Птах та тіні від клітки (нічний " Букньюс")

Що залишиться, якщо забрати у людини батьківщину, ідеологію, релігію, навіть мову?  Такий дивний експеримент поставила доля над багатьма чернівчанами. І ось, виявляється, що залишається найкраще: Людина.

Дивує, з якою легкістю ставляться деякі з цих колишніх чернівчан до всього, що ми так цінуємо, адже бачили вони, як змінюються усі ці ідеології, релігії і батьківщини. І зворушує, з якою принициповістю вони захищають можливість бути собою, бути людиною, вміти складати і мати власну думку, любити і не любити. Це навіть не зворушує, це надихає.

Як ви зрозуміли, ми продовжуємо розповідати про відомих чернівчан, котрі не такі вже відомі у Чернівцях. Хоча Ервіну Чаргаффу відносно поталанило – є навіть меморіальна дошка на вул.28 чернвня, 20, де він жив якийсь час з батьками.  Про Чаргаффа не дуже багато писали у газетах. Не дивно.  Що може написати журналіст написати про хіміка та біолога? Наскільки це можливо для нефахівця? На щастя, наш земляк, крім того, що був видатним дослідником ( його статус не набагато поступається статусу Нобелівських лауреатів) і чи не першовідкривачем властивостей генів, ше й був непоганим  письменником.  У цьому сенсі  вислів, що Буковина це -- «край, де живуть люди і книги»,

 якраз про нього. Тобто, Чаргафф залишив не лише хімічну спадщину. Не буду обтяжувати читачів подробицями біографії вченого. Скажу лишень, що він двічі змушений був змінити батьківщину. Спочатку перехав із Чернівців до Відня, а потім вже у передчутті фашизму, з Відня до Сполучених Штатів, де кілька десятків років викладав у знаменитому  Колумбійському університеті ( Нью-Йорк). Хочеться розповісти не про деталі життя, а про погляд цієї людини на світ. Цей погляд був достатньо жартівливий, щоб відчути до нього симпатію, і напрочуд глибокий, щоб викликати, як не захоплення, то повагу. Тим більше,   дещо з того, що запропоную в цій статті, Чаргафф написав,  коли йому виповнилося 95 років. І, на щастя, він не тільки не впав у маразм, його думка навпаки загострилася від передчуття кінця. В цих записах нема ані кокетства, ані політкоректності.

Мені здавалося, що в Україні і Росії до художньої спадщини Чаргаффа ніхто не відчуває особливого інтересу  і доведеться, щоб ознайомитися із нею нишпорити американськими сайтами. Однак, з’ясувалося, що якраз у американському сегменті інтернету не так уже багато чого є(авторське право, сер), а от у славетному  Львові до століття Чаргаффа видали невеличку книгу, де, щоправда, нема навіть слова про те, що біографія Чаргаффа якось пов’язана із Україною. Тобто, там нема взагалі слова навіть про самого Чаргаффа. Просто написано «Ервін Чаргафф» і все.  І анонсу немає. Книга вийшла під редакцією Юрка Прохаська. За нестандартністю підходу він, очевидно, схожий на свого брата Тараса.

Отже,   я випадково натрапив на неї і перше речення, яке прочитав: «Кожна птаха несе на собі відбитки своїх грат». Несподівано для хімика, чи не так?  Скажу, що це, мабуть, головна ідея книги, де йдеться, звісно, не про птахів.

 Тому вирішив  подати кілька уривків з роздумів Чаргаффа наприкінці свого майже столітнього життя. Це зачаровує особливо. Тому що людина молода чи середнього віку настільки захоплена побутом, плином життя, що думає про щось суттєве нечасто, іноді не більше, аніж гвинт механізму. У старості і дитиства в цьому сенсі великі переваги. Ті, хто з того і того боку життя можуть думати про направду важливі речі: долю, людей, смерть, Бога тощо. І майже ніщо їх не відволікає. Щоразу, коли я проходжу повз чернівецькі скверики, в яких сидять задумлені старі, думаю, що деякі з них живуть набагато повнішим життям, аніж ті, хто пробігає повз. Адже вони зараз думають і відчувають, щось справді важливе, щось вартісне. І поки ми розмовляємо із ким прийдеться, ці старі розмовляють із кимось, хто є набагато глибшим співрозмовником.  Хоча, на жаль, не всі вони такі...  Отже, Бог із ними, із сквериками, повертаємося до нашого земляка Чаргаффа та його роздуми.. теж мабуть, у сквериках. Тільки нью-йоркських.

 Не плутай життя з гешефтом

 «Я любив казати про себе: «Щодня я інша людина, проте завжди ношу той самий зимовий плащ. Він і є тим, що бачать інші»

 «Всі мають рацію, якщо вони у більшості, і справа кожного – розвідати, де та більшість, до якої йому слід приєднатися. Та так уж на світі повелося, що там, де всі мають рацію, не має рації ніхто. Слід бути вдячним, що ще взагалі залишилося кілька людей, спроможних з глибини свого серця  сказати «так» чи «ні». Їх небагато, і майже ніхто не чує їхніх голосів». 

 «Спостерігаючи за людьми, з якими мені доводиться зустрічатися, я не відчуваю, що у них є велика потреба в таємницях цього загадкового світу. Що відбувається у їхньому внутрішньому світі, я , звісно, не знаю. Але вони складаються із суцільних цитат; вони – те, що в історії музики називають пародією; вони живуть між двома лапками..»

 «Час від часу, черпаючи із не надто щедкрого скарбу власного досвіду, дозволяв собі сказати кілька речень.Отже, кілька порад.

Ти не корок, якого носить в різні боки, ти не забавка злих сил.

Ти є собою – і ліпше будь більше собою, ніж менше.

Ніколи не зарано почати зводити навколо себе капсулу тиші, мовчання, самотності. Лише у цьому звуконепроникному просторі  можна почути голос природи, думати думи власного серця.

Щоб не промовляло до тебе голосом світу – все зло; жоден, хто захоче тебе до чогось намовити, робить це не з добрих намірів.

Коли ти ствердиш, що існує лише одна річ, яку ти не можеш зробити, змусь себе зробити дві.

Не будь нічим на сто відсотків : не плутай життя з гешефтом: заробляй на хліб насущний вдень, а по тому будь вільний».

 «Коли я був молодший і люди не соромилися говорити мені правду в очі, я часто чув: «Ти не як усі». Залишалося тільки з сумом погоджуватися. Дійсно, я відчував себе не в своїй тарілці і в країні, і в суспільстві, де доводилося жити; я був у розладі з мовою, якою доводилося розмовляти, і навіть зі століттям, в якому народився. Такі люди є і були у всі часи.
Однак у тому, що «ти не як всі», є, мабуть, свої переваги - іноді навіть добре, коли погано. Якщо твоя доля- самотність, тобі принаймні не набридають».

  Про критерії

 «Для мене існує три ознаки, за якими  я визначаю стан цивілізованості  народу

1) як він обходиться з деревами;

2) як він поводиться із своїми дітьми і старими;

3)як він ставиться до своєї мови.

 Отож, я – за повагу до безпомічності: а мова, можливо, є тим, що допомоги найбільше потребує».

 Про волю і неволю

 «Наш час маріонеток, проте ніхто не може сказати, що бачить руку, яка смикає за ниточки. Гадаю, що було б неприпустимим спрощенням твердити, що цим лялькарем є комунізм чи капіталізм, або християнство чи іще щось. Світ рабів без видимих погоничів; пустеля, що розростається, і неможливо сказати, звідки береться цей пісок: туга, що закнічується смертю: лабіринт, щ складається зі самих виходів, які нікуди не провадять».

  «Колись багато років тому, ще хлопчаком, я зустрівшись із колоною чоловіків, які йшли під вартою у своєму смугастому арештантському одязі, сказав собі: «Вони носять на своєму одязі тінь грат, за якими їх тримають». Через багато років я якось подивився на себе у дзеркалі і сказав: « Власне, і тобі слід було б носити такі смуги, бо й ти за гратами, наче той в’язень». І дійсно, майже кожен, у кого за плечима шмат життя, одного дня розуміє, що світ замкнув його у клітку.

 Про політику

 «Щоб здійснити демократію, громадяни повинні обєднатися саме як одиниці, а не як приспана маса. Там, де я живу(в Америці), цього не сталося. Безглуздо запитувати людей про думку, якої вони не мають. Нинішня демократія – це диктатура, яка має алібі».

 «Хто панує у країні, де нібито панує народ? Відповідь така: а ніхто й не панує, бо ж народ не може панувати. Перехняблених солдатських цісарів – того самого штибу, які свого часу зруйнували Рим – хоча й міняють що чотири чи вісім років, але це постійно ці самі безголові мріонетки, які на передньому тлі виконують ті самі безглузді рухи, в той час, як на задньому, там, де дійсність, танцюють свій вічний кривавий балет жадоба й заздрість».

  «Більшість американців, кажучи « цивілізація», мають на увазі унітаз пастельних тонів, і саме за цим найбільше шкодують на випадок атомної війни».

  «Гроші  -- це пневма диявола, сказав я якось. Так само й жадоба грошей. Я прекрасно знаю, як це по-міщанські й брехливо звучить. Лише той, хто не мусить думати про гроші, зневажає бідних, змушених їх роздобувати. Так було, либонь , тисячоліттями, проте я добре пригадую жах, який охопив мене, коли після мого першого приїзду до Америки я зауважив, що майже всі розмови крутяться навколо долара, що пульсом цієї великої нації керує ніщо інше, як гроші. Не знаю, чи гроші вигадав Сатана. Принаймні Книга Виходу нічого не згадує про те, щоби роазом із декретом про вигнання Господь вручив Адамові й гаманця». 

  І коротенько

 «Геній робить висновки  з майбутнього, талановитий – з минулого».

 «Кожна сучасність відкидає найкраще і найгірше і чіпляється за посередність, нач е за цицьку».

 Від автора. Звично хотів написати, що одна шпальта не може дати повне уявлення про сторічне життя та світогляд видатного вченого., і що варто почитати його твори. Але, на жаль, у книгарнях  ви Чаргаффа не знайдете, втім, як і у бібліотеках. Споживач диктує попит. Чи навпаки?

 П.С. До речі, збрехав, з’ясувалося, що в бібліотеці А.Добрянського і «благодійного фонду «Хесед Шушана» книга Чаргаффа є.

 Підготував Сергій Воронцов

  переклад висловів Чаргаффа  Зоряна Починайко

 Вийшло друком у газеті « Чернівці»