Про минуле, майбутнє й теперішнє. Про нас (читання на вікенд)

Ми з тобою бачили наше місто різним.

Переважно воно бувало привітним, сповненим друзів й веселощів, райдуг, порцеляни, фейерверкiв, кришталю та музик. Вагiтним вiд квiтiв й печива з морозивом, мокрим вiд лимонаду та квасу, легким вiд вуличних протягiв й тополиного пуху, спокусливим вiд посмiшок перехожих дiвчат. Воно зазвичай виблискувало вiд щастя та закоханостi у себе. Цілком миролюбно танговало, фонтанувало, віршувало, фіакрувало та фiлософствувало. Його не можна було злякати чи застати зненацька. Його особливо не бентежили столицi, імператори, вiйни та навіть революції. Мiсту завжди було що їсти та пити, кого кохати, де розважатися.

Спокiйно текла вода у чорних пiдземних трубах, про існування яких ніхто навіть не здогадувався.

Вчасно запалювалися жовті мiськi лiхтарi.

Лоскотно котилися зелені фiри, а пізніше – червоні трамваї та тролейбуси.

Це потім у місто прийшов знахабнілий прогрес у виглядi досягнень та новiтностей, які носили переважно чужий, не характерний смак та устремління.

А тодi іще пахло свободою, вологим пап’ємаше, сажою старовинних пічок, мастикою паркетних підлог та лише ледь-ледь Радянським Союзом.

В ті часи нам в принципi був не потрiбен годинник.  Пригадай, друже, що тоді ми самі вирiшували котрий тепер час.

Наша дружба iз дiвчиною з нашого класу в ті часи розкішно базувалася на надiї, що це не просто дружба. Хоча тоді ми ще поганенько зналися на дiвчатах, тому багатьох зiпсували. А власне весілля уявлялося як твердо обіцяний час, коли все загоїться.

Незважаючи на те, що нас зробили в СРСР в кiнцi мiсяця, ми прожили з мiстом бiльше, нiж життя. Ми жили тут до свого народження i будемо тут мешкати й опiсля фiзичного життя.

Ми милувалися сходом сонця до обiду. Ми так полюбляли читати книжки, що уважно вчитувалися навiть у номери сторiнок.

У піонерському таборі, коли всі хлопці змовившись йшли спати раніше дівчат, то ті не знали як загасити багаття.

Те життя зтрушувало нас. Так само, як поблизу міського пансіонату для людей похилого вiку спецiально навченi зозулi пiдбадьорували пенсiонерiв.

Звичайна пісня виходить, коли слова кладуть на музику. Наша тодішня, дворова пісня виходила в ті часи, коли ми слова клали поруч із музикою.

 «Життя коротке, - хтось вдовбав нам у голови, - й потрiбно спробувати в ньому все, щоб зробити його ще коротшим». Тому по мiрi проходження через наш органiзм жигулiвського пива, воно зберiгало свiй колiр, але втрачало привабливiсть.

Ми не встидалися того, що людина пiшла вiд мавпи, але й не демонстрували цього. В нашому життi завжди знаходився подвиг для вiдомого мiсця. В ресторанi на нашому випускному куховарив шеф-повар, який ранiше працював в обкомi партії. Правда, водiєм. Пiсля самого бенкету з приводу випускного ми, зiткнувшись iз нестандартною защiпкою бюстгалтера, так i процiлувалися до свiтанку.

А вранці гірко усвідомлювався перший глибокий життєвий парадокс: смак у портвейну однаковий, а пригоди після нього щоразу різні.

В тi часи досвiдчений лiсник знав не менше 10 рим на слово "Аууууу!!!". Допитливiсть тодi вiдрiзнялася вiд цiкавостi тим, що мала межi. Та, власне, завжди був вибiр: не хочеш бути розумним, наприклад, - стань чемним.

В тi часи старостi страхалися головним чином міські жiнки, чоловiки не встигали злякатися. Правда, радянськi сексологи постійно вiдзначали зростаючий рiвень сексуальноi культури у городян чоловічої статі. Щороку, за їхніми спостереженнями,  на 25-30 вiдсоткiв зростала площа, яка покривалася ними попереднiми пестощами.

Мiськi старовiри тодi ще писали слово «блiн» через «ять». Тоді ж ми звернули увагу на одну дивну закономірність міського клімату: виявляється сніг та дощ могли йти одночасно, а от сніг і трамвай – ніколи!

У 1992 роцi радянськiй владi виповнилося 65 рокiв i вона, дещо запізніло та провинно, як гнана й зашугана іноземна гувернантка, пiшла на пенсiю.

Замість очікуваного комунізму, настав ностальгiчний iлюзiонiзм. Причому ностальгiя стала спробою порiвняти найгiрше iз сьогодення iз найкращим з минулого.

Така ілюзія.

I ось уже більше двадцяти рокiв, у нападі цієї ілюзії, в країнi пересувають меблi та стирають нам пам’ять.

Після певної, досить значної суми вкраденого економіка перетворилася на політику. Книжки стало вигідніше продавати, ніж читати, а найбільш принизливим є бути порядною людиною. Все найкраще почало робитися із заздрощів, останні слова стали першими за вживанням. Ми, злякавшись того, що думки матеріальні, зовсім припинили думати. Ввічливість нині така дивина, що дехто приймає її за флірт. Навряд чи тридцять років тому назад ми уявляли собі підготовку до іспиту як фотографування конспекту телефоном.

Урочиста містечковість, черевики за останніми трендами Калинки, фаллографія, що вийшла із міських вбиралень, а людина без мобільного телефона виглядає голою. Друзі в «одноклассниках» - як кулькові ручки: 150 штук, але лише декілька пишуть.

У міста  стирають пам’ять.

Ми з тобою, мій друже, несподівано побачили власне мiсто гранично ворожим, насиченим до строкатих країв люттю, злиднями й відсутністю елементарних моральних та комунальних зручностей.

Ми спостерігали міську бабусю, яка зайшла в магазин, купила все, що їй хотiлося, вийшла з магазину, але потiм, щось згадавши, повернулася та накричала на продавця.

Або ж - коли заборонили пити пиво у громадських місцях, з’ясувалося, що у нас більше немає громадських місць.

Втім, не все так погано, як нам зпершу здалося. Могло бути набагато гірше.

Наше мiсто, на щастя, ніколи не було однорідним чи однаковим. Воно завжди на поверхні, на зламі, на вдосi. Місто - як фантастичний коктейль під назвою «дім Облонських». Щоб його зробити, потрібно все, що маєш, змішати.

Так, власне, і зроблено.

Йде важка та болюча дефрагментація міста.

При цьому йому нечувано поталанило. Як спостережливо хтось помiтив: давно щезли Юзовка та Станіслав, Олександрівськ та Аккерман, Проскурів та Єлізаветград. А скільки разів Луганськ (чи Ворошиловград) змінював своє ім’я?

Запросто могли б і наше з тобою, друже, місто із неблагозвучним за радянськими стандартами ім’ям зп'яну назвати іменами місцевих знаменитостей соцiалiстичного гатунку та розумiння: який – небудь Кобилянськ, Буковинськ, Прифедьковичськ, Червонопрутськ чи Новодовбушград.

Пронесло!

Дійсно, є міста, просто схожі на  синів селянок та робітників. В цьому немає нічого ані принизливого, ані неприроднього.

Наше місто також має батьків. Але вони вихідці iз інших суспільних щабелів. Його пращури - фiлософи, поети, художники, артисти. Як правило, нетрадиційної для інших міст національності. При цьому дуже хочеться вірити в те, що їх нащадки не виїхали з міста в різні часи назавжди. А просто від’їхали тимчасово на безпечну відстань. А їх місця в місті заброньовано іменами на міських алеях слави.

А у нас, нарешті, тимчасові труднощі соціалізму нині завершилися. Настали просто важкі часи. Непомітно скінчилася найбільша омана дитинства, коли здавалося, що бути дорослим класно.

Місто ж обов’язково знову буде привітним, сповненим друзів й веселощів, райдуг, порцеляни, фейерверкiв, кришталю та музик. Вагiтним вiд квiтiв й печива з морозивом, мокрим вiд лимонаду та квасу, легким вiд вуличних протягiв й тополиного пуху, спокусливим вiд посмiшок перехожих дiвчат. Воно ще обов’язково буде виблискувати вiд щастя та закоханостi у себе. Цілком миролюбно танговати, фонтанувати, віршувати, фіакрувати та фiлософствувати. Мiсту неодмінно буде що iсти та пити, кого кохати, де розважатися.

***

Мій друг затих. А потім несподівано промовив:

- З роками розумієш, що важливим є не кількість друзів, а їх якість. Тому краще спалювати не мости, а людей. Так надійніше.

- У нас з тобою немає майбутнього. Минулого у нас з тобою теж немає. Тому що те, що було, наприклад, 30 років назад – це не  минуле. Воно не минуло, а живе разом із нами, тепер, в теперішньому. Тому у нас є лише сьогоднішнє,  - відповів на це йому я.

Володимир Килинич