«Сніжинки падають»: Як народилися перша пісня «Смерічки» (легендарний гурт 1січня відсвяткував ювілей – 50 річчя)

 За словами Анатолія Дем’яновича, Карпати народжують нерозгадані почуття у будь–якої людини, тим паче з поетичною наснагою. Вічнозелені смереки пробудили в ньому натхнення і розкрили талант для написання мелодійних віршів. Завдяки завбачливості Левка, його наполегливості з художнього закладу вдалося  народити тих музикантів, які піднесли Вижницю до всенародного визнання на крилах рідної пісні. Це він знайшов спочатку Анатолія Фартушняка для написання перших текстів, свою Аллу (до слова, поетову землячку) для створення оригінальних сценічних естрадних костюмів, стилізованих під народні, а потім — Василя Зінкевича і Назарія Яремчука, щоб високо нести знамено української пісні. Та й не судилося поетові стати художником–майстром, адже працював журналістом в районній Бершадській газеті, а згодом — в обласному виданні «Вінницька правда» у себе на батьківщині. Зате на його вірші та на музику Левка Дутковського співали і співають «Сніжинки падають» ВІА «Смерічка», «Ти прийди в синю ніч» його однокурсник  Василь Зінкевич, «Незрівнянний світ краси» Назарій Яремчук, «Бажання» і «У Карпатах ходить осінь» Софія Ротару.

— Усе почалося з Вижниці...

— Я вчився у місцевому училищі прикладного мистецтва на відділенні ткацтва. Вижниця — невеличке містечко, тому в студентські роки довелося винаймати квартиру (було нас там четверо) у прилеглому селі Чорногузи. Разом зі мною жив мій одногрупник Михайло Івасишин. Надворі був передноворічний грудень 1966 року, гуляла холодна зима. Як нині пригадую той вечір, коли з вулиці почулися кроки. Це Михайло (ми тоді були вже третьокурсниками) пізно повертався з Вижниці, де у районному Будинку культури Левко Дутковський проводив репетиції новоствореного вокально–інструментального ансамблю. Михась грав там на саморобній бас–гітарі. Музика настільки захопила хлопця, що він забув про уроки та навчання.

— Толю, нині мав розмову з нашим керівником Левком Дутковським, розповів про твої вірші, — ще з порога радісно повідомив товариш. А я справді вже пописував для себе вірші, про які знали мої друзі.

— Левко має гарну музику, треба слова. Чому б тобі не взятися, — продовжував Михайло.

Ось так 20 грудня 1966 року ми зустрілися з Левком у Вижницькому Будинку культури. Дутковський недавно повернувся з армії і наполегливо взявся за створення ВІА. Жив він у Кутах,  поруч Вижниці. Правда, належать вони не до Чернівецької, а до Івано–Франківської області. Варто лише з Вижниці перейти підвісний міст — і ти вже в Кутах.

Левко підійшов до фортепіано. Награв свою мелодію. Вона була в швидкому ритмі в стилі шейку, модного тоді танцю.

— Анатолію, давай порадуємо гостей на новорічному карнавалі гарною українською піснею, — запропонував Левко, почавши говорити про те, якими би мали бути, на його думку, слова.

Часу залишалося мало, якихось 10 днів. Я йшов у Чорногузи і дорогою весь час нашіптував слова, добираючи їх до мелодії, яка не виходила з моєї голови. На землю падав пухнастий сніг, і Карпати на тлі білого пуху ставали ще гарнішими і  привабливішими. Це підштовхнуло — і почали народжуватися слова:

«Сніжинки падають, пухнасті падають,

Кругом в іскринках–кольорах.

Це вже прийшла до нас, прийшла зима

З любов’ю в радісних очах»…

А вже через день – два Левко та його музиканти приступили до репетиції нашої пісні. Кожному з музикантів у невеличкій аудиторії, де строгий керівник ВІА дозволив бути присутнім, твір сподобався і припав до душі.

Проте того, що було в новорічну ніч на бал–маскараді, ми з Левком аж ніяк не очікували. У супроводі вокально–інструментального ансамблю її під бій курантів заспівав ритм–гітарист Олексій Гончарук. Успіх був вражаючий! На замовлення тієї щасливої ночі «на біс» «Сніжинки» виконували кілька разів.

Так народився новий ВІА, який згодом знатимуть у всьому світі! І ніхто тоді у Вижниці на танцях про подібне й подумати не міг. А все — Левко! Господь обрав його — і він не схибив!

«Смерічка» — «в десятку»: Дутковський вцілив ще і з назвою.

— Та й тієї славної ночі Левко зустрів  свою музу — вашу землячку Аллу Дехтяр, яка згодом вдягнула не лише його «Смерічку», а й майже усіх буковинських самородків, які були еталоном українського естрадного мистецтва. Вона одягнула й українську пісню....

— Усе правильно. Ми з Аллою — з Вінниччини, вона — з обласного центру, а я — з Бершадського району. Часто бачилися під час навчання, разом, хоч і зрідка, їздили до батьків. Що її відрізняло від інших — особлива скромність. Русява, гарне обличчя. Надзвичайно талановита і працьовита. Зуміла себе проявити у естрадному національному мистецтві як самобутній першопроходець, піонер створення естрадних сценічних костюмів. Нашу вижницьку школу вона в цьому ремеслі піднесла до недосяжних висот. Ніби й тепер всього вдосталь: техніки, матеріалів, різних прикрас, а ось так це все філігранно зробити, як вдавалося Аллі, не може ніхто інший. Вони з Левком були ідеальною парою, доповнювали одне одного. Мені пощастило, адже Дутковські взяли мене і Василя Зінкевича (тоді всі його знали як Зінькевича, у прізвищі після букви ”н” — м’який знак) при хрещенні своєї доньки Вікторії за кумів.

Та й з Левком ми заприятелювали. Він — гуцульського роду, наполегливий, енергійний, впевнений. Бував я й у його батьків.

— З Левком Тарасовичем вам пощастило написати ще кілька пісень.

— У співдружності з Левком ми невдовзі написали «Ти прийди в синю ніч», «Бажання», «Незрівнянний світ краси», «У Карпатах ходить осінь», «На добраніч, гори». Кожна з них має свою історію, свого найулюбленішого виконавця. Пригадую, як виходила у світ «Ти прийди в синю ніч».

На календарі — сьоме березня. У своїй кімнаті ми займалися малюванням по пам’яті  (і такі були завдання) портрета старого гуцула, який кілька років тому нам позував в училищі. Кожен з цим завданням справлявся по–різному — на те воно й мистецтво.

У цей час відчинилися двері і на порозі постала щира і добродушна господарка хати, яку ми шанобливо називали тіткою Дусею. Хоч яка вона була «тітка», коли їй тоді виповнилося лише 39 років?

— Хто з вас, хлопчаки, є смільчак?

Я підвівся першим, оскільки, на мою думку, на той час уже впорався з домашнім завданням.

— Підете удвох із Марічкою до магазину і купите хліба.

Донька її Марічка тоді навчалася у шостому класі, тому, зрозуміло, в пізню пору до магазину, який торгував до 23 години, самій іти було страшнувато.

Надворі стояв морозний карпатський вечір. Під ногами порипував сніг. Коли проходили повз районну лікарню, Марічка мовила:

— Он у тій палаті, — і показала на освітлені вікна, — лежить моя подруга Зоя. Завтра в неї день народження. Треба піти привітати.

—8 березня було свято, тому купити щось, хоча б на скупі студентські копійки, аж ніяк не вдасться.

— У мене є гарна художня книга, потрібен лише вітальний текст, — запропонував я.

Як ніколи раніше, визріли в зоряний вечір теплі слова:

«Ти прийди в синю ніч,

Принеси мені зорі,

Щирий погляд очей

І світанки прозорі.

Теплі весни мені

На руках принеси.

Принеси, принеси,

В синю ніч принеси»...

Повернувшись на квартиру, відразу записав текст. Поклав на папір кілька строф, а душа підказувала писати далі. І тут нагадав собі: суть не в кількості рядків, а в їх змісті.

Наступного дня ми привітали іменинницю, подарувавши книгу із присвяченим їй віршем. Зоя дуже раділа поздоровленню. Дивився на неї і не міг намилуватися її великими карими очима, темними пасмами кіс. Подумав тоді: «Такі красуні можуть рости тільки в Карпатах...»

А ввечері зайшов до районного Будинку культури. Левко збирався зі своєю Аллою іти в кіно. Я простягнув йому лист паперу з текстом, присвяченим Зої. Він сів за фортепіано. І так легко і швидко, як були написані слова, створив на них музику. Невдовзі її заспівав мій однокурсник Василь Зінкевич.

Для «Смерічки» ми з Левком 1968 року написали твір, яким ансамбль починав усі свої концерти. Її назва «Привітальна. «Смерічка».

«Полонини шепчуть про стрічання,

Про дівочу вроду чарівну

І цілують ніжними устами

Усмішку ясну.

Ген–ген у горах,

Коло Черемоша,

Жде когось смерічка

Юна і струнка»...

— Вам пощастило, адже були в потрібний час у потрібному місці.

— Господь подарував мені радість і щастя написати разом із Левком Дутковським першу пісню «Смерічки» — «Сніжинки падають». І в цьому більша заслуга Левка, не моя, адже він мене знайшов. Він змусив повірити в себе, в свої сили. Додав мені впевненості. За що йому завжди буду вдячний.

І не лише мені. Без Левка не було би нічого і нікого.  Він із ррайонного ансамблю зробив світовий, з самодіяльного — такий, який ставив на лопатки всі професійні. Чи це не подвиг?

Нині всі неперевершені і всі перші, кожен хоче вигородити себе. А що тоді казати Левкові, адже Дутковський — найперший. Гадаю, що прийде ще час, коли і його оцінять належно. Хотілося, щоб це було ще за його життя. І нехай живе 120 років!