Пекло чи ад? (нелегкі розваги з новітньої буковинської історії)

  Пеклом, як правило,  у нас лякають несумліних платників податків, політичних супротивників, невдячних родичів і іншу «наволоч». Дізнатися, що таке пекло – нескладно. Зайдіть до старої церкви, там  бувають такі наочні графіті для лякливих прихожан, де грішники варяться у котлі під наглядом бісів. Тобто натяк на те, що у цьому місці спекотно. Звідси – пекло.  На жаль, тих, хто міг би розповісти про традиції пекла, особливості температурного режиму, або про улюблені жарти бісів – ми не знаємо. Тож сьогодні розважаємося роздумом не про пекло, а про ад.

  Ад – дещо інше слово. Воно означає не температурні особливості, а певний стан. Нудні мовознавці ведуть походження слова від  царства мертвих  - Аід. Однак, деякі вчені вважають, що це слово міцно пов’язане із словом коло, і є символом безкінечного повторення одного й того ж, одних і тих ситуацій, така дурна безкінечність( є і такий термін). Тобто, ад -- життя без висновків, без розвитку, вічне повторення, життя без змін. До речі, є відомий вираз: біс по колу водить.

 З цього всього почав шукати навколо прикмети аду.   Забавне заняття. Можу сказати, що ад це не тільки страшна річ, але й страшенна смішна. Це така клоунада мимоволі. Коли людина, яка зустрічає вас  і говорить одне й те саме, переповідає одні й ті ж історії, коли ви однаково реагуєте на різні речі, або наступаєте на одні й ті ж граблі, коли дні стають близнюками. Це все – ад. Напрочуд звичайне явище.  І про нього, на жаль, не намальовано у старих церквах. Але, треба віддати належне, газети переважно пишуть про ад.  У них спеціалізація така.  

 Пам’ятаю, як вразила  мене статейка невідомого журналіста за 1961 рік у буковинській пресі, який закликав любити своє місто. У ній газетяр писав, що вулиця Богдана Хмельницького на відтинку від Л.  Українки до  Роші у жахливому стані. Хто був на цьому відтинку вулиці нині, розуміє, що , безперечно, йдеться про прикмету аду. У сенсі, нічого не змінилося з тих часів. Замітку можна передруковувати, вона виглядає, як вчора написана.

Ну то, ад з ними. Звернемося до більш новітних часів. Особливою гордістю у моїй колекцій прикмет аду, стала, скажімо резолюцію форуму інтелігенції Чернівецької області від 1991 року. Такий форум відбувся у листопаді 1991 року.  Цікава ця резолюція тим, що майже жодне її рішення не втілене в життя досі. А питання тим не менш досі мусуються.    

Ось, деякі з «адських» планів; « Забезпечити асигнування культури у розмірі не менше 10 відсотків від загального бюджету. Відновити пам’ятник воїнам 41-го піхотного полку.  Виготовити проектну документацію на відновлення пам’ятнику Богородиці з Ісусом на руках.  Створити літературний музей. Відкрити Вільний університет для дітей Буковини з співпрацею з зарубіжними освітніми організаціями. Створити спілку інтелігентів краю» тощо.

 А ?! Ну як вам? Досконалий експонат. Двадцять років ходіння по колу.

 Звісно, найбільш адське явище – це вибори. Ніщо не повторюється з такою наполегливістю та одноманітністю, як передвиборчі обіцянки і гасла.  Деякі з таких заголовків, які переслідують нас останні двадцять років.  . 

Наприклад, такі повторюють перед кожними виборами: «Час професіонала», «Син землі буковинської», «Мені не соромно дивитися людям в очі» (дуже розповсюджений феноменальний заголовок, який зазвичай і вказує на відсутність сорому у кандидата), або «У долі України – доля кожного з нас» (тут, здається мені, ми маємо справу з російською калькою, насправді, малося на увазі інша «доля», тобто частка – маєтки, заводи, банківські рахунки тощо). Ще один розповсюджений заголовок. «Справжній патріот вітчизни» (у цьому випадку, як правило, мається на увазі батьківська дача, так звана мала батьківщина)!

На мій погляд, білборди і прокламації кандидатів завжди страшенно смішні. І чим більше кандидати намагатимуться бути серйозними, тим смішніше насправді виглядають. Вони схожі на реклами заїжджих факирів та провидиць у тій же провінційній пресі. Щоправда, замість чалми у  політиків -- серйозний писок, а замість пір’я, амулетів, чарівних куль – передвиборчі обіцянки. Але діє безвідмовно. Ад тримає міцно.   

Є дивні пертурбації сенсу, ща таке «адське» коло. Особисто мене вразило «пророцьке» колоподібне передвиборче інтерв’ю Георгія Філіпчука, увага, у 1994 році. Воно мало пафосну назву: «Георгій Філіпчук: Нечисті на руку люди намагаються використовувати екологічну скруту для власного збагачення». Якщо врахувати, що нашого земляка, який став пізніше аж міністром екології звинуватили  у чомусь подібному, то просто диву даєшся... Як все закручено. Це все жарти бісів та адські кола. Натяк долі. Цікаво, Філіпчук про це думав?

 Ще одна забавинка. З того ж таки далекого 94 року, оцінюючи розподіл політичних сил в обласній раді, у газетах пишуть, що до «партії влади» входять: Василь Довгий, Олександр Грушко, Михайло Романів, Євген Луцишин, Іван Шилепницький, Іван Демчак, Василь Васкан, Аркадій Скіпор, Георгій Березовський. У бідненькому списку «невлади»: Георгій Галиць, Василь Терицану.  Це, нагадаю, 94-й рік. Знайомі усі ж обличчя.  І до недавна мали їх же(і маємо).  Партії бувають різні, вираз облич – часто однаковий..  Як це інтерпретувати?  Очевидно, це якась «адська» таємниця.

  Бог з ними, із виборами. А то ще подумають, що зібрався писати щось замовне і політичне. Абсолютно ні. Усі кого згадав, згаданий випадково, і є невинною жервтою моєго збоченого розуміння філософії та історії.

  Ще одне адське питання – мовне. Двадцять років суперечок. Однією з найскандальніших подій у цьому сенсі  був матеріал викладача ЧНУ Л. Тарновецької у теж далекому 98-му року. Він посів моє місце у «адській» колекції завдяки опонентам Тарновецької, як, як водиться у щирих демократів,  дорікали їй за «космополітичний гнилець», «пописування нігілістичних статейок»,  «вчене словоблуддя», «роздвоєність». Справа в тому, що цей особливий сленг буковинських демократів мав широке розповсюдження і у сталінські часи, також відомі своєю демократією.  Власне це дивовижне повторення і дозволило мені прикрасити свою маленьку кунсткамеру.

 Ну і трішки про культурологічне.   До адських проблем, безумовно, треба віднести проблему українського кінематографу. Мої скромні експонати мають сімнадцятирічну історію. З часів виходу фільмів   «Записки кирпатого Мефістофеля» та

«Атентат». Тоді ж вийшло багато статей про неуваги держави до українського кіно та певну політизованість того ж таки українського кіно зробленого на державні кошти.   Повірте, виглядають ці статті, як вчора народжені.  Став підпис і віддавай у друк.. Редактор відзначить злободенність.  Читачі скажуть, що стаття «актуальна».

 Ну і найбільш адське питання, це питання першого снігу. Чого тільки не пишуть у зв’язку з ним, але, зауважимо, кожного року. На зорі незалежності місцева чернівецька газета писала, « Що зняти: бурульки чи владу?». Відповідь однозначна : пробували і те, і те – ні хрєна не допомагає. 

 Тепер ви зрозуміли, що таке ад? І що голівудський жарт: «зустрінемося в аду», це, насправді, щось на кшталт – «до завтра». Власне, я написав про це не тому, що вважаю свою колекцію якоюсь винятковою. Вона бідненька. Впевнений, шановний читачу, ваші колекції цього явища багатші, різнономанітніші.  На тому і закінчимо наші скорочені адські спостереження, колись зроблю їх більш детальними.

 Сергій Воронцов