорашніх афганців і спецназівців, їх штанці швидко замерзнуть на морозі. Навряд чи вони кинуться, на дівчат вони можуть кинутись, будуть бити із задоволенням, але я не думаю, що ті чоловіки, які вийшли захищати своїх дітей і своїх молодших братів-сестер, що вони це дадуть. І ще одне – тітушок вже кілька разів використовували – і який результат? І ще одне – якщо хоч одного тітушку посадять, інші ніколи не вийдуть і потім – якщо вони дійсно щось вміють, займались боксом чи чимось іншим, то нормальним людям потрібно працювати з їх тренерами. Тренери для них – авторитет і великий авторитет і якщо тренер скаже, що я тебе, мерзотника, за те, що ти б’єш невинних дискваліфікую назавжди – оцей тітушка тим невеличким можечком, навіть не мозком, а можечком подумає і вирішить. Що, мабуть, не варто. Ось в це хочеться вірити, я підкреслюю, хочеться вірити. І чому ж я такий невиліковний оптиміст? А тому що я дожив до 67 років, якби я був песимістом, я б загнувся давним-давно.

 Ведуча: минулого тижня один з наших гостей DJ TIMUR під час марафону сказав таку фразу (хоча сам він на майдані не був), що складається таке враження, ніби люди там очищаються. Чи було у тебе таке відчуття і друге – чи було у тебе на майдані те про що ми говорили, що тебе використовують?

 Христя Венгринюк: коли ти виходиш з метро, то потрапляєш в море чогось зовсім іншого, зовсім іншої енергії. Завжди, коли я приїжджала, я завжди намагалась абсолютно раціонально відключити своє поетичне серце та говорити складними словами, а тут я розкажу, як я насправді себе почувала. Коли виходиш на майдан і бачиш те, що там відбувається, жодного разу я не могла уникнути сліз, особливо, коли ти чуєш ті пісні і коли ти розумієш, що люди тут про три тижні, харчуються на вулиці, там сплять, залишають свої сім’ї, коли вони знають за що боротись, коли люди моляться разом, коли зі сцени моляться, коли священик падає на коліна і просить Беркут не бити – я вірю в це. Це дуже романтично, але я насправді в це вірю і вірю в кожного, хто стоїть на нашому майдані, цим людям не потрібні гроші, вони їх не отримують. Я зараз буду їхати другий раз і мені зовсім не шкода тих грошей, я навіть познайомилась з чоловіками з Чернівців, які не змогли зняти хостел, бо вже немає місць, то вони винайняли дорогі номери на Хрещатику, щоб бути ближче до майдану і там просто ночувати. Отже, тут не йдеться за гроші, а йдеться тільки за майбутнє, за яке хочеться боротись. Чи використаною я себе почувала? Я думаю, що життя це взагалі є використання нас і якщо Бог дав нам це життя, то те, що я роблю, наприклад пишу книги, хтось це теж використовує для себе, читаючи їх. І кожна праця є використанням, але ми не можемо жити так, щоб нас не використовували, а ми не використали когось. Тому, я думаю, що опозиція зараз не прагне масового використання людей. Можливо, знову ж таки це дуже романтично, але я вірю цим людям і вони теж хочуть жити у кращому майбутньому. Я знаю, що Віталій Кличко, який довший час жив у Європі, він знає, як жити краще і він просто хоче поділитись цим досвідом і показати. Що звичайно, Європа – це не найкраще для нас в ці ситуації, але, можливо, єдиний вихід, який може бути. І коли зараз йшла мова про те, чи може бути зіткнення двох майданів у неділю, то я маю переконання, що ні. Тому, що ті люди, яких привезли – вони не мають однозначної ідеї. А коли люди йдуть тільки агресивно налаштовані, як, наприклад, наші футбольні фанати – вони знають чому вони їдуть і тому починають між собою змагатись. А коли буду стояти я, страшенно амбітна і насправді не хочу сваритись на цих людей і казати тітушкам, що так не можна, що вони тут за гроші, а не заради ідеї, а просто за 200 гривень продати своє майбутнє – це дуже страшно. То вони не розуміють до кінця про що йдеться, адже у них немає такої внутрішньої ідеї. Якщо б ми однозначно стояли проти чогось, то тоді можна було б боятись. Це може бути просто такий собі «махач» між чоловіками для того. Щоб показати, що є кому боронити це, але однозначно, що ідеї внутрішньої в тому немає. Саме тому я думаю, що все має бути спокійно, сподіваюсь …

 Ведуча: як на мене, цей тиждень виявився досить популярним на народну творчість. Ігорю Григоровичу, прокоментуйте, що вам сподобалось найбільше з усього того, що було створено на євромайдані про євромайдан.

 Ігор Буркут: мені найбільше сподобалась пісня, яку створили журналісти «Вітя, чао!», вони взяли мелодію відомої італійської партизанської пісні «Белла, чао» - прощавай, красуне! До речі, ця мелодія не італійська – це єврейська народна пісня «Маленький мішечок з вугіллям», але як більшість популярних мелодій від народу до народу передавалась. Тут написали чудові слова і її співають. Окрім цього, надзвичайно активні були цього тижня два мої львівські улюбленці – Віктор Морозов і його співавтор, поет Андрій Панчишин. Вони написали штук п’ять пісень і сьогодні я спеціально подивився, там маса всього, беруть старі мелодії, перефразовують, беруть народні речі. І крім всього іншого, що мені надзвичайно сподобалось, це наш унікум, цього не було раніше в жодних подіях в Україні – молодий хлопець зі Львова за гроші своїх батьків купив за 500 гривень стареньке піаніно. Хлопці і дівчата розмалювали його в синьо-жовте і поставили і наш земляк, вчитель музичної школи з Чернівців сів, заграв, і заспівали …що вони там тільки не співали. І під кінець спеціально для того дядьки, який сидить у тому будинку його улюблену пісню «Мурку». А сьогодні я бачив, що київський концертмейстер сів за це піаніно і якимось чином самостійно некеровано виник прекрасний народний хор на кілька голосів. Як вони співали українських пісень – це просто чудо і в той же час з анти майдану також був запис «Гоп-стоп».

 Христя Венгринюк: у мене інша думка і може це добре. Я до таких шароварних ідей ставлюсь не дуже позитивно і мені найбільше сподобалось те, що зробили ці нові барикади і вони мені нагадують сучасні інсталяції сучасного мистецтва. Можливо, тому зараз Пінчук так на це подивився по-іншому і може хоче їх до себе в Артцентр забрати. Але буде воно сумніше, бо кажуть, що днями буде тепліше і весь цей лід та сніг може розтопитись – тоді й побачимо що з того буде, але я бачу, що люди дуже ідейні і вони створюють ось надзвичайно класне. Тобто, мені подобається, коли щось зароджується саме там, не прогнозовано і коли цього не чекаєш. Чому я так скептично ставлюсь до народної творчості – поясню. Візьмемо, до прикладу, Другу світову війну і митці, письменники тоді не писали, митці тоді не малювали – це все вони робили після того, коли все закінчилось. І навіть дивлюсь по собі – не можу я переключитись на хвилю літератури, на хвилю творчості, не можу навіть жодного рядка, адже ці емоції на стільки зупиняють і на стільки хочеться бути в контексті світу і в контексті цієї політичної ситуації, ситуації болю і радості, що просто рядки не йдуть. І все воно таке, що все народжується пізніше. Я спостерігаю за нашими митцями, яких я вважаю справжніми, в них теж так ведеться. Проте, мені не подобається, коли на цьому фоні починає визрівати багато нових зірок і багато людей бажають навішати на себе ярлики того, що вони причетні до революції, тому що вони є митці і на цьому роблять собі піар. Звичайно, я не маю жодного закиду Руслані, вона надзвичайна жінка і те, що вона робить – це друга Жанна Д’Арк поки що для мене, краще б вона себе не спалювала, хоча вона і про це говорить, але вона молодець. Але є багато людей, які просто їздять на майдан сфотографуватись чи заспівати там. Коли у нас був майдан у Чернівцях, один з найбільших, я тоді була тут, мене попросили щось сказати, то після десяти виступів переді мною людей, я зрозуміла, що мені не варто цього робити, адже це просто навішування на себе багатьох різних медалей. А той, хто стоїть на майдані – він не повинен стояти, як хтось. Людина там повинна стояти тільки як людина. І тому я дуже прошу і закликаю всіх – хто може – поїхати, не бути байдужими. Не важливо, який у вас стан, який у вас статус, на скільки ви багаті і якщо ви відчуваєте, що ви хочете змінити трішки це майбутнє і цю владу – то ви повинні там бути тільки за те, щоб не повторились тоталітарні режимні речі.

 Ігор Буркут: я б тут як історик хотів сказати таку річ: під час справжніх революцій народжуються справжні пісні. Велика французька революція 1789 рік – «Вперед, сини вітчизни!», російська революція – народжувались різноманітні пісні і з того і з сього боку. В тому числі народився «Цыпленок жаренный, цыпленок пареный», який живе і до тепер. Або «Гимназистка седьмого класса», блатних чи напівблатних пісень, які живуть вже понад півстоліття. Будемо сподіватись, що й тут буде народжена якась чудова пісня. Я чув цей гімн, який написав колишній львів’янин, який кілька років вже живе у Німеччині, він справляє певне враження, чіпляє. А знаєте, що мене найбільше зачепило? Коли «Ще не вмерла» заспівали на мелодію Бетховена, як наші слова лягли на загальноєвропейський гімн – це щось таке …важко навіть словами передати. Там, де є справжні почуття –там все буде. А ви, Христино, про усе напишете потім, воно у вас вирветься. Я хочу, щоб ця книжка, яку ви народите, була улюбленою…

 Христя Венгринюк: спасибі. Знаєте, просто зараз так важко. Я бачу, що більшість людей просто нічого не можуть робити. Я вже три тижні провисаю – не робиться робота, не можеться спати, не можеться їсти, не можеш навіть сидіти на місці і тому я хочу їхати в Київ, бо розумію, що тут від мене ніякої користі немає. І зараз той, хто може – не корисно сидіти в областях. І бачите, Чернівці, я думаю, що це через те, що мультинаціональний край, ми не можемо бути подібними до Тернополя, Львова, Івано-Франківська, які стовідсотково мають той дух, підіймаються і рухаються. Трішки це засмучує, але так воно. Тому я прошу всіх, бо це надзвичайно важливо і це важливо не тільки для того, хто стоїть там поряд з тобою, це важливо що буде завтра і важливо чого ти прагнеш наступного дня.

 Ведуча: чому навчив євромайдан українців і чому він навчив владу?

 Ігор Буркут: владу він ще не навчив нічому, бо вона не хоче вчитись і боюсь, що дехто неспроможний вчитись. А українців навчив дуже багатьом речам. Мені здається, що найважливіше – у людей проявляється самоповага. От те, про що розповідала Христина – я те саме чув від багатьох людей – це доброзичливість.

 Христя Венгринюк: співпереживання.

 Ігор Буркут: і це надзвичайно важливо. Що найстрашніше в «совку»? Це ненависть один до одного, це страх перед тими, хто стоїть над тобою, страх перед владою – воно зникло, а якщо воно зникає, це дуже важливий момент. Це є формування справжнього громадянського суспільства. Буде воно сформоване – ми будемо рухатись вперед, не буде сформоване – ми знову перетворимось на кріпаків, на рабів і над нами будуть знущатись так, як знущались сотні років.

 Ведуча: Христю, а чому тебе навчив євромайдан?

 Христя Венгринюк: він показав, що тут може бути дуже добре, дуже класне суспільство, що я завжди дуже вірила у свою націю і надзвичайно люблю свою країну і не залишилась за кордоном, коли була така можливість і не хотіла. Я вірю, що люди тут значно кращі, ніж їхня влада, я розумію, що можна сказати, що ми самі її обрали, ми помилились, але помиляються всі. Ми є зараз один окремий організм і я бачу, як ми єдино вибирали одне, як ми єдино помилялись і як ми єдино зараз про це жалкуємо, як ми єдино хочемо одного і як ми єдино, знову ж таки, не знаємо, що буде завтра і за ким нам йти. Воно вчить не засмучуватись, вчить любити людей ще більше, адже коли ти бачиш це співпереживання, а це дуже важливо, цю небайдужість, яка лине від людей, і ти просто розумієш, що ти не один. Коли у мене були такі перестороги та відчуття, ніби ти переживаєш життя абсолютно сам, то тут ти розумієш, що ти не один. Якщо тобі дуже сумно, ти почуваєшся депресивно, самотньо – їдь на майдан і ти найдеш там найкращого друга, ти там найдеш порадника, вчителя, чоловіка – кого ти захочеш. І я думаю, що це може бути стимулом для багатьох самотніх людей, адже зараз там збираються найкращі люди в Україні, найкрасивіші, найкращі …і це так приємно. Хочеться там бути і я відчула, що величезний потенціал є і що ти точно тут не один.

 Ведуча: Христино, якби ти хотіла, щоб все це розв’язалось?

 Христя Венгринюк: я думаю, що революція триватиме ще довго. І я хотіла просити людей, щоб вони не втомлювались, об вони не залишали свої ідеї, щоб вони не зневірювались, тому що буде важко, довго і складно. Щоб люди приїжджали і замінювали одне одного. Щоб вони витримували, бо надзвичайно складний час, всім важко і витримати це насправді дуже-дуже складно. Але дуже прошу – головне триматись і головне не здаватись, їхати туди, бути там, робити все, що ти можеш, то де і ким працює. Якщо ти журналіст – висвітлювати те, якщо письменники – писати, хоча розумію по собі, що це дуже важко, воно, можливо, прийде пізніше. Але, якщо ти можеш чимось допомогти, грошима, ліками – допомагайте, хто залишається байдужим до цієї ситуації – це, мабуть, найгірше. Вже краще бути по ту сторону барикад. Тому бажаю витримки і небайдужості.

 Ігор Буркут: я повністю тут Христину підтримую, абсолютно – вона найважливіше сказала. Я б хотів додати одне – там, на майдані, люди вчаться любити всю Україну і не тільки всю, але й свої маленькі батьківщини. І от, коли я бачу на екрані напис Чернівці – я радію, а коли, Оксано, я бачу Чортків на ялинці!!!

 Христя Венгринюк: це найбільший прапор! Як вони це зробили, вони його зшили? Він неймовірно великий?

 Ведуча: це Чортків! Я планую найближчим часом з’їздити до Чорткова і дізнатись чиїх то рук справа!

 Ігор Буркут: любити Україну, любити українців, любити один одного, бо ми того варті!

Інформаційний партнер програми „Суть речей” на радіо Станція 103.2 ФМ