Про чудо та черевики (Оповідання Леоніда Фукса)

Цією розповіддю (радше новелою) Леоніда Фукса, колись розпочалася рубрика «Чернівецькі історії» у газеті «Свобода слова», котру вів я після того досить тривалий час. В Інтернеті цього оповідання немає, тому викладаю. Тому що це зараз здається надійніше, аніж на папері. 

Публікація Сергія Воронцова, Сергія Сулими.

Оповідання Леоніда Фукса.

 ПРО ЧУДО ТА ЧЕРЕВИКИ

 Це було дуже давно. Чи то у 46 чи то у 48 році, але точно пам’ятаю, що вже мали розпочатися заняття в школі, на носі 1 вересня. Жили ми тоді на вул. Українській у будинку №35.

Ми – це я, моя бабуся і моя мама. Бабуся працювала у роддомі акушеркою, мама бухгалтером у ресторані «Люкс» на Кобилянській, тепер «Дністер» (нині вже «Панська гуральня» - ред.)

Тато уже лежав у землі, після поранення помер у госпіталі в Одесі.

В домі та у дворі було багато хлопчиків та дівчаток. Ми грали у різні ігри зранку до пізньої ночі. Всі жили в ті роки дуже бідно, але дуже дужно. І якщо тьотя Роза з першого поверху пекла точь, то її донька Карла або її син Шлойме завжди виносили по шматочку обпікаючого язик картопляного пирога, смак якого і запах зберігся у моїй пам’яті дотепер.

Якщо моя мама приносила з ресторану окрайці хлібу після обрізки, то завжди кликала мене, щоб я поділився ними із дворовою дітворою.  Таких прикладів було багато, це були важкі роки. На першому поверсі нашого будинку жив дядя Міша Кеймах – він був шофером, а ще у нього була власна машина «Москвич -400», тоді велика рідкість. Гараж його був у дворі. Ми всі нетерпляче чекали, коли він приїде і довірить нам мити автомобіль. Після того, як справу було зроблено, він урочисто вручав нам буханець хлібу, а часом і солодощі.  Мені тоді здавалося, що він нас, голодних, жалів. Не дивлячись на грізний вигляд, у душі він був добрий і чуйний.

Але найбільше свято, яке перевернуло наше дворове життя, сталося тоді, коли дядя Міша витягнув із багажника «Москвіча» справжній, новенький, дзвінкий,  шкіряний футбольний м’яч. Він сказав, що дарує м’яч усьому двору і хоче, щоби ми грали у футбол так, як грає у футбол «Газ-вода». Тоді я ще не знав, що цей знаменитий чернівецький футболіст насправді звався Михайло Марковичем, мав прізвище Пейсіс, та доводився дядьком Борисові Горелікову.

 Наступного дня після перших ударів по м’ячу, майже всі вікна у квартирах були вибиті. Хтось з нас отримав по шиї, а хтось по іншому місцю. Дружні дотепер сусіди пересварилися між собою.  Майже з кожної квартири лунали крики, зойки та мольби про пощаду. Коли всі заспокоїлися і дійшли консенсусу, хто кому буде склити вікна, то у двір спустився  Онкл Ерман Брік, то був великий інтелектуал, який говорив майже на всіх європейських мовах, окрім української та російської. Попри це він займав солідну посаду, був завскладом на склозаводі. Він взяв у руки м’яч і виніс на вердикт: «ін ойф ми тур нішт шпілн оис агозлін шпіл» і відніс мяч у свою квартиру.

Проте, пройшло небагато часу, коли ми більш старші пацани – Ізя Фішер, Валік Ставчан, Шлойме Брік і Льоня Вишегородский, Мотька Кац з вулиці Карла Маркса і я – вирішили, що це не діло, коли заповітний шкіряний м’яч лежить у шафі тьоті Рози, як стоптані пантофлі. Але в той день ми так нічого і не придумали. Зі своєї будки за нашею великою радою поміж справою спостерігав швець дядя Мітя., а потім вийшов до нас і сказав: « Пацани, є місце, де ви зможете ганяти свій м’яч». Він показав нам це місце, поруч із подвір’ям вірменської церкви, навпроти Народного дому. А майданчик якраз там, де  тепер ресторан «Маестро».

 Ввечері, коли всі сусіди були вдома, ми покликали дядю Мішу Кеймаха, Онкла Ермана Бріка і дядю Мітю й ознайомили їх із нашим проектом. Місце всіх влаштувало. Онкл Ерман, якого, схоже, вже мучила совість за наше нещасливе дитинство, пішов додому і радісний виніс на м’яч.

 Так, футбол – це не «жмурки» і не «переганялки». Це вам не «городки» і навіть не гра у війну. Бо я знав, якщо мама і бабуся відпускає мене грати у футбол і каже прийти додому о шостій вечора, я так і робив, бо знав, що наступного разу мене не пустять і я зірву матч. Так думали всі хлопці у дворі.

 Одного разу до нас приїхала рідна сестра моєї мами тьотя Лєна із своїм чоловіком. Він був дуже відомий єврейський співак і кантор – Зіновій Шульман.  На мою велику радість з ними приїхала  моя єдина сестра Жаночка. Вони привезли мамі та бабусі подарунки: гори американської тушонки та галет, а мені шикарні, небувалі у ті часи чорні туфлі з блискучої шкіри. Це був подарунок до школи. Гості побули  два дні і поїхали.  Бабуся дала мені дві пачки галет і дозволила взути новенькі туфлі, щоб я похвалився ними перед друзями. Вона суворо попередила мене , щоб я навіть не думав грати в них у футбол. Туфлі сподобалися усім. А потім ми, як завжди, почали роздягатися перед матчем неподалік церковного ганку, де роздягалися завжди . Потім години дві ганяли м’яча, але настала пора йти додому і ми пішли одягатися.

 О, це був жах. Моїх новеньких, блискучих, привезених здалеку  туфель на місці не було. Хлопці мене підбадьорювали, мовляв  хтось пожартував, але вечоріло і всі потрохи почали розходитися. Я залишився один, додому йти боюся, не того, що покарають, а того, що соромно і образливо. Уже засвітилися світла майже в усіх вікнах. Мама скоро повинна повернутися з роботи, а бабуся вже кричить з балкона : «Льоня! Льоня!». Але я не озивався. У голові раптом майнула думка, що потрібно як бабуся помолитися Богові, але я не знав як. Не раз бачив, як люди у церкві стають на коліна і просять у Бога, але я не знав як це робити правильно. Я став на коліна на порозі церкви, склав долоні на грудях і попросив у Бога, щоб він допоміг мені знайти туфлі, що я завжди буду слухатися бабусю і маму. Мені було дуже боляче і в очах застигли сльози. Не пам’ятаю скільки я стояв навколішки і звертався до Бога, але коли здійнявся на ноги і ще раз обійшов ганок, раптом побачив свої туфлі. Вони стояли у самому куточку зліва, де зараз ринва. Це було чудо. Я знов розплакався, але вже від щастя, і пішов додому. Побачивши сльози в моїх очах, бабуся, яку я дуже любив і безмірно все довіряв, попросила розказати правду, що сталося.  Від моєї розповіді вона теж розплакалася і сказала: « Ніякі туфлі, синку, не вартують однієї твоєї сльозинки», а потім  прочитала молитву.  Я не знаю, про що та молитва, не знаю її змісту, але запам’ятав один рядок, який кілька разів повторювався: « Барух Ата Адонай Елохейну».

Я рідко ходжу в синагогу. Не вмію молитися, не знаю Тори. Але з того дня, коли знайшлися мої туфлі, коли мені буває кесько, я завжди звертаюся до Нього із словами: Барух Ата Адонай Елохейну. І Він мені допомагає.

 Давно померла моя бабуся. Давно нема дітвори та дорослих з того нашого двору. Померли дядя Міша Кеймах, Онкл Ерман Брік, померла тьотя Роза, останнім пішов із двору і життя  швець дядя Мітя. Всіх рознесло по світу, останніми поїхали в Америку Клавочка та Толік Старшинови. Карла, донька тьоті Рози мешкає в Ізраїлі разом із чоловіком Аліком Гліком, колишнім адміністратором філармонії.

 А тоді – настало перше вересня. Почали жовтіти клени, двір опустів. І я пішов до школи. У нових туфлях.

Леонід Фукс