ПОЦІЛОВАНЕ МІСТО (ЧТИВО ДЛЯ УІКЕНДУ)

 Вони поїхали, залишивши свої будинки. І теперішнім мешканцям, котрі заселилися, і на думку не спадає, що за дивні равлики-павлики залишили ці кручені, понтові хатки у середмісті з колонами, химерами і  скульптурами а-ля старий Рим. У тих поколінь не залишилося тут власності, але вони встигли поцілувати своє місто. І ще деякий час висилали йому свої повітряні поцілунки. Коли місто цілують, у ньому створюється певна атмосфера. Не хочеться  створювати міф, у Чернівцях жили по-різному: страшно, некрасиво, дотепно, винахідливо, трагічно, жорстоко. Все було, але ж і цілували... 

Ці уривки з чернівецьких газет 30-х радше стирають глянець (так і вибирав), аніж створюють міф, проте атмосферу, на мій погляд, передають...

ПРО ЧЕРНІВЕЦЬКІ ПРАВИЛА

Так, а я вам що кажу…

Ви, напевно, знаєте цю історію, але мушу нагадати: два євреї (це початок половини чернівецьких історій) їдуть у потязі й не кажуть одне одному ані слова. Їдуть годину, дві – анічичирк. Нарешті один із них глибоко зітхає, у нього виривається “Ой-йо-хо-хо”, інший люб’язно посміхається і механічно відповідає: “Ну так, а я вам що кажу...”.

Я розповів цю історію, тому що вона прекрасно характеризує одну з рис чернівчан. Для чернівчанина (Сzernowitzer) нема нікого і нічого, що його  вразило б. Як би там не було, він знає все, і, зауважте, знає краще за інших.

Припустимо, хтось повертається з далекої мандрівки, людина подивилася світ, вона може приголомшити своїми знаннями навіть байдужого представника племені ботокудо, в якому знайде і уважного учня, і слухача. Такий мандрівник і вчений справить враження на багатьох. Але в Чернівцях його не слухатиме ніхто. По-перше, тому що ми такі собі європейці, ми ж західно-орієнтовані (у Румунії чернівчани були “західняками”, адже тут говорили німецькою – авт.). А по-друге, нагадаю, ми знаємо все, і притому краще за всіх. І тому ми сміємося з усього, що хтось вважає чимось новим, тому що воно вже у нас є, а якщо нема, то не тому, що нема, а тому, що ми не дуже й хотіли того, що у нас нема, того що хочуть інші... Перепрошую, тут якась маленька плутанина вийшла, так це від спеки. Тридцять градусів – це не жарт для мозку і розуму, але що ви можете вдіяти? Сказати: “А я що вам кажу...”

Люб’язні читачі, певно, пам’ятають, коли у Чернівцях правила дорожнього руху були настільки вільними, що їх ніби не було. І якщо почули на перехресті ревіння смердючого дизеля, а потім важкий гупіт, то зі стовідсотковою впевненістю розуміли, що сталося зіткнення. Потім шокований чернівчанин довго і вперто нарікав на азіатчину, відсутність правил, нарешті йшов до ліжка, і коли схвильована дружина торкалася його, він щосили кричав: “Ні, що ти думаєш про наші правила!”. Звісно, не він один такий ентузіаст. Не він один такий розумний...Обурюються всі, всі нарікають на азіатчину. Мені здається, що навіть у  Центральному шпиталі, в пологовому будинку та у склепах центрального цвинтаря люди обговорювали тему безконтрольного руху.  Ну й, нарешті,  ввели правила.

Тобто просто треба виконувати. Але що це... Тепер чернівчани насміхаються над цими правилами. Тепер вони зупиняються біля регулювальників зі скептичним виразом обличчя і запитують: “І що ви хочете мені сказати?”. Їм здається, що введені правила незручні, неприйнятні, і коли бачать стоп-сигнал, то реагують як незаймана дівчина, яка сором’язливо гризе пальчик і на всі пропозиції промовляє: “О, найн...”. Тепер чернівчани ставляться до правил із підозрою. Вони бачать у них серйозну небезпеку. Багато любовних пар обговорюють, чи не є це порушенням особистих прав людини. Чи обмежиться уряд введенням лише дорожніх обмежень, чи утиски підуть далеко далі. Тепер через одного кажуть: головне, щоб не було утисків свободи, Відень є Відень, Париж є Париж, але Чернівці є Чернівці, це ж очевидно...

 ПРО ЧЕРНІВЕЦЬКИХ ХЛОПЧИКІВ

Ніч. За чверть дванадцята. Поодинокі фіакри спотикаються об бруківку, де-не-де горить світло, повії не втрачають надії, чекають запізнілого гостя. Час грати ноктюрни і віддаватися мріям, і раптом басовитий надтріснутий голос: “Свіжі, свіжі, ще гарячі...”.

Панська закінчила денне життя. Панська, вона ж Корсо, сіль міста, універсальна сваха  відпочиває. Скільки ж побачила ця бруківка. Шкода, ми не почуємо її розповідей, а може, добре, що не почуємо? І ніколи, ніколи  не дошукуйтеся...

От цей хлопчик, спритний і маленький, як рись, з густим надтріснутим голосом, свого роду знаменитість. Вдень він торгує газетами. Він кричить кілька годин поспіль, але відомий, крім того, тим, що постійно “розбирається” із своїми колегами. Їхні сварки з хвацькими характеристиками, гучними і влучними висловлюваннями не можуть залишити байдужими  нікого. Точніше, дістали всіх.

Ось він йде, абсолютно щасливий і веселий, брудний, із синцями і пірваною сорочкою, але почувається у своєму лахмітті так комфортно і зручно, що йому позаздрить банкір, який повертається з пиятики від коханки, з вином у голові та передчуттям банкрутства у серці, із вигаданою для дружини версією про “термінову нараду”.

Хлопчик раптом зупиняється. На розі з’являється невеличка компанія: два офіцери, чоловік у світському і дві дами. Вони гучно розмовляють і ще голосніше сміються, очевидно, у доброму гуморі. Хлопчик дивиться. І раптом присідає навпочіпки біля парапету і починає вити цим своїм знаменитим густим надтріснутим голосом. Він виє як по команді, без прелюдії, і причому гра його настільки природна, що годі й здогадатися, удає він плач чи грається. Чоловік у світському зупиняється і запитує: “Що ж ти плачеш, негіднику?”. І шахрай у сльозах розповідає, що він побився з Михайлом і той забрав у нього газети, і що Штайнеру треба віддати гроші за газети, інакше...

Люди у доброму настрої. Хтось дає двадцять лей, одна з дам – десять. Від мене хлопчик отримує в потилицю (коробку на вуха).

  НЕРІВНА ГРА

Чернівецький стадіон. Матч. Публіка на трибунах не знає, звідки з’явилася така кількість пташиних голосів, ці дивні трелі, свистіння, щебетання цілої зграї горобців, папуг, зозуль та інших істот.

Нарешті з’явився великий чарівник. У рваному, брудному одязі, йому років вісімнадцять. Хоча хто може читати ці вироджені обличчя, можливо, йому п’ятнадцять, а то й всі двадцять п’ять. У його руках дивна дерев’яна конструкція, флейти, тріскачки. Це схоже на якийсь старий планер-літак, якщо крутнути гвинт, то він заспіває по-пташиному.

Дивно чути, як цей брудний хлопчак імітує звуки матінки-природи. Ось закувала зозуля, ось заквоктала квочка на яйцях, зацвірінькав горобець і навіть замекав цап. Аудиторія корчиться зі сміху, відволікається від гри, уся увага зосереджена на цьому зоологічному диві.

Якщо ви думаєте, що це він від любові до мистецтва, ви на хибному шляху.

Мистецтво потребує хліба, майн дамен унд геррен, готуйте дрібні! Жебрак переходить від лавиці до лавиці, від трибуни до трибуни, знову коротко виконуючи свій репертуар, простягаючи руку. Якщо б це було тільки жебрацтво, результат був би ніякий. Навіть те, що прохач неповнолітній, навряд чи вплинуло б. Але ви платите за виконання, він робить бізнес, кашкет наповнюється швидко. Було б несправедливо отримати задоволення і не заплатити за нього. Матч – це напруга, стрес, а він змусив розслабитися, розсміятися. Він має свій бізнес, він – людина свого часу!

І хоча перед нами лише волоцюга з брудними, босими ногами, і його переслідує двійник із заздрісними сумними очима.

Бубі! Рудий Бубі! (знаменита постать серед жебраків і одночасно відомий вболівальник довоєнних і післявоєнних Чернівців, збереглися навіть фото цього оригінала, йому присвятив міні-новелу Георг Дроздовський – перекл.).

Бубі був весь час десь поряд. Він стояв десь із знятим капелюхом в очікування дріб’язку, але даремно. Ніхто не звернув на нього уваги. Так, мій дорогий Бубі, мораль цієї історії в тому, що ти мусиш запропонувати щось нове. Твоє галасливе “Маккабі! Уперед!” (Маккабі – футбольна команда) та “a git Juhr“ вже нікого не влаштовує. Треба щось нове, Бубі, щось нове. Ти вмієш жонглювати, стояти на голові, ковтати ножі, імітувати звуки тварин. Навчись чомусь, Бубі!

Бубі вражений. Відчувається, що він не визнає мистецтва. Коли він бачить, скільки монет зібрав його конкурент, він повертається до мене і презирливо каже: “Штукар – з фокусами кожен може”…

ТІЛЬКИ НЕ В ЧЕРНІВЦЯХ

“ А німецький уряд видав нову постанову, одну з багатьох, що входять у щоденне меню постанов, якими годують німецький народ з певною жорсткістю, втім, нібито прислуговуючи йому.

Постанова, яку ми обговорюємо тут,  викриває тих німців, чоловіків і жінок, кого сучасність призвела до моральної катастрофи. В ній говориться, що надто багато юних жінок і хлопців виступають у театрах і шоу в непристойно оголеному вигляді, а на пляжах взагалі переступили усі межі пристойності, і тепер пляжі нагадують про дикі оргії.

Коротше кажучи, зростає стурбованість громадськості моральною деградацією,  і постанова вимагає пуританської стриманості видовищ і приватного життя.

За великим рахунком, це звучить доволі забавно. Це можна було б ілюструвати так: чоловік, який прийняв ванну ввечері вдома, побачив ТАКЕ, що одразу подав заяву і поскаржився на самого себе в поліцію. Чому б не розвинути постанову? Бо виникає питання, чому шимпанзе у зоопарку досі вештається кліткою без пов’язки на стегнах. Тепер це видовище вважатиметься непристойним.

Уявіть собі, що такий наказ був би прийнятий тут, у Чернівцях. Хаос, до якого б він довів наше багатостраждальне місто, не можливо було описати!

Наші пляжі в короткий час збанкрутують. Тому що жінки, які хочуть Прута і задоволень, вони ще хочуть поніжитися на сонці і відчути вітерець, а для цього потрібні прозорі і тендітні костюми. І взагалі прийти на пляж і нічого не побачити і не показати –  в цьому немає ані задоволення, ані тріумфу. Для тріумфу потрібно декольте. Якщо не показати себе на пляжі, для чого потрібні пляжі? Вони неодмінно збанкрутують.

Редактори газет почуватимуться проклятими, завжди зупинятимуться на півслові, недоговорюватимуть, крутитимуться навколо. Тому що, хто може дозволити собі в такій країні – голу правду!

Що ж буде з нашими політиками, які щоденно та навіть щогодинно являють собою нічим не прикрите порожнє місце!”

   Сергій ВОРОНЦОВ 

Фото з ресурсу czernowitz.ephes.com

 Цю Ейфелеву вежу побудував чернівчанин Рознер зі сміття, яке зібрав на вул.Панській. Такі собі маленькі вежі маленького Парижа. Або, швидше, великих Чернівців. Вежа простояла рік у вітрині одного з чернівецьких магазинів.