СУМНУВАТІ УРОКИ ЕЛЛАДИ. ІРОНІЧНИЙ ЗВІТ В ТРЬОХ ЧАСТИНАХ. (Закінчення)

3. НАШІ В ЕЛЛАДІ: ПАЛІТРА ВДАЧ АБО Ж “ГЕЙ, СЛОВ`ЯНИ!”

 Коли в Афінах з`явилися перші чернівчани на заробітках, наразі достеменно невідомо. Але напис, знайдений мною на одному з парканів в районі платії  Вікторія (одна з міських площ, де збираються наші вихідними), що занепокоєно сповіщав місцеву громадськість схожою на нашу мовою про те, що “Маша с Садгори – дура”, відноситься приблизно до 1988 року.

Сюди приїздили та приїжджають українці обох статей, всіх віросповідань та сімейного стану, й вісімнадцятирічні, й не дуже.

Якось в тролейбусі я зніяковіло побачив знайому ще з дитинства картину - артритні руки, що розбухли від води та городу, цвітаста кофточка, одна на всі часи, бідне волосся, зачесане коричневою гребінкою, запах хлорки та поросячого кізяку, товсті ікри в ниткових коричневих панчохах.  Цій українці було за 60...

 Але Греція, попри все, одна з небагатьох європейських країн, де до нас, українців, ставляться все ж більш-менш пристойно.  Дається взнаки і спільна історія, і спільна релігія (вони не здогадуються, що за більшовицькі часи в наших храмах, що не підірвали, тимчасово, на 40-50 років, влаштовувалися стайні, а з ікон робили прилавки в сільмагах), і наш європейськоподібний спільний менталітет з легким нашарком азійщини.  Хоча ми й самі досі не знаємо хто ми: чи то Східна Європа чи то дуже Західна Азія.

Віра в долю тримається на її ударах. Греція починалася в Чернівцях. Через знайомих та родичів люди довідувались про манну небесну, що падає на вибраних у вирію. Починався пошук грошей, а це приблизно 1000-1500 доларів – дорога, віза та про перший час. І ось, скориставшись послугами однієї з місцевих фірм, через дві доби після виснажливої поїздки автобусом, що виявився не таким вже й комфортабельним, та принизливих процедур на кордонах, на землю Еллади сходила в турецьких спортивних костюмах, які навіть нові придатні лише для того, щоб понароблювати з них ганчірок для миття підлог, чергова партія заробітчанок та заробітчан. Останніх, до речі, було набагато менше. Все це відбувалось при умові сприятливого розташування зірок на небі та дуже випадкової прихильності грецьких митників та прикордонників.

Абстрагуючись від кількості завернутих назад автобусів та окремих громадян, від багаточисельних фактів нелегального перетину болгарсько-грецького кордону під проводом болгарського чи албанського криміналу та  жахливого випадку, коли сіроманці в цій місцевості просто роздерли на шматки українку, і непоодиноких фактів замерзання на смерть під час таких дій взимку, вважаємо, що все позаду. Хоча про це Грецією і по сьогодні ходять легенди, в порівнянні з якими голлівудські фільми жахів виглядають чимось на кшталт мультиків про Чебурашку.

Добре, якщо в Афінах цих людей зустрів та прийняв хтось із знайомих, друзів або родичів. Одиниці їхали туди, вже маючи роботу та житло.

  Спробуємо  побувати в шкірі тих, найперших. Новачків тоді, та й тепер, зустріли так звані “графі?ї” – невеличкі фірми з працевлаштування, в яких верховодили або поляки, що потрапили сюди років на 10 раніше наших, або згадувані вже вище греки – понтійці. У секретарок в цих офісах були такі бюсти, що працювати за комп’ютером вони могли тільки навпомацки. А “боси” зухвало та непристойно оглядали та обмацували  цілими днями “свіжий товар”.

Потому жінку, що не знає жодного слова грецькою, а лише “англійська із словником”, - а тут потрібно говорити не із словником, а з людьми, відправляють в незнайоме місто самотужки, в кращому випадку – відвозять, до місця роботи, попередньо здерши плату (100-150 доларів) за послуги.  І все.

Так мабуть себе почуває бродячий собака, коли хтось, нарешті, надягає на нього ошийник з цепом, що брязкає, ставить перед ним миску з помиями і пошарпавши по загривку, дозволяє: гавкай...

Проблеми навалювалися на них як борець сумо на боксера ваги пір`їни. Спершу – віддати борг, що виник на батьківщині. А потім щомісяця, а то й частіше, якась сума додому - батькам, дітям, чоловікам. А треба жити за якісь кошти тут. Що ж залишається? Майже нічого. І так роками, у всьому собі відмовляючи, заробити нічого не можливо. А вдома вважають, що вони вже давно новітні глитаї та мільйонерки.

Найголовнішою перепоною на шляху “вільного заробітчанства” була і є відсутність у прибулих  необхідних документів, так званих “прасіні картес” – зелених карток. Їх видають не відразу, а після майже річного, а практично ще більшого, “випробувального терміну”. Видають за чималу суму щомісячних сплат так званої “ІКА” (податків) на протязі цього терміну та досить значної одноразової суми безпосередньо при отриманні зеленої картки. Але такі картки мають далеко не всі заробітчани з різних причин: приїхав нелегально (з албанської столиці Тірани тебе привезуть за 300 євро прямо до Афін за вказаною тобою адресою), не встиг у визначені терміни, тощо. Тому справжні облави, що влаштовує грецька поліція практично щоденно, сильно псують нервову систему тисячам людей. Але, вважаємо, що й тут, як то кажуть, Бог милував.

Перші наші довго вчилися користуватися звичайними телефонними картками, яких ще тоді не було в нас, сучасними холодильниками та іншою технікою, відрізняти рідину для миття посуду від шампунів. А також не їсти мандарини, що ростуть просто на вулицях міста, бо вони дикі і за смаком нагадують рідину, в якій чорти топлять грішників в Аду. В дивину були “мобілки” (“кініто?”), що мав тоді в Греції майже кожен двірник.

Одна землячка  прибігла якось до подруг та й каже: “Боже, дівчата, які ці греки дурні, ходять вулицями та самі з собою розмовляють”. Бідна, вона не знала, що мобілку можна облаштувати “hands free” – пристроєм, що дозволяє  розмовляти нею без допомоги рук...

Вся робота в Греції як для чоловіків, так і для жінок, поділяється на дві великі групи: “ексо” - тобто, коли робітник чи робітниця приходить на роботу, маючи десь власний куток, та “ме?са” - тобто, коли вони і живуть, і працюють в хазяїв.

Випереджаючи ймовірні “цікаві” запитання, відзначу, що специфічна робота повій – завжди “меса”, бо в Афінах немає “стометрівок”, а є узаконені борделі з різною якістю сервісу. Цю роботу, як мені видається, там роблять за великі гроші, але швидко. Тому черг до борделів немає.  Проте таку важливу ділянку суспільної діяльності я, на жаль, досконало не знаю, повій з Чернівців чи взагалі з України, не бачив, тому говорити про це не буду. Хоча, мабуть, такі є.

Для чоловіків з вищою освітою чи вченими ступенями роботи завжди було вкрай обмаль. Переважно важка та дешева. Це будівництво, пекарні та сільське господарство, рідше – садівник (замітати листя в саду, не більше), сторож.  Мало хто з розумних греків  піде працювати будівельником або пекарем в країні, де 9 місяців спека сягає від 30 до 45 градусів вище нуля, від 7 ранку до 7 вечора, за якихось 500 доларів. Хоча преса на хвилі ксенофобії (“ксенос” – чужий, “фобія” – боятися), що періодично накочуються в суспільстві, постійно гарчить про те, що в наслідок чималої кількості іноземців, в країні зберігається досить високий рівень безробіття. Проте на важку та малооплачувану роботу згідні та здатні лише албанці, українці, рідше – поляки. Але ніяк не греки. Роботою з миття під’їздів та сходів в будинках вже давно заволоділи албанські родини, крім того, вона також мало оплачувана. Філіппінці ( були запрошені в країну разом з пакистанцями ще за часів хунти в наслідок серйозних кадрових проблем  грецького торгового флоту) цілими родинами (чи племенами?) вже років 30 працюють в домівках найбільш забезпечених греків. Лише чоловіки, що мають якісь унікальний фах (електрозварники, автослюсарі, комп`ютерники – всі високої кваліфікації), і, в принципі, здатні непогано заробляти й на батьківщині, можуть  влаштуватися  тут, при умові знання мови. Таким чином, об’єктивно кажучи, в переважної більшості наших чоловіків, що не пристосовані до життя, хворобливо ґречні, вибагливі та тендітні, такі ж шанси заробити там на пристойне життя, як у кишенькового злодія на нудиському пляжі. Пролетарі усіх країн – пролітайте!

Жінки мають більш широкий спектр можливостей, але й на їх дипломи про освіту ніхто також не звертатиме уваги, навіть якщо вони будуть від Гарварду чи Сорбони, не говорячи вже про Вашківецьке, скажімо, медучилище.  Це – прибиральниці широкого профілю, куховарки, офіціантки, “бебісітери”,  робітниці з догляду за старими або дурними чи хворими, або всіма ними одночасно.  З інтимом і без нього. Це залежить від жінки та її уподобань. Часом до графій  разом із чоловіком – греком приїздить і його дружина, щоб під виглядом прислуги підібрати йому “офіційну” коханку аби той не вештався борделями та не витрачав гроші.  Це для них цілком нормально.

В цілому філософія життєдіяльності грецького ринку праці для українських заробітчан дуже примітивна: найзатребуванішим завжди був, є та буде один і той же тип працівника – який з одного боку повинен бути  розумнішим за албанця, щоб успішно вирішувати найскладніші завдання, а з іншого – який повинен бути повним бовдуром, щоб отримувати за це такі смішні гроші.

Головною проблемою “неофітів” є, безперечно, мова, бо навіть славнозвісний англійський гумор виник від поганого перекладу.  Її вивчають різними шляхами, але якомога швидше. Найбільш розповсюджений метод – це перегляд та запам’ятовування  діалогів зі старих кінофільмів з Алі?кі Вуюкла?кі чи Ні?но Рі?зо та ще десь п’ятьма - шістьма  акторами, що грають у всіх без винятку старих грецьких стрічках. Фільми чорно – білі, як життя на батьківщині, і прості як ленінська “Іскра”.

Греки часто і щиро дивуються як це нам вдається так швидко опанувати їх важку мову, навіть на них самих. І дійсно, серед десятка письменних греків (а таких далеко не 100 відсотків) мабуть лише двоє або троє  без помилок напишуть рідною мовою грецьке слово “хімія”. Просто деякі однакові звуки в цій мові пишуться різними способами, той же звук “і”, здається, сімома.  Труднощі після формування мінімального запасу слів в нас виникають лише при наголосах, які, часом, змінюють сенс слова на протилежний, та при вживанні слів, що звучать однаково, але мають різний зміст. Приміром слово “малака?” з наголосом на останньому складі означає “м'який”, а якщо зробити наголос на другому складі, то отримаємо найрозповсюдженіший  місцевий матюк, невиправдано ретельно розібраний нами вище.

Знайома кіцманчанка викликала зупинку двох десятків тролейбусів, зіткнення  десятків таксі та гомеричний регіт інтернаціональної юрби, яку випадково очолював відомий тут сутенер та сомельє за сумісництвом,  коли захотіла придбати в периптері журнал, але із-за невірного наголосу питала чи є в продавця – чоловіка, даруйте, місячні.

Але загалом для пристойного оволодіння мовою   чернівчанину чи чернівчанці середніх розумових здібностей  потрібно приблизно півроку. Народний депутат Олег Блохін, “грек” із стажем,  розмовляє грецькою приблизно так, як би В.В. Путін говорив українською, якби йому закортіло.  Правильно граматично, але із страхітливим київським акцентом та нашими мовними “понтами”.  Мовляв, ви хотіли, щоб я вивчив вашу мову – будь ласка, але говорити буду так, як вважаю за потрібне. А ви як хочете.   Так роблять і деякі наші менш титуловані співвітчизники. Бо знання грецької граматики сильно псує задоволення від розмов цією мовою.

Після первинного оволодіння розмовною мовою ( вона, до речі, відрізняється від тої, якою пишуть в газетах та віщає телебачення) із здивуванням з`ясовуєш, що в рідній набагато більше слів грецького походження, ніж це здавалося тобі завжди. І тоді справи з мовою починають йти набагато скоріше. Прикладів є чимало, наведу лише декілька: здача, (яку в Україні нагадує зарплатня), грецькою -  “ре?ста”, тобто решта. Грецькі корені мають такі на перший погляд виключно наші, слов'янські  слова як “либонь”, “команда”, “перевал”, “переміна”, “але” ,” томат”, “гарбуз”  тощо.  Хто б міг подумати!

Через деякий час ти вже не помічаєш, як починаєш говорити на рідній мові суцільними  жахливостями – “візьму автобус №301”, “беру душ”, “закрию або відкрию телефон”, тощо. В грецькій мові немає звуків “ш”, “щ”, “ч”, “ж”. Тому бідні елліни, а погоді й буковинці, змушені на чай казати “цяй”, а на спритного  Джекі Чана – Дзєкі Цян. Що, вповні, те саме.

            Другою більш серйозною проблемою є стосунки з хазяями. Це часом найбільш драматична частина перебування там. Не буду ятрити душі та вдаватися до переказу “сльозоточивих” історій, хоча таких знаю чимало, обмежившись декількома загальними спостереженнями.

            Часто-густо заробітчанам не платять обумовлену суму грошей за роботу або не платять нічого взагалі. Моральний аспект дуже простий - якщо до прислуги ставитися по-людські, то не слід її тримати. Кому жалітися, якщо ти не маєш документів чи не знаєш мови? Сидячи по вуха в багні, рота особливо не відкриєш.

Одна чернівецька родина приїхала до Греції терміново заробити для того, щоб віддати значний борг. Їх усіх взяв хазяїн плантацій оливкових дерев, пообіцявши, що буде  кормити та надасть житло. Заплатить  же після повного збирання врожаю, коли розрахуються з ним його партнери. Бідні люди два чи три місяці рабували під спекою, а коли справа підходила до кінця, хазяїн викликав поліцію і ті забрали бідолах, бо в них не було документів. Звісно, що ці люди не отримали ні копійки.

Бджоли – це такі милі пухнасті істоти, які полюбляють гостей і віддають їм частку себе. Це про таких роботодавців.

Скільки  обдурених та нещасних довелося побачити там! Люди надламуються психологічно від чужого, в наслідок багаторічної розлуки з рідними. Майже всі жінки починають несамовито палити, а часом і  заглядати у пляшку, періодично знаходячи на її дні блискучий брильянт істини та щоразу гублячи його вранці.

            Чимало зомбує себе в протестантських сектах різного спрямування. Вони слізно просять Господа чи когось іще позбавити їх напастей, але Всевишній, очевидно,  сильно буває зайнятий в інших місцях і щоразу надає їм можливість виплутуватися із своїх проблем самостійно.

Декотрі місяцями перебувають в депресії та розпуці, з роз’ятреними душами.   А це  - не коли нічого не хочеться, а коли хочеться не робити те, що вже робив. Вони відчувають себе знаряддям в руках хазяїв – чимось на зразок лопати, плуга, молотка. Так, вони ніби-то вільні, але це умовно – дострокова усвідомлена необхідність.

Деякі жінки (на щастя, їх не багато, хоча їх ніхто, звісно, не рахував) знаходять втіху у банальних  інтимних зрадах направо й наліво залишеним на батьківщині чоловікам. Вирвавшись на удавану свободу, стають “однолюбками” і неодноразово. Так, зовні вони справжні гречанки, лише металеві зубні протези, не в тон підібрана або яскрава, як в амстердамських повій, помада чи жовті черевички, виробництва якогось бельцкого коньячного заводу, які ніяк не пасують до червоних штанів, з головою видають їх.  Навіть  млявий місцевий чоловічий попит, скажімо грецькою зимою,  дико придушується вітчизняною  жіночою пропозицією.

Чоловіки, що опинилися насамоті в Греції якось навчилися вщухувати свій сексуальний голод здоровою їжею та відмінним і справжнім бренді “Метакса”, що здорово йде під сало з маслинами. Із всіх одеколонів, як то кажуть, українці обрали  колись “Шипр”, один раз – і на все життя, а панчохи вони вважають брудними лише тоді, коли ті починають різнитися на ліву та праву.

Декілька слів про шлюби з греками, бо факти шлюбів наших чоловіків з гречанками мені не відомі, занадто ці жінки, як вже говорилося, “на аматора”.   Відверто кажучи, саме на вдале заміжжя багато хто з буковинок розраховує, направляючись до Еллади. Й мені відомі факти, коли чернівчанки досить вдало влаштували там особисте життя. І нехай їм щастить. Але це, скоріше, поодинокі винятки.

            Тому зазвичай, якщо який-небудь Аріс  пообіцяв тобі негайно одружитися після твоєї слабини, то це означає, що він спочатку буде років зо двадцять розводитися, а потім ще стільки ж одружуватися з тобою. Різниця між теорією та практикою на практиці більша ніж в теорії.

По-друге. Я помітив, що на такий крок як одруження з українкою, а не гречанкою, йдуть, як правило, невдахи та бідолахи, люди, що не відбулися чи не вписалися в життя. По-третє. Для грека діти – це найголовніше. Тому розраховувати на те, що після  відходу  чоловіка в інші світи, ти отримаєш багатий спадок,  абсолютно не варто,  поминаючи притаманну більшості з нас якість, а саме надзвичайну міцність того, що прийнято називати заднім розумом.

А втім, у кожного, як то кажуть,  свої плечі під головою. Але за моїми спостереженням всі сучасні “арістотелоси онассіси” більш-менш пристроєні. Крім того, греки вважають, що жінці з великим бюстом практично нічого не можна довірити. А ще – в Греції споконвіку дуже поширене суто  “чоловіче” кохання. І можна просто влізти в міжстатеве “непорозуміння”.

Третьою проблемою нових заробітчан є, як це не прикро,  вони самі.

Ми, українці, якійсь не такі, як всі люди. Ми від народження впевнені, що є чудовими самі по собі. Якщо у нас поганий настрій, то це не означає, що в когось він повинен бути гарним, а  для того, щоб почувати себе цілком щасливим, мало, щоб все було гаразд, - треба, щоб сусіду було погано. Нас чітко відрізняють від інших, як у відомій байці: Штірліц ішов Берліном, і ніщо не виказувало в ньому радянського розвідника, крім парашуту, що волочився ззаду.  Для нас же є аксіомою, що культурна людина плює тільки в спеціально відведені душі.

На жаль дуже поширеними серед жіночок – заробітчанок є факти “привласнення”  чужих робіт або й житла. Це мабуть до неможливості бридко, коли ти їдеш додому на декілька тижнів провідати рідню, залишивши багаторічну роботу на когось із знайомих чи навіть подруг, а застаєш після повернення себе без цієї роботи, бо товарка виявилася, м’яко кажучи, не порядною, просто оббрехавши тебе перед роботодавцями.  Зовсім неосвічена людина може обчистити хіба що товарний вагон, тоді як випускник університету може вкрасти цілу залізничну дорогу. Мабуть це про таких людей.

Можна вщерть багато цікавого побачити в Афінах у вихідні, коли земляки (“патріо?тоси”) збираються разом аби пожалітися на хазяїв та згадати за чарчиною далеку батьківщину. Це цілком природно. Але  в українців просте “Будьмо!”  перетворює банальну пиятику в значну урочистість. От уже надивилися всмак афіняни на наших в невеличких дешевих тавернах довкола знаменитої церкви на Омонії!  Але це далеко не повна палітра різноманітних проявів нашої вдачі.

 В кінці кожного місяця біля кіосків, що продають проїзні квитки на всі види транспорту, збираються велелюдні черги (як колись у нас за пральним порошком), в яких переважно заробітчани всіх кольорів шкіри, бо місцеві зазвичай користуються авто. Греки, та й представники інших народів, ніколи не досягнуть таких “ряхтіючих” вершин як наші у спритності обходити такі черги чи в доведенні того, що “ти, козел (коза), тут не стояв(ла)”.

Болісно переборюючи звички, наші “новітні афіняни” довго призвичаювалися  щоразу компасувати талони у транспорті, бо  там встановлені невеличкі помаранчеві скриньки, що відбивають на використаних дату та час компасації, і це не дає змоги скористатися, як за соціалізму, цим талоном декілька разів. Та й штрафи сягають розміру зарплати українського держслужбовця. Але коли контролери ловили все ж “зайців”, то ними переважно виявлялися наші.

Якщо тобі вкрай потрібно негайно знайти земляка, а його поблизу неозброєним оком не видно, не переймайся. Стань біля найближчого пішохідного переходу і дочекайся червоного світла. Той або та, хто буде перебігати дорогу на червоне з фірмовим пластиковим пакетом універмагу “Рязань” на всі сто, буде ним або нею.

А ось іще. В затишному парку біля Національного археологічного музею старенька гречанка шляхетно присіла на лаву аби переглянути свіжу газету та вигуляти цяткованого песика. Побіля, як дві авіабомби, на лаву впала пара чернівчанок, розмірами з афішні тумби. Вони, підстеливши стару газету,  нетерпляче роздерли запечену курку, висипали на неї пучку солі та розлили в гранчаки, привезені з дому, пляшку самогону, від запаху якого почало опадати рідке листя з навколишніх дерев. І, хильнувши,  почали жваву бесіду, щедро перемежовуючи її непристойностями на чотирьох  мовах.

Або таке. Молода чернівчанка, яку порекомендували на роботу в багатий грецький дім її ж землячки, поцупила значну суму грошей готівкою, кредитну картку, з якою не знала, що  робити, та фамільну коштовність. Деяким людям розуму займати не потрібно – все рівно віддавати буде нічим.

Або ще й таке. Лайки (невеличкий базарчик, де продаються овочі, фрукти, мілкий крам).  До великого ящику, куди грецькі цигани – “бізнесмени” скидають для продажу взуття чи линяле ганчір'я , що вийшло з моди,  закуплене ними за безцінь на  місцевих  фабриках, під’їжджає попри кордони “секьюріті”  посольське авто з рідним прапорцем на капоті. З нього вилазять декілька подільських тіток у спортивних штанях та сонцезахисних окулярах в півобличчя, що були популярні у німецьких велосипедисток в 30-ті роки минулого століття, з нашльопками всесвітньо неіснуючих фірм, і починають  порсатися в цьому ящику.

Як після цього до нас та до України в цілому будуть ставитися?

Чому ми, українці, полюємо за птахом щастя тільки для того, щоб зробити з нього опудало?

Чому поляки, що знаходяться в Греції з такою ж метою, як і наші люди, користуються величезною повагою у місцевого населення як народ? Чому вони мають власні школи, дитячі садки, магазини, газети та, навіть, костьоли в суцільно православній країні? А наших не можливо організувати без обіцянки заплатити на будь-що, крім пиятики.  Нас здивовано та обачливо “поважають” лише за вміння “шарахнути” без закуски стакан горілки, якого б вистачило, щоб отруїти невеличке грецьке містечко.

Чому ті ж самі греки, роз`їхавшись наприкінці ХІХ – початку ХХ століття по всьому світу, заробили гроші і вклали їх в розвиток своєї країни, народивши онассісів, що відбудували одну з найбідніших європейських країн, де не має нічого, крім цитрусових, маслин і моря, та пересіли поспіль із ішаків на “Ягуари”?

            Чому ми гірші?

            Коли людина сміється над дурістю та захоплюється розумом, то вона росте над собою. Але якщо дурість чужа, а розум свій, то росте вона тільки у власних очах.

 ***

Зараз вже зрозуміло, що проблема заробітчан, - це серйозна державна проблема. Люди невинні, а держава до цього часу навіть не спромоглася порахувати “нових остарбайтерів”. Якась угода підписана лише з Португалією. А коли ж Греція, Іспанія, Італія, Франція, Німеччина та інші? Що  роблять з цього приводу посольства, консульства та тисячі їх досить високооплачуваних співробітників? Невирішене питання з пенсіями, податками, вимагає спрощення процедура реєстрації шлюбів у відповідності з європейською практикою. Можливо,  настав час повернутися до проблеми подвійного громадянства в країні, потребує серйозних проробок й  правовий статусу наших громадян за кордоном, надання їм кваліфікованої юридичної допомоги. Місцеві органи влади терміново, на мій погляд, повинні звернути увагу на дітей, що залишилися вдома без материнського або й взагалі батьківського ока.  Не можна сказати, що “заробітчанській” темі не приділяється увага в засобах масової інформації. Але чому десятки тисяч людей відірвані від батьківщини інформаційно, культурно та емоційно? Чому б при реєстрації туристичних фірм чи видачі  відповідних ліцензій,  не зобов’язати їх не тільки возити туди-сюди людей та сумки, а й свіжу пресу та книги? Скільки відсотків заробітчан можуть викласти щотижнево майже 5 євро за несвіжі “Аргументы и факты” в тих же Афінах?

***

А Україна для Греції поступово стає “відрізаним шматком сала”, яке греки категорично не вживають, посилаючись на холецистит, але тримаючи при цьому руку десь в районі, даруйте, правої сідниці. Вони навіть дивляться на нього з обережною бридливістю.

Відношення до нас в греків пройшло за останні 10 років еволюцію від перших захоплених та співчутливих емоцій до рішучої зневаги та не сприйняття.  Не буду наводити високих слів про авторитет держави, свого міста, людську гідність, тощо. Але вочевидь одне – ми, українці, всі разом, цього не заслуговуємо. Насправді ми не такі. Хоча важко доводити, що ти не баран, якщо тільки що яскраво та дохідливо продемонстрував зворотне.

Але ми більш освічені, ніж тамтешні мешканці, ми більш досвідчені та практичні, у нас золоті руки та світлі голови.

Хіба може  грек здогадатися, що коли в авто не працює “ручник”, то під колеса слід підкласти по цеглині, аби воно не скотилося часом, чи самостійно замінити акумулятор?

Греки забули хто такий Гагарін і не знають, що є знаменитий на весь світ не футболіст  Шевченко, а Йосипа Бродського (якщо взагалі чули таке ім`я)  вважають стародавнім єврейським філософом або в кращому випадку американським модельєром.

Греки грають самі з собою в геніїв, не розуміючи, як і їх  великі пращури, що наступним ступенем після довершеності є падіння. Але й ми такі ж.

Греків до судом, до мимовільного сечевипускання вражає Київ, вони милуються Чернівцями. Один з них просто упав обличчям у високу валякузьмінську траву і довго насолоджувався її ароматом.  Бо в них такого нема і не буде.

            Але, насправді, й вони не такі. Молоді та середнього віку греки, як і ми, заробляють в Америці та Європі. Але з більшою гідністю. Тому й значно більше.

            Я полюбив цей народ. Як люблю й свій. Ми в основному пізнали  свого візаві. Як би там не було, тривкий “контакт” є і ми приречені жити разом в єдиній Європі (чи в єдиній Азії?), взаємно допомагаючи одне одному. Бо найвищу національну гордість виказує лише той, кому більше пишатися нічим.

І я вірю, що невдовзі в Чернівцях чи де-небудь іще, відчиниться справжня афінська таверна і забринить в ній, скажімо, тужлива та жорсткувата грецька “ΚΑΚΑ ΠΑΙΔΙΑ” перемежована нашою  милозвучною та широкою як полонини “Черемшиною”,  а потім підуть в стрімкий танець тверезі як скло, але веселі буковинські хлопці разом із сп`янілими від захоплення привітними спадкоємницями грецьких богинь з очима кольору стиглих оливок, що досить пристойно танцюють запального гопака.

А ще збиратимуться в ній наші колишні заробітчанки, що нарешті повернулися додому, довіку натерпівшись приниження. Вони виявилися потрібними батьківщині, вони щасливі тут і заможні, дивовижно перетворившись із “прибиральниць міжнародного масштабу” у цілком самодостатніх буковинських господинь. Але не угавається журба за Елладою, де змушено провели  роки. Трішки перемовившись грецькою, вони затягнуть ту ж  тріпотливу “Червону руту”, вмиваючись тепер сльозами звичайного людського щастя...

Найкраще, що ти можеш зробити для своєї країни – це не робити для неї нічого поганого. Давайте думати й робити саме так.

***

 Володимир Килинич

 Афіни (Кіпселі) – Київ - Чернівці

1995 – 2003 рр.