По долині на Буковині туман ляга

Не зчулися, як довкілля від краю до краю вже огортають холодні тумани, прибавляючи всіляких турбот. Бо і в полі, не гаючись, треба впорати оранку на зяб, особливо ж сівбу озимих культур, прибрати та дати хазяйських лад вирощеному на власних при садибах. А ще ж не згайнувати та заглянути в ліси і переліски. А що? Якраз на порі наповнити кошики припізнілими голубінками, рядівками. А там і рясний врожай опеньок піде. 

На порі таке сподіване і миле серцю бабине літо, по якому ще довго втішатиме теплом рання осінь. Бодай в образі срібно ниття, яке вкотре серце сколихне про те, що позаду ще один етап життя. І наче і собі сумуючи, передчасно дозріла калина, глід, червоно-червоно шипшина запалала, а на до щему відомих з далекого дитинства місцях, стиглою ягодою зблиснув знаменитий терен. Той плід, котрий своїми цілющими властивостями не просто здоров’я прибавляє, а навіть, ставить на ноги. У тому далекому дитинстві здебільшого харчувалися аж надто скромними наїдками. Від чого не раз і не два нас дітей так перетинало, що доходило до плачу. Пригадую, біль тамувала давно упокоєна мама, змушуючи проковтнути або настояний на тернині чай, або просто (особливо взимку) проковтнути одну-дві засушені ягідки. І біль наче рукою знімало.

Принагідно, час від часу буваючи в польових перелісках, відшукую знайомі місця, де та тернина далекого дитинства так рясно родила. Десь її гайки полишилися, а подекуди – тільки згадка про них. Виходить, що й на колючу тернину в природі щось недобре вплинуло. Хтозна, хтозна: можливо, що надмірне застосування гербіцидів та пестицидів, або ще дужча за згубними властивостями хімічна зараза. Збувається, коли, не питаючи броду, діємо в природі навмання, за що вона неодмінно карає. Здається, як і в історії з терниною, ягідки якої в будь-якій консистенції ставлять людину на ноги.

Та досить моралі, нею природу ніколи не зцілиш. Її вже сьогодні треба не просто допомагати, а всім миром, як мовиться, з колін піднімати. А я тим часом, проїжджаючи Кельменеччиною, біля однієї з водойм примітив одинокого чорного лелеку. Подумав: це, мабуть, один із тих всього-на-всього 13-15 особин, які літують на терені підгір’я краю. І на відміну від чорно-білих бузьок, відлітають одними з останніх. Дивний за поведінкою цей справді загадковий птах, а ще – надзвичайно обережний. Веде такий відлюдькуватий спосіб, що через засторогу підійти до нього зблизька практично не можливо. Тому втішився стрічі з одиноким чорний лелекою, котрий, перепочивши, в гордому одиноцтві продовжив путь до того далекого тепла. Побажав птаху удачі, знаючи, що не всі його співродичі повернуться із того вирію. 

Побіля того ставка, де щойно перепочивав одинокий чорний лебідь, на пригірку, ласуючи пізньою оттавою, паслися овечата. Також надолужували в кормі на довгу зиму, відгомін якої все дужче заявляє про свій недалекий прихід.

А тим часом зустрічаємо бабине літо, котре, надолужуючи  в часі, зблисне також в заростях тернини в далекому полі, стежину до якого й до нині пам’ятаю.

Іван Агатій

На фото: таку красу цілюща шипшина та європейська модрина дарують тільки о цій порі.