Роман Влад - директор «Ла скала» з Чернівців

  Роман Влад - Cernauti (Romania, тепер Чернівці 29 грудня 1919 – Рим 21 вересня 2013.

Композитор. Піаніст. Музиколог. Президент римської філармонічної академії.

- Переїхав до Італії в 1938 році, в 1951 році отримав громадянство.

- Навчався у Римському університеті і отримав диплом в 1942 році закінчивши курс удосконалення Альфреда Казелли при Національній академії святої Чічілії. Його робота «Синфоньєтта» отримала премію Енеску в 1942 році.

- Син члена магістрату Чернівців. «Я маю кров румунську і німецьку, латинську і слов’янську. Моя мама за прізвищем Домбровська і походила з поляків, чехів і українців. Розмовляю десятьма мовами» - писав він. - Закінчив навчання в рідному місті Чернівцях: ліцей та консерваторію. 

В Італії з 1938 року. Пройшов курси удосконалення в Римі. Був артистичним директором римської філармонії (1955-1958), директором фестивалю «Флорентійський травень» (1964) і міського театру у Флоренції (1968-1973), супервізор Римської опери (1981-1982), артистичний директор оперного театру «Ла Скала» (Мілан) (1994-1997), президент SIAE (1987-1993). 

- Написав опери («Історія мами» - 1951, «Скляний доктор» - 1960), балети («Дама з камеліями» 1956, «Чайка» 1968) і т.д.

 - Після війни Роман Влад продовжував свою активність, як концертмейстер і композитор. Був оцінений, як ведучий конферансьє у Італії, так само, як і в Німеччині, Франції, в обох Америках, Японії та Англії, де викладав при «Summer School of Music», a «Dartington Hall» в 1954 - 1955 роках. Артистичний директор.

 Також був співдиректором секції «музичної енциклопедії спектаклю» (1958-1962). Працював президентом «Società Italiana di Musica Contemporanea» (1960), консультантом і співпрацівником «Третього державного каналу телебачення RAI 3», президентом «Società Aquilana dei Concerti» (dal 1973 al 1992), з 1967 співдиректор «Nuova Rivista Musicale Italiana», з 1973 по 1989 артистичний директор Симфонічного оркестру Радіо та телебачення Італії. З 1980 до 1982, а пізніше з 1990 по 1994 президент C.I.S.A.C. (Confédération Internationale des Auteurs et Compositeurs).

 Влад є автором театральних опер, симфонічних та камерних, серед яких пам’ятаються «П’ять елегій на біблійні теми» 1990, «Мелодія варіююча» 1990, «Японські сезони - 24 хоку» 1993-1994, писав треки для фільмів, серед яких «Labeautè dudiable» di Renè Clair. Співпрацював із періодичними виданнями в Італії та іноземними, написав декілька наукових музичних робіт серед яких «Capirelamusica» (Розуміти музику) (1989), «Introduzioneallaciviltà musicale» (вступ до музичної цивілізації)(1988), «StoriadellaDodecafonia» (історія додекафонії) (1958), «Stravinsky» (Стравінський)(1958), «Dallapiccola» (1957).

 У 1950 році отримав срібну стрічку за свої композиції до фільмів. В 1974 році National University of Ireland of Dublin йому вручив титул почесного доктора музики. В 1991 році був обраний членом Koninlijke Academie voor Wetenschappen, Letteren en Schone Kunsten del Belgio. Отримав ступінь Commandeur des Art et des Lettres della Académie des Arts et des Lettres francese.

- Видатний конферансьє (коли в Римі організовувалися цикли його конференцій, то черга доходила аж до іншого боку дороги). Розмовляв просто і приємно, перекладаючи на фортепіано концепти так щоб публіка була впевнена в тому, що її розуміє.

- Одружений із Лічою Борреллі, двоє дітей (Алессіо – диригент оркестру і Григорій – ядерний фізик)

- романіст

 У 1978 потяг на якому він їхав перекинувся, загинуло понад 60 людей. Він спасся чудом.

 - «Мій батько», писав він, «був православним, мама - католичка і мене виховала вона. Обожнюю постать і слова Христа. Вивчаючи інженерію і математику, я прийшов до впевненості щодо обмеженості людини. Наша планета, цілий всесвіт, не пояснювані»

 Одного разу йому приснився Іоганн Себастіан Бах: «Я був у Каїрі» згадував Влад «Уві сні, почув голос, що казав мені на давній німецькій у якому пасажі до скрипки в Мессі сі мінор є заховане ім’я Бах, 4 літери що у англосаксонських написаннях відповідають 4 нотам» Я запам’ятав усе, проконтролював і було дійсно так».

 - «Я був везучою людиною, маю визнати. Але із біл­’ю, що завжди мене супроводжувала, через те, що ніколи більше не бачив батька після розлуки»

 Писав він багато і з задоволенням музику і до фільмів. Наприклад, саундтреки до "Краса Диявола» Рене Клера, або фонова музика до «Казка про Аффреско", фільму Лучано Еммер ді Джотто «Капела Скровеньи».         

     За допомогою двох музикантів і друзів, Вітторіо Боноліса і Сільвії Каппелліні, опублікував у 2011 році у видавництві Ейнауді автобіографію «Жити музикою». Люди, місця, факти, думки, події, приватні та державні: ця книга є атласом нашого часу культурним і політичним.

              Він присвятив її своїй дружині, археологу Ліче Борреллі". Як пише критик, «Влад вперше відкрив шкатулку своєї пам'яті і повернув історію свого довгого і повного пригод життя, яка охопила майже сторіччя нашої історії, відкрила факти , почуття, події, його зустрічі із Альфредо Казелла, Ігорем Стравінським, Ріккардо Муті.

              Життя Романа Влада швидше нагадує пригодницьку книгу, народження, дитяче і підліткове життя на навчання на Буковині, визначення свого призначення, навчання в Римі, визнання таланту та подальша наполеглива праця до прихильних років. Я не міг би помістити це все в кілька сторінок друкованого тексту, тому дозволив собі перекласти окремі чистини, витяги з тексту його автобіографії «Жити музикою». Тієї її частини, де йдеться про дитинство і юність на Буковині, а також про те, яким чином він потрапив на навчання до Риму. Цікавим в його книзі є й те, якими давніми назвами та термінами автор описує місця свого дитинства. Тому, я їх зважено не виправляю і не перекладаю на сучасну українську мову, залишаючи все так, як і написав Влад. І ще, в тексті оригіналу, мені попалися на очі кілька хронологічних помилок зроблених композитором, я не буду звертати на них уваги.

З книги «Жити музикою».

Я занурився в музику відколи я пам’ятаю себе. Мої перші музичні спогади відносяться до мого найранішого дитинства, коли я мешкав у Вашкауцах (Вашківцях) з моїми батьками у великому будинку (у селі) у власності мого діда.

Вашкауці або Вашковітц на Німецькій, був маленьким центром біля 40 км від Чернівців, стародавньої столиці герцогства Буковина, де я народився 29 грудня 1919.

Моя мама як і всі дівчата з вищого соціального прошарку минулих часів отримала відповідний рівень виховання, грала на фортепіано, була гарна і спритна. Навчила мене плавати, грати в теніс, скакати на коні.

Мій дід грав на рівні дилетанта. Грав на віолончелі і цитрі, традиційному інструменті, що став відомий завдяки використанню його у фільмі «Третій чоловік» Орсона Уелесса. Мою схильність до музики помітили з того, як я легко розпізнавав звуки, коли я виправляв його фальшиві ноти. В ті часи я мав няньку польку, яка брала мене на коліна і наближаючи мене до клавіатури фортепіано казала мені на своїй мові: «грай, грайся пальцями».

Я старався як міг, але в селі не було вчителів музики лише один старий скрипач, що приходив допомагати мені вивчати нотну грамоту.

У віці 4 років я написав коротку композицію для фортепіано, яку на Різдво присвятив власним батькам; пам’ятаю її ще тепер, дуже проста та банальна. У моцартському стилі.

Моїй родині належало у Вашкауцах велике помістя біля 3000 гектарів лісу ялини, з різними фермами та малими підприємствами, якими керував мій батько.

Ялини постачали цінну деревину для виготовлення музичних інструментів (скрипки, фортепіано і тп) і мене розчулює сьогодні думати, що можливо навіть моє фортепіано Steinway, вироблене в 1927 році могло бути виготовлено із дерева ялин, що належали моїй родині на Буковині. У Вашкауцах я жив вільно і щасливо в щільному контакті із природою та звір’ями. Пам’ятаю великий сад, яким опікувався безпосередньо мій дід, збагачений квітами і деревами, що він замовляв по всій Європі та Америці. Коли я був маленьким, можливо мав 2 або три роки, але маю до тепер в очах та серці кольори що змінювалися з порами року, річки, що протікала на межі нашої власності та позначала кордон між Румунією та Польщею, запахи лісу та аромати великої кухні завжди повної чисельного персоналу прислуги, танці селян і їх співи та циганські оркестри, що запрошувались задля розваги на свята.

Черновіц належав габсбурзькій імперії з 1774 року до повернення до Румунії в 1920 році з ім’ям Чернауці. Буковина в подальшому була окупована совітами в 1940 і німцями нацистами в 1941 і тоді поділена поміж Радянським союзом і Румунією; після розпаду СРСР належить Україні (це так пише автор, я не виправляв (90 років було людині як писав, може трохи щось призабув).

Ім’я мого рідного міста несло часті зміни у написанні: Czernowitz, Cernàuti по румунському, Черновцы і потім Чернівці українською. Навіть моє прізвище Влад понесло варіювання: свідоцтво про народження (Testimonium Or-tus et Baptismi) видане 25 січня 1920 має літеру W (фонетичний німецький символ), у наступному замінений на V (латинського алфавіту) румунською владою.

На початку 1900 років Cernàuti було містом з багатошаровим етнічним і релігійним аспектом. Його особливе історико-географічне розташування окрім основного румунського населення сприяло і австрійському, німецькому (швабському), а також слов’янському, грецькому та єврейському.

У продовж габсбурзької домінації на цю територію емігровували родини українські, польські, але понад усе євреї. Майже всі розмовляли румунською, німецької, польською та українською. У школі вивчалася французька, полілінгвизмо (багатомовність) було дуже поширене і я також набув природнім чином надзвичайно великий лінгвістичний багаж знань. Габсбурзький режим був екстремально толерантний і підтримував мирне співжиття і суміш між різними етносами, загладжуючи причини можливих конфліктів. Кожна з різних етнічних груп мала власні культурні створення як дитячі садки, гімназії та ліцеї, музичні школи, хорові комплекси, інструментальні та театральні групи.

Була державна консерваторія, приватна консерваторія та філармонія з симфонічним оркестром.

Навіть у релігійному питанні царювала абсолютна толерантність. Різні етноси мали відповідні місця культу: румуни були частково греко-ортодокси, частково греко-католики (як тоді казали уніати). Німці були католиками або лютеранами, українці були поділені між ортодоксами та уніатами, а поляки надкатолики. Релігійна поліедрічність відбивалася і в моїй родині: я і моя сестра були виховані в романо-католицькій релігії нашої матері. Мій батько був православним, в той час, як окремі мої родичі були греко-католиками. Православні могли вільно послуговуватися давнім юліанським календарем або інші офіційним григоріанським. В моїм домі поважалися обидва, таким чином, святкували 2 рази паску і Різдво, свята мами католички та батька православного. В Чернауцах жилося в ясному світлому кліматі, культурно і прогресивно відкрите місто по відношенню до різних етносів.

Мої батьки були міцно пов’язані з австрійською імперією. Були обручені у Відні і мій батько служив у австрійській армії під час першої світової війни.

Поранений у першій обороні на Ізонцо (Італія), після чого був демобілізований з армії. Щоб дати мені відповідну жорстку і повну освіту. Коли я досягнув 10 років мої батьки вирішили відвезти мене назад до Чернівців, довіривши мене бабусі з боку батька Аглаї Грібовській.

Насильне повернення в рідне місто було для мене травмою. Раптове покинення мого щасливого світу, прощання із лісами, чарівною природою, мене глибоко засмучувало. Віддалившись від Вашкауців відчув у серці передчуття, що цей світ через трохи повинен щезнути. Мої батьки приїжджали до Черновіц в кінці тижня щоб допомагати мені у вивченні французької, латини та математики. Живе бажання щодо навчання, моя ненаситна цікавість пом’якшувала страждання та глибоке незручність цих років.

Мій батько бажав щоб я став інженером, тому математика, як і музика чарувала мене. Я записався до гімназії і витримав також ступні іспити до консерваторії. Відвідував таким чином 2 учбових напрямки одночасно, але не вмів бути слухняним учнем і покірним тому що часто протестував проти викладачів та правил, що вони накладали. Пам’ятаю, що піддав дискусії визначення геометричної фігури круга, яку дав мій викладач, питаючи протестно яка може бути довжина від точки, якщо точка не існує тому що це є місце де перетинаються дві сітки але сітка у свій час є найкоротшою дистанцією між двома крапками.! Я мав трохи більше 10 років і ці задачи перебільшували мої можливості розуміння на той момент, але дали мені усвідомлення невирішуваємих тайн що оточують людство.

У Чернівцях в ті роки я вчився багато, як музиці так наукам у гімназії та ліцеї. В Румунії, як і в Австрії музичні предмети входили до шкільної державної програми з дитячого садка і аж до університету, вивчався 1 інструмент та музична грамота, гармонія та хорові співи.

Також, я розпочав пізніше відвідування консерваторії з фортепіано, витримав дипломні іспити в 1938 році і в тому ж сезоні отримав диплом закінчення ліцею.

Екзамен на державний диплом, передбачав виконання музичних бранів на фортепіано соло, та один концерт для фортепіано з оркестром; я представив «П’ятий концерт для фортепіано з оркестром Бетховена».

Недостатньо сумнівів і переживань мого батька, представив моїй родині твердий намір присвятити себе музиці. Хотів також закінчити навчання композиції, але мій батько виставив як безумовну умову обов’язкове поступлення на інженерному факультеті. Звісно, я був задоволений тим, що я закінчив навчання, але відчував всіма силами моєї душі, що хочу покращити музичні здібності з майстрами міжнародного класу, що були б відкриті до сучасної музики.

Мій ідеальний план щодо безпосереднього майбутнього передбачав провести кілька років закордоном. Я би дуже хотів приблизитися до Антона Вебера у Відні задля вивчення композиції - єдиний важливий музикант, що залишився в Австрії після смерті Албана Берга і еміграції Арнольда Шонберга до США з мотивів расистських переслідувань. З політичних мотивів навіть Ігор Стравінський та Бела Барток переїжджали в той час до Америки. Пізніше я міг бути прийнятий як учень до Веберна, але не вдалося, бо Веберн не мав права викладати публічно.

Політична ситуація у Європі була заплутана, лякав початок нового світового конфлікту, Австрія була приєднана до нацистської Німеччини, і мені на той момент не залишалось іншої приємлимої дороги, як до Італії, Риму.

Я повинен був знайти засоби і можливість щоб реалізувати проект, і несподівана оказія з’явилася у мене у формі скромного гранду на навчання, який Буковина надавала записаним на інженерний факультет із спеціалізацією у кораблебудівничій інженерії в Римському університеті, який навіть якщо й приймав студентів записаних на різні предмети, ще не мав місць для студентів музикантів.

Мене абсолютно не цікавила інженерія кораблебудівництва – навіть якщо я люблю море, але прийнявши цей гранд я зміг переїхати до Риму і відвідувати як університет, так і національну академію Святої Чечілії, де керівник курсу Удосконалення гри на фортепіано був відомий композитор і піаніст Альфредо Казелла. Я вже бачив і чув як грає Казелла коли він із своїм тріо (Альберто Полтроньєрі, скрипка, Артуро Бонуччі, віолончель, Казелла фортепіано) їхали у турне до Радянського союзу і під час повернення зупинились в Черновіц для концерту у філармонії.

Таким чином я виїхав до Італії. Я мав у кишені раховані гроші і румунський паспорт. Після триденної подорожі, пересік Польщу, Чехословакію і Австрію, що була вже окупована Гітлером і одного дощового ранку прибув до Риму. Було 15 листопада 1938 року. Не знаючи місто, я увійшов до першої гостинниці і побачив перед собою «Континенталь», яка думаю вже не існує більше. Пам’ятаю ще сьогодні старий і дуже гарний вокзал з великим годинником у центрі, пригадую, що він був жовто-червоних кольорів, як форма футбольної команди Риму.

Я пішов гуляти відкриваючи для себе місто, проходжуючись по вулиці Кавур і Пенісперна, потім вулиці Зміїв і несподівано побачив наперед себе Колізей, сказав «Нарешті… я дійсно в Римі!»

Для того щоб мене допустили до курсів з удосконалення при Національній академії святої Чечілії я мав мати диплом і це стало аргументом через який в 1938 році у Чернівцях я поспішив отримати його під час літньої сесії разом із шкільним атестатом зрілості.

Втеча із Буковини (1941)

План навчання на факультеті інженерії передбачав також екзамени з математики і фізики. Лекції з фізики проходили у приміщенні корпуса на вул. Панісперна де мав студію Енріко Фермі і його група пошуковців, відомі як хлопці з вул. Панісперна. Енріко Фермі в 1938 вже емігрував разом із родиною до Америки, але в інституті діяли доценти, математики і фізики високого рівня як Енріко Бонфанто, Едоардо Арнальді, у якого я витримав 2 екзамени із фізики; з Угом батьком Едоардо, що викладав у центральному корпусі факультету, я витримав екзамен з вираховування, отримав гарні результати, 30 балів за 2 екзамени. По закінченню 2-го курсу, я перейшов до третього, але мені прийшлося залишити відвідування університету через військові події.

Як завжди, на літні канікули я подався а Вашкауці, але в червні 1941, коли я повернувся з Риму, я почув по Радіо Софія, що Руські, без попередження або ультиматуму були у стадії щоб захопити Бессарабію та Північну Буковину. (тут у нього знову щось із датами не пляше, лишаю так як є в книзі) Я зрозумів одразу, що ситуація є дуже важкою: моя родина по матері володіла великими латифундіями, мій батько був магістратом і якщо б ми тоді залишились то з впевненістю були б депортовані (до Сибіру, я так розумію з тексту). Ми вирішили виїжджати спасши все можливе добро і цінності, що мали у хаті, але румунська армія відступаючи, проходячи вночі через нашу місцевість відібрала і вивезла у нас все: коні, фургони, запаси їжі, продукти, все. Тоді ми втікли безпосередньо на заході дня, мені вдалося знайти одного коня і фіру на який я загрузив моїх батьків, сестру і стару бабусю материну маму, однак перед тим як полишити велику хату назавжди зайшли останнього разу до неї і я зіграв на моїм фортепіано прелюдію Шопена, потім взяв деякі мої музичні рукописи, тенісну ракетку і шахи мого діда, які до тепер бережу ревниво і все, вперед!

Так ми почали нашу подорож, навіть не знаючи де тепер знаходиться кордон, на щастя коли ми йшли на удачу, ми проходили поруч із володінням нашого набутого родича графа Мастіно делла Скала, дворянина що належав до давнього роду, власника помість у Галичині, якій нам допоміг надавши двох коней і одного справного кучера. Тоді ми продовжили подорож, довгу і небезпечну, прийшовши нарешті до Південної Буковини, що не була окупована Совєтами. Румунський уряд, що ще не був тоді нацистським але пов’язаним із Францією і Англією допоміг біженцям давши місце роботи моєму батькові у Крайові в Ольтенії. Не зважаючи на ті жахливі часи мій батько подарував мені вертикальне фортепіано щоб я тренувався и пальці не втратили уміння. Щодо цього, то недавно я отримав листа від одного румунського студента, який повідомив мені, що недавно за получив маленьке фортепіано що мені належало. Дивні круги життя.

Залишивши у безпеці мою родину я повернувся до подорожі через Югославію, тоді нейтральну, із Румунським ще дійсним паспортом. Нарешті мені вдалося добратися до Риму з якого я не рухався аж до кінця світового конфлікту.

Далі в книзі він перераховує відомих людей в основному музикантів, з якими він пересікався).

Підготував  Едуард Ігнатов