Прем’єра «Панночки»: Всі інтриги завершені, чортівню розігнали – ціною сивини головного героя

Ще у березні журналісти пробували дізнатися в режисера-постановника «Панночки» (п’єса Ніни Садур за мотивами гоголівського «Вія»), як буде технічно вирішений політ домовини в церкві… Заслужений діяч мистецтв України Віталій Денисенко загадково посміхався і обіцяв: усе побачите на сцені. І ось нарешті довгоочікуване сталося: «Панночка» зайняла своє місце в репертуарі театру.

Довідка:

Інсценізацію повісті Гоголя «Вій» у Чернівецькому облмуздрамі ставили двічі: у 30-х та 50-х роках минулого століття.

Режисерський задум нинішньої прем’єри озвучений уже у визначенні жанру: «містерія купальської ночі». Для Віталія Денисенка, за його словами, дуже важливий пошук того, чому людей так вабить потаємне, незвичне, незбагненне.

Писати про прем’єру – невдатна справа. Перш за все тому, що через пару-трійку показів це буде зовсім інша вистава. По-друге, глядач сприйняв нову постановку неоднозначно. Знаючи літературну основу, одні глядачі хотіли би бачити все точно за повістю Гоголя, інші невдоволені, що акторів не вдягли в сучасні костюми… Нібито таке перевдягання одразу зробило б виставу сучасною.

Навіть достатньо освічені, ми не готові оцінювати саме те, що вийшло, а не своє, наприклад, розчарування, чи, навпаки, захоплення.

Зауважимо, що Гоголь добре знав, про що писав: чорти й відьми, русалки та лісовики – для українців як сусіди: жити поруч з ними важко, інколи дуже лячно, але дітися нікуди… Світоглядний простір на цьому рівні майже переростає у побутовий.

Мені здається, ще від часів Київської Русі українців важко назвати до кінця послідовними християнами. Саме через це особисто мені не заважають білі строї учасників вистави.

Хоча – привіт кравецькому цеху! – дуже помітно, скільки творчої фантазії долучили вони до своєї роботи (зав.кравецьким цехом Дзюнія Федорюк).

Результат вийшов позачасний: ми залишаємося язичниками!

Навіть святкуючи християнські свята, ми намагаємося задобрити духів: на врожай, на гарну погоду, на ясні води, на добро… Ми чаклуємо, ставлячи 12 страв на стіл у свят-вечір, випікаючи млинці на Масницю й паску на Великдень… І три ночі, які Хома Брут має провести біля домовини панночки – це магія чисел: три спроби, три шанси для пошуку, для осягнення таємниці. І в нас була нагода побачити, наскільки це небезпечно – намагатися проникнути в таємницю.

Режисер-постановник Віталій Денисенко проявив чималу винахідливість, аби з’єднати усе це, як то кажуть, в одному флаконі. Інколи, здається, занадто сміливо, як, скажімо, у фігурі з кадилом і в купальському вінку… Бійки та  стрімкі танцювальні рухи нинішньої вистави вимагають від учасників чималої фізичної підготовки і точного володіння простором сцени, адже є ризик просто злетіти з неї в зал. Відтак неможливо не відзначити й роботу балетмейстера вистави Василя Гринюка.

Трійка селян на сцені (В’ячеслав Стаханов – Явтух, Василь Колісник – Дорош, Назар Кавулич – Свирид) – теж не може трактуватися однозначно. Адже тут і природня хитрість, і своєрідна побутова філософія, і переконаність в існуванні містичного саме у побутовому вигляді – у вигляді відьом та чортів… Дарма, що філософія ця викладається під добрі гарці горілки, вона окреслює все те, у що незаперечно вірять люди – навіть зі спробами додати цим бесідам деякої «науковості».

І раптом на сцені з’являється нова постать: зайшлий бурсак. Утім, чого ж раптово? Традиція ніби безцільного ходіння бурсаків  –  у просторі від Москви до європейських столиць – дуже добре відома: саме на цих дорогах «світ ловив і не впіймав» хоча б того ж Григорія Сковороду. Натяк на певну освіченість – уже в самоназві Хоми Брута, навряд чи його прізвище було таким від батьків. Легкі чоботи, десь дорогою поцуплені (не ним самим, панове!), привели Хому саме туди, де йому доведеться пройти важкі випробування і не просто укріпитися у вірі, а по-новому прийти до неї.

Олексій Надкерничний, на мій погляд, із своїм завданням впрорався. Звичайно, грим додавав зрушень, але не можна було не звернути увагу на його очі і на зміну характеру рухів – від ночі до ночі.

Цікаво в цьому сенсі виглядають ті ж Явтух-Свирид-Дорош: вдавшись до примусу щодо людини чужої для них, вони, ніби хор з грецької трагедії, стають уособленням невідворотності долі.

Від Панночки у виконанні Марини Тимку очікувала більшого. Оскільки у відьомство  без причини важко повірити (недарма ж, скажімо, героїня Шевченка – Причинна), то цілком правдивим було сподівання на якийсь натяк на ті причини… (Попереджаю ймовірну спробу дорікнути мені, що у відьомство з поясненнями я вірю: я теж вихована, зокрема, й на Гоголі!). Хоча розумію, що Марині грати було важче, ніж комусь: її сцени майже всі проходять у темряві…

Ксенію Король публіка охрестила феєричною. І це правда. Її Хвеська – красуня, справжня, українська, колоритна, голосиста й галаслива. Вона так само, як усі, хитається між вірою у Христа й відьом, але, попри все, міцно стоїть на цій землі. Вона теж своєрідний філософ: від такої Хвеськи важко очікувати смерті від нерозділеного кохання, вона добре знає, чого хоче від життя, навіть цілком зрозуміле жіноче бажання мати діточок у неї грунтується на цілком певних засадах: хтось сходить у могилу, але народжуються діточки – життя триває!

Сценографічне вирішення вистави (художник-постановник Ірина Кохан) доволі складне технічно, недарма ж на фінальні поклони викликали й завідувача художньо-постановчої частини Василя Губка. Музичний супровід (композитор – Дмитро Савенко) – купальські пісні, чари ночі, відьомські сміхи й гарчання – цілком доречне, хоча не втримаюсь від зауваження: подеколи трансльовані звуки заважали чути слова акторів. Але це вже – до звукорежисера.

Пройде кілька показів, прем’єра «обкатається», набере потрібного темпу, зникнуть ледь уловимі «провисання» в дії, але дуже хотілося б, щоби збереглося оте приголомшення глядача, отой поштовх для самопізнання кожному, що читався на обличчях глядачів на виході з театру…

Лариса ХОМИЧ, для сайту Облмуздраму