ПОХВАЛА ЗРАДНИКАМ

 Мені подобаються зрадники і книги зрадників. Вважаю їх найбільш мудрими книгами. Йдеться, звісно, не про наших нудних депутатів, які виникають то в одній, то в іншій партії. Ці, на мою думку, взагалі не вміють зраджувати. Вони, навпаки, вірно служать то одним, то іншим. Вони – вірні служаки, що змінюють господаря. Прогинаються, бояться його. У них вічний прогин у попереку.

Я ж в захопленні від справжніх зрадників, які зраджують усім і не за гроші. І не час від часу, а щомиті. Хтось сказав, що людина у житті має народити дитину, побудувати дім і посадити дерево. Непогана формула, позитивна.  Але, очевидно,  є програма-максимум: зрадити своїй державі, зрадити своєму поколінню, зрадити своєму оточенню. І все це, не отримуючи, а втрачаючи гроші, зв’язки, стосунки. Тоді людина відбулася. Якщо ви не зрадили, ви не жили. 

З цієї точки зору, Буковина – зручний край для того, щоб відбутися в такий спосіб, як і будь-яке прикордоння. Тому що прикордонне становище спонукає до зради, робить її легшою.  Сама земля могла бути тут «зрадницею» і належати іншій державі.

Йдеться, звісно, не про те, що треба «кинути» друга на гроші, чи передати військові таємниці (а вони в нас є?) ворожій країні, чи у відповідальний момент перекинутися до конкурентів. Це знов-таки нудний бізнес, а не зрада. Пошук матеріальних вигід.

Йдеться про те, що будь-яка держава, будь-яке покоління і будь-яке оточення насправді живе ілюзіями. І цим ілюзіям треба зраджувати, їх треба вичерпати. Якщо ви вичерпали ці ілюзії, вас майже обов’язково почнуть вважати зрадником. Тому що решта, натовп, цими ілюзіями живе.

Чому, попри те, що мене абсолютно не цікавить краєзнавство, часто пишу про буковинців, які емігрували, емігрували по-справжньому, або внутрішньо.  Вони цікаві тому, що вичерпали ілюзії. Це люди без батьківщини, часто – без релігії, без сталих політичних переконань, без звички поділяти загальний світогляд, а з ним і загальну дурість. Це чудово. А чому, поясню наприкінці.

Майже усі, кому не поставили в цьому місті меморіальних дощок,  усі ці знамениті вигнанці – це люди, яких не цікавлять дурниці державних ідеологій, масових релігій, пристрастей за мови  тощо. Ось що з ними  зробили прикордоння, безкінечна зміна держав, ладів. Ці люди бачили надто багато таких змін. І зрозуміли одну цікаву річ: усе ці ідеології, політичні диспути, розбудови не приносять щастя ані особистого, ані суспільного. А нещастя приносять з великою ймовірністю.

Ми згадаємо кілька таких буковинських вигнанців. Наведемо, можливо, кілька цитат.

От, наприклад, вчений Вільгельм Райх, що народився  на території теперішнього Заставнівського району. Земля там така красива, що, на мою думку, під Заставною мали народжуватися тільки генії. Однак з незрозумілих причин народжуються Бойчук і рибалки. Отже, Райх пише про загальні ілюзії громадянина у національній державі таке:

“Вони обіцяють тобі не особисту, а національну свободу, не власну значимість, а національну велич. Вони не говорять ні слова про самоповагу, зате сурмлять в усі труби про необхідність твоєї поваги до держави. Оскільки поняття “особиста свобода” і “власна значимість” втрачають для тебе всякий зміст, то гасла “національної волі” і “національних інтересів” приводять тебе в такий же захват, який відчуває собака, коли йому кидають кістку”.

Хіба його не вважали б зараз зрадником?  Він би сміявся над теревенями про національну гідність, роздумами про мову тих жебраків, які отримують двісті-триста доларів на місяць і те, у конвертах,  які не можуть знайти роботу в себе на батьківщині, які  у рідній державі все життя поза законом і їхні ж земляки на чистісінькій українській мові вимагають… хабарів. Вони раби щзодня, як вони можуть знати, що таке права, що таке гідність? Про що ви думаєте, – спитав би Райх, – ви з’їхали з глузду? Яка до біса національна гідність? Захистіть свою зарплату, свої права, можливо тоді з’явиться національна гідність. 

Райх був євреєм, зауважив мені хтось, йому легко було це говорити. Звісно. Якби те саме він не говорив і про євреїв. Якби він не вважав, що між сучасним християнством, іудаїзмом, ісламом, марксизмом, фашизмом і буржуазним лібералізмом за великим рахунком нема принципової різниці. Адже річ не в тому, що течії різні, а в тому, що люди в цих течіях однакові.  Ось про що йдеться.

Звісно, книги Райха спалили навіть у толерантній нібито Америці.  Їх спалили в крематорії за рішенням американського суду. П’ять тонн паперів із результатами дослідів. Я  заздрю йому. Він був справжнім зрадником, його життя – це зрада щомиті. Зрада людській упередженості.  Він був справжній буковинець – у сенсі не розділяв жодних загальних поглядів. І, між іншим, Райх першим почав писати про огидність фашизму. Писав ще тоді, коли Гітлер, можливо, і не мріяв про свій фантастичний злет. У нас є зірка Іво Бобула на Театральній площі, у нас ніколи не буде зірки Райха.

Видатним зрадником був письменник, про якого я багато писав, – це Грегор фон Реццорі. Він зраджував будь-якій спільноті. Він знав про спільноти усе. Ось, що він казав в одному з інтерв’ю:

“Можна говорити про те, що люди народжуються швидше добрими, аніж злими. Але далеко не всі народжуються розумними. Розум – це питання кількості.  Якщо взяти десятьох людей, їхній розумовий потенціал починає зменшуватися, якщо ви візьмете сто тисяч, то на цьому потенціалі можна поставити хрест. Ч удовий приклад того, що таке розум мас, – це те, як Ісус Христос перетворюється у католицьку церкву. Безкінечний ланцюг неправильних інтерпретацій і непорозумінь – ось це я називаю дурістю. Людина може бути ввічливою, люб’язною,  милою, симпатичною, але розумною вона не стане.  Накопичення такої дурості людства – це те, чого я боюся. 

-   Це помітніше  у натовпі?

–  Коли формується маса з певної кількості людей, натовп, він стає тілом цієї дурості. Дивно, що я ставлюся з презирством до натовпу, але я люблю людей. Парадоксально, але це саме так.  Я відчуваю приязнь, дружнє відношення майже до кожного, кого зустрічаю на своєму шляху. Але ставлюся з презирством до натовпу”.

Ось така відвертість людини, яка бачила натовп у дії. Бачила, як цей натовп з червоними прапорами, фашистськими свастиками чи з іншими символами у руках робили неймовірні дурості.  І знову хтось зауважить, тоді були інші часи. Так. Безумовно. Але люди не були іншими. Ось у чому проблема.  Вбивають вони чи не вбивають – це питання швидше настрою, аніж переконань.

Навіть розрекламований Целан, який ганебно залежав від загальної думки, прагнув визнання й репутації, все одно був у чомусь зрадником. З його віршів стає зрозумілим, що він має великі претензії до Бога, який не зробив нічого, щоб захистити його чудових батьків від таборів і смерті, не зробив нічого, щоб його доля і доля мільйонів не була понівеченою. У нас не звикли висувати претензії до Бога, принаймні публічно. Целан тут теж якоюсь мірою став зрадником загальних уявлень про міру дозволеного.  А між іншим, Бог чи Доля, чи Життя на нього здається не образилися. Подальша доля Целана після таборів складалася так, ніби він народився зі срібною ложкою у роті. Тобто, якщо Бог є, Його зовсім не зачепила образа чи зрада Целана, навіть навпаки. 

Тож чому мають подобатися такі «зрадники», які зраджують суспільству, поколінню, оточенню, втрачаючи гроші й репутацію. Тому, що це найвірніші люди. Вони вірні собі.

Сергій ВОРОНЦОВ