Про національний песимізм і оптимізм українців, або чому Андрухович у Чернівцях їдко підколов німців

Про національний песимізм і оптимізм українців, або чому Андрухович у Чернівцях їдко підколов німців

09.09.2019, 13:24

Поміж безлічі поганих рис у нас, українців, є одна, яка чи не найбільше заважає нам бути успішними і щасливими. Причини своїх негараздів і невдач ми часто шукаємо тільки у собі, замість того, щоб просто називати речі своїми іменами. Такі собі світові меланхоліки! Те, що нічим не кращі за нас народи-хами просто брали і беруть собі як належне, не переймаючись, чи мають на те бодай якесь право, ми, чомусь, хочемо заслужити, вистраждати. Навіть коли воно саме падає в руки, часто відмовляємося, бо переконані, що не заслужили, або недостатньо хороші для цього. Гарний приклад навів професор Грицак під час нещодавнього візиту до Чернівців. Замість того, щоб просто визнати, що Росія зґвалтувала Україну, починаємо шукати причину в самих собі, наче це ми спокусили ґвалтівника. Так ніби фізична слабкість, нічна прогулянка чи гарне вбрання жінки виправдовують дії негідника. Бо він, бачте, спокусився цими сприятливими обставинами.

Так і з нами. Колега-журналістка процитувала їдку репліку культового Юрія Андруховича під час дискусії на Meridian Czernowitz, за яку на нього одразу накинулися. І чужі, і нібито свої. «А кому ви перекладаєте?" - запитав Андрухович перекладача, який працює у залі для німецькомовної публіки. "Вони як приїжджають зашорені, так і їдуть і все-одно читають Достоєвського. У Європі нас не чують». Насправді Андрухович зробив це далеко не вперше. Те саме він вже казав у Німеччині. Можливо іншими словами, але очі в очі німецьким бюргерам. І їхньою ж рідною мовою, якою добре володіє, без перекладача. Андрухович чудово відчуває суспільні настрої. Інколи, навіть задовго до того, як суспільство чітко їх усвідомлює. Як видатний письменник, він лише більш влучно за решту співвітчизників їх формулює. Сказане під час дискусії у Чернівцях - це не настрій Андруховича, це давно висить у повітрі! Він лише чітко артикулює невисловлене.

Пригадую дискусії професійних дипломатів на сторінках вітчизняних ЗМІ, за рік-два до російської агресії, які так само чітко пояснювали: без конкретної перспективи набуття членства в ЄС українцям буде набагато важче трансформувати свою владу й країну. Як аргумент наводили приклад країн-сусідів України, зміни у яких неабияк стимулювала чітка перспектива членства. Серед вітчизняних дипломатів були і такі, які тоді радили просто подавати заявку на вступ. Не зважаючи на візантійщину євробюрократів: нехай офіційно відмовляють. Це було невдовзі перед початком російської агресії проти України. Не здивуюся, якщо колись виявиться, що європейці насправді дихнули з полегкістю, коли Росія напала на Україну. Попри вдавану підтримку і такі-сякі санкції, це відклало на невизначену перспективу необхідність давати чітку відповідь на цивілізаційний виклик, породжений самим фактом існування України. Вони до цього не готові. Їм легше розчинити нас у своєму морі персонально, ніж відмовити по суті такій самій як і вони Росії.

Домашню роботу з досягнення так званих європейських стандартів життя (у всіх його проявах) виконують відвідуючи школу, а не спостерігаючи за навчальним процесом у вікно класу. Відмова у європейській перспективі – це не вина поганих українців, як нам намагаються навіяти. Бо ми, мовляв, не досить хороші для Європи. (Наші національні вади, з опису яких почав, тільки посилюють це відчуття). Це усвідомлений вибір ситих бюргерів, здатних тільки здалеку порадити жертві розслабитися і отримати задоволення, у разі якщо її ґвалтують. Хоча, якщо жертва все-таки сама вирветься, не виключено, що її вислухають і навіть трохи поспівчувають.

Насамкінець, для спростування національного песимізму, пошлюся на того ж Ярослава Грицака. На моє запитання про наші перспективи професор заспокоїв: за останні двісті років, відколи остаточно сформувалися і існують європейські нації, ще жодна не зникла. Тому українці, як нація, існуватимуть. Про перспективи України як держави, з такими сусідами-ґвалтівниками і друзями-порадниками, професор не сказав нічого. Можливо, цьому завадив його британський оптимізм:)

Юрій Чорней

Фото: Meridian Czernowitz

1