СЕР ПОЛ У ЧЕРНІВЦЯХ І ДЕМОНСТРАЦІЯ З БУЛОЧКАМИ

 Здавалося б, де знаменитий учасник « Бітлз» сер Пол Маккартні і де Чернівці? На різних полюсах планети. Однак, саме в Чернівцях відбулася перша і, можливо, єдина демонстрація у СРСР брежнєвського періоду, яка мала безпосереднє відношення до Маккартні. Мені подобається, що це сталося саме у нашому місті. 

Десь у великій країні дисиденти боролися за права людини, розрядку, демократизацію, піднімали глобальні питання сучасності. Але тільки у нас, на узбіччі імперії, люди вийшли на демонстрацію заради… Маккартні.  Це було 18 червня 1971 року.  В зашореному суспільстві провінційного радянського міста сама ідея демонстрації поза Першотравнем хвилювала, здавалася за межею уяви.

Про цю подію згадував багато хто, але не на шпальтах, а у розмовах. Причому не очевидці, не учасники, а просто ті, хто чув про це. Настільки вона вразила колись серця юних чернівчан.

Мені пощастило тричі. По-перше, я зустрівся з безпосереднім учасником демонстрації, який розповів доволі дивні речі про цю подію. По-друге, як не дивно, слід цієї події у залишився у «Радянській Буковині» (як водилося у радянській пресі, слід ганебний) І по-третє, коли в одній із своїх статей згадав про цю демонстрацію, то отримав листа з Москви від кореспондента « Комсомольської правди», який спеціалізувався по репортажах з гарячих точок планети. Про що ж він написав? Про це потім.

Поки що розмова з чернівецьким адвокатом Анатолієм Глуговським, який розповів, як він підірвав основи радянської влади, навіть не підозрюючи про це:

- Пане Анатолію, мені розповідали, що ця демонстрація у Чернівцях  сталася спонтанно. Ви були «антисоветчіком», готувалися до демаршу чи все сталося випадково?

-  Ми з друзями часто збиралися на Тралці(Театральній площі). Про день народження Маккартні, звісно, забути не могли. Хотілося якось відзначити. Тобто певна підготовка  була. Хтось приніс портрет Маккартні з журналу "Браво". Здається, це був німецький чи англійський журнал з портретом Пола всередині (постер). Наклеїли портрет на фанеру, а фанера була на держаку. Якщо ви пригадаєте демонстрації на Першотравень, так тоді носили портрети членів політбюро. Але нам цей збіг не здавався блюзнірським, здається, ми навіть не помітили цього. Римма Полянська написала на портреті "I am down " (я схиляюся). Ми взяли шипучку, тістечка, булочки і пішли від Тралки по Івана Франка через Радянську площу, по Кірова, вийшли на Федьковича, і біля будинку Ленінського райсуду наша демонстрація закінчилася. Вулицю заблокували міліцейські машини, усі мешканці вибігли подивитися, що трапилося. Був такий шум, нібито брали групу терористів. Нас заарештували і відвезли до дільниці. Розбиралися всю ніч.

- Пресували?

-  Фізично — ні. Психологічно

-  У вас було довге волосся?

-  Так. Джинси, довге волосся, сорочка зі специфічним коміром. Весь набір.

-   Що було далі?

-   Нас допитували. Це взагалі був суцільний маразм Люди в системі абсолютно втрачали почуття гумору і здорового глузду. Мене запитували: "Які книги  ти читаєш?" Відповідав: "Останнє, що прочитав, — книга "Як гартувалася сталь". Знов питання: "Хто твій улюблений герой?" Я відповідав: "Павка Корчагін — взірець для наслідування, яким я захоплююся". Люди навіть не відчували іронії над замуленим стандартом.  Вони починали говорити щось на кшталт: "Як же ти міг брати участь у такій ганебній акції, якщо ти любиш Павку?" і торочили подібну дурню.

У 1971 році мав відбутися з'їзд хіпі в Копенгагені. Нас запитували: "Хто з ваших мав їхати на цей з'їзд?". Уявіть, в ті часи і в Копенгаген! Я дивувався цим дорослим людям, цим неймовірним запитанням. Нас спробували нацькувати одне на одного. Мені казали: "Навіщо ти зв'язався з євреями? Це вони тебе підбурили. Вони винні у твоїх неприємностях". (У нашій компанії справді було досить багато євреїв, як і в усьому місті тоді). Проте мені завжди байдуже було, якої національності людина. У мене збереглися чудові стосунки з друзями юності У деяких я навіть гостював в Ізраїлі

Ми були дуже юні (більшості 17-18 років) і дуже наївні На свій захист ми казали, що в Конституції СРСР гарантовано свободу демонстрацій. Нам роз'яснили, що це не так. З'ясувалося, що гарантовано свободу Першотравневої і Жовтневої демонстрацій. До речі, нашою компанією цікавилися ще до демонстрації. Кадебешники під час допитів показували нам фотографії нашої компанії на Тралці, зроблені з будинку адміністративного корпусу медінституту.

-   Чим закінчилися допити?

 -  Нас судили. Тобто ми знов почали на тому ж місці, де закінчили, — у Ленінському райсуді. Вирок був напрочуд гуманним. Оскільки наш зв'язок із Копенгагеном не був доведений, політичної статті не було. Нас засудили за порушення громадського порядку на 15 діб. Мене виключили з комсомолу, університету. Учнів повиключали зі шкіл. Взагалі був величезний скандал. У "Радянській Буковині" надрукували статтю журналіста Ягольника - батька популярного ведучого і продюсера Саші   Ягольника.   Стаття була страшна. Мене зустрічали знайомі і запитували: "Слухай, ми не зрозуміли, ти що когось вбив? Про тебе так пишуть, що в цьому немає сумнівів".

- Мені один із співрозмовників, який згадував вашу демонстрацію з надривом в голосі сказав: "Закінчилося все трагічно". Як все закінчилося?

- Здається, навпаки. Закінчилося все чудово. Мене виключили з фізичного факультету, але це не було моїм покликанням, і я можу подякувати Богові за те, що так сталося. Згодом вступив до юридичного вузу в Ризі. В Україні для мене двері були зачинені. А в Ризі мене прийняли на юридичний факультет, хоча навіть не був комсомольцем. Я вибрав нову професію не в останню чергу тому, що бажав справедливості. Звісно, підсвідомо.

Багато хто з моїх друзів виїхав за кордон ще у 70-ті роки .У них все добре склалося. Коли був у них в гостях, згадували юність і демонстрацію також.

Я знайшов статтю Ягольника у «Радянській Буковині», яка мала на меті заклеймити тих, хто «піддався віянням моди», себто організували демонстрацію. Це винятковий витвір. По-перше, як не дивно, він за формою – чернівецький. Але за духом ця статейка родом щонайменше з сталінських часів. Чому та стаття чернівецька за формою, на мою думку? У чернівецьких мам була колись, а можливо і зараз, є звичка розповідати вічні історії «про одного хлопчика».  Щось на кшталт: « Один хлопчик гойдався на гойдалці без нагляду і з ним сталося таке…Один хлопчик поліз у калюжу і з ним сталося ще страшніше…». Ну і так далі. Так і чернівецький журналіст Ягольник починає статтю з того, що пригадує він одного хлопчика, якого надто балували батьки і він, цей хлопчик, взяв і зарізав людину і сів надовго. Після цього, без найменшої паузи, Ягольник пише, що зараз він дізнався про інших хлопчиків, яких теж надто люблять батьки і вони «піддалися віянням вулиці і моди»(!). Але йшлося вже не про грабіжників, як ви розумієте, а про учасників демонстрації на честь дня народження Пола Маккартні. Я не знаю, що відчувала молода людина, яка читала щось подібне про себе. Думаю, вперше вона задумалася серед кого і де вона живе. Тому що це була не стаття, а виняткова шизофренія.  Втім не шизофренія, а підлість. При всіх своїх симпатіях до деяких моментів соціалістичного минулого мушу зауважити, що країна, в якій з’являлися такі статті з таких приводів, мала загинути.  

Ну, як і обіцяв на початку статті розповім, про що ж йшлося у електроному листі кореспондента « Комсомольської правди». В ньому він розповів зворушливу історію про те, що і він брав участь у демонстрації, але коли дійшли до вул. Федьковича, відчув, що шипучки не вистачає і побіг у гастроном, коли повернувся з пляшками чарівного напою «Кукурузний початок», то побачив, що усіх повязали . Пізніше він став відомим московським журналістом, був на багатьох війнах, але повернувся живий і неушкоджений.  А чому, спитаємо ми себе? Тому що свій талант вчасно уникати небезпеки він почав розвивати ще у Чернівцях.

 І все це сталося завдяки мистецтву Пола Маккартні, врешті-решт. 18 червня серу виповнюється 70 років.  Не знаю, як в Україні, але у Чернівців, як не дивно,  є нагода відзначити цей день.      

Сергій ВОРОНЦОВ