130 років тому, народився у Чернівцях відомий вчений, меценат, культурний і громадський діяч, політик, дипломат, захисник українських інтересів, справжній європеєць, інтелектуал Володимир Сергій Залозецький (1884–1965). Він походив з галицького шляхетського роду гербу "Сас". Судячи з прізвища, рід виводився з містечка Залізці (тепер Тернопільська область).

Народився  він 28 липня 1884 р. (так подає "Енциклопедія українознавства", за іншими даними народився 27 липня – у день Св. Володимира в ХІХ ст.) на вулиці Руській, 15 (тоді це була Russische Gasse), в добротному одноповерховому будинку, фасад якого прикрашає доволі багата ліпнина, барельєф античного мудреця та картуш з монограмою власника "Z", у родині шляхетних і визначних чернівецьких русинів Залозецьких. Його батько д-р Володимир Залозецький (1842–1898), учень знаменитого професора з Відня д-ра Більрота (Billroth), в другій половині ХІХ століття був «найславнішою лікарською фігурою в нашім місті». З поваги до його жертовної праці чернівчани ще при житті назвали вулицю його іменем (нині це вул. Фурманова).

Будинок на вул. Руській, 15, де народився Володимир Сергій Залозецький

Лікар В. Залозецький походив із знаної в Галичині родини священиків. Його батько о. Дмитро Залозецький (1798–1860) був парохом у с. Княже біля Снятина. Старшим братом доктора Володимира був о. Василь Залозецький (1833–1915), від якого пішла львівська гілка родини: професор Львівської політехніки, дослідник нафтових родовищ Роман Сас-Залозецький (1861–1918) та його син, історик мистецтва, політичний діяч, професор Львівської богословської академії та Віденського університету  Володимир Сас-Залозецький (1896–1959).

Могила Володимира Залозецького-сеньйора у Чернівцях

У чернівецькій родині доктора Залозецького Володимир ІІ або, як, люблячи, його називали, Владзьо, разом зі своїми братами Олексієм (лікарем) і Романом та сестрою Вірою дістали дуже старанне виховання. Родина була заможна, то й могли собі дозволити на те, щоб всі діти вчилися змалку й світових мов – англійської, французької. І то з першоджерела: від гувернанток – високоосвічених на той час англійки і француженки. Отже, в інтелігентному батьківському домі мав Володимир Залозецький-юніор вже змалку не лише добре виховання, а й добірне товариство.

Мати Софія (дочка президента Вищого крайового суду в Чернівцях доктора Р. Пієти) походила з німецько-румунської родини, тому вдома розмовляли німецькою, однак не занедбуючи ніколи й української мови, задля досконалого вивчення якої своїми дітьми лікар Залозецький наймав окремих учителів. Української мови його дітей навчали др. Лев Єх (пізніше, за часів Чехо-Словаччини, став заступником Земського Президента Підкарпатської Русі в Ужгороді), директор Вижницької гімназії проф. Николай Ісопенко та інші. Ці старання не були марними, оскільки д-р Володимир Залозецький завжди пишався своїм видатним древнім шляхетським українським родом Сас-Залозецьких, знаним в Європі. Доля судила також йому самому творити частину тієї історії, й то на чолі тих українців, що проживали у румунській державі. І завжди Володимир Залозецький чітко усвідомлював важливість мови як націєтворчого чинника, як індикатора рівня національної самоідентифікації, самоусвідомлення. Відома його стаття 1918 року "Чи буде Буковина розділена?", в якій він, зокрема, він згадує:

"Мій дід, український священик, писав дома лише по-польськи, мій батько вже не дозволяв собі як українцю писати польською мовою, я не смію як українець вже писати іншою мовою, ніж українська!"

Закінчивши Чернівецьку гімназію, Володимир Залозецький здобув докторат з права у Чернівецькому університеті. Потім продовжив вдосконалення своїх знань у Відні, Мюнхені, Парижі, Флоренції. Володимира Сергія приваблювали наука, а особливо – мистецтво. Результатом стали дисертація з мистецтвознавства, ступінь доктора філософії Віденського університету і державна служба в міністерстві на посаді головного консерватора неавстрійських провінцій імперії (керівника державної служби охорони історико-мистецьких пам'яток).

Уже з юності в Чернівцях він був не лише дуже відомою, а й знаковою особистістю. Жодні спогади того часу про місто не обминають Володимира Залозецького-юніора. Відомий австрійський письменник і журналіст Ґеорґ Дроздовський у книзі «Тоді в Чернівцях і довкола» згадує:

«Одна з постатей, яка завдяки своїм сміливим ідеям, своїм глибоким знанням і силі художнього мислення була символом Чернівців, втілювалася для мешканців міста у сенаторові д-рі Володимирові Залозецькому, лицареві фон Залозе-Сас, котрого краще знали і любили під іменем Владзя. Він мав гумор, умів жартувати і володів даром слова, яке не щадило нікого, хто потрапляв під його постріл».

По завершенню науки В. Залозецький «був призваний до Садаґури для військових вправлянь». Першого ж дня його захотів привітати «вудерраббі» Мордехай Фрідман, який на той момент очолював династію рабинів-чудотворців. Засвідчити такому чоловікові повагу своїм візитом вважалося великою честю. А заслужив її В. Залозецький тим, що «Чудесний раббі з Садаґури» був пацієнтом його батька і зберіг про нього найтепліші спогади.

Палац рабина Фрідмана у Садагурі біля Чернівців

Улюблене заняття мистецтвом перервала Перша світова війна, під час якої виконував свій обов’язок по-лицарському. Як старшині славних австрійських уланів доводилося йому бувати в передніх воєнних рядах. У своїх воєнних споминах він пише: «Весною 1915-го року лежав я в окопах Онута з моєю сотнею уланів (1 сотня 9 полку уланів)». Він гідно, отримуючи поранення, захищав рідний край від московських "визволителів"; за подвиги та заслуги його нагороджували численними військовими відзнаками. В. Залозецький двічі був у російському полоні, звідки втікав; задля виживання виконував різну роботу (Про це розповідає Олександр Масан у статті "Віце-президент Буковини, сенатор і лялькар": "Нащадок старовинної шляхти виживав як міг: возив Волгою астраханські кавуни, служив запалювачем ліхтарів, торгував газетами, був конюхом і навіть обмивачем трупів"). І навіть у цих складних, драматичних подіях він залишався сповненим прагнення знань, відкриттів науковцем-естетом. Перебуваючи у Києві і Москві, він аналітичним оком мистецтвознавця спостерігав за українською і російською церковною архітектурою, роблячи висновки про відмінності.

Після другої втечі із російського полону В. Залозецький переховувався у Києві, вивчав архітектуру, мистецтво. Тут дочекався Лютневої революції 1917 р. Його підтримували представники української інтелігенції. Ольга Кобилянська листовно попросила Михайла Грушевського допомогти її давньому знайомому д-ру Залозецькому. Також усіляко сприяли йому Микита Шаповал і київська громада. В. Залозецького призначили лектором німецької і французької мов в університеті ім. Св. Володимира.

З початком більшовицько-української війни Залозецький взяв участь у боях проти більшовиків. Він вертається до австрійської армії, яка тоді вступила в Україну, і архикнязь Василь Вишиваний посилає його до штабу в Одесу, «щоб паралізувати всякі московські впливи». Він і там опікувався українською громадою.

Після повернення восени 1918 р. до Чернівців В. Залозецький потрапив у вир українського державотворення. В жовтні 1918 р. цісар Карл І проголосив право народів Австро-Угорщини на створення своєї національної державності, українці Буковини та Галичини приступили до вирішення майбутнього обох українських земель. Становище в обох краях було складніше, ніж де-інде, бо довелося не тільки робити переворот проти австрійської влади, а й рівночасно починати боротьбу проти агресивних румунів та поляків.

Від початку війни 1914 р. буковинські українці діяли на національно-політичному полі спільно з українцями з Галичини. Передбачаючи близький розпад австрійської монархії, президія Українського парламентської репрезентації скликала 18 жовтня до Львова українських парламентарів і соймових послів із Галичини і Буковини та представників політичних партій. На ці історичні збори прибули з Буковини, крім 16 послів, делегати від націонал-демократичної, радикальної, соціяльної і народньої партій та чимало визначних діячів. Ця своєрідна конституанта в колишній австрійській державі вирішила проголосити Українську Державу на території Східної Галичини, Північної Буковини та українського Закарпаття і покликати до життя репрезентацію цієї держави – Українську Національну Раду (УНРаду).

Буковинські делегати, повернувшись до Чернівців, скликали 25 жовтня 1918 року нараду членів УНРади, які брали участь у львівських зборах  і представників українських партій та товариств. На цих зборах був створений Український Краєвий Комітет Буковини – буковинська секція УНРади. Головою цього Комітету, української конституанти на Буковині, вибрано Омеляна Поповича, заступниками стали Аґенор Артимович і Володимир Залозецький.

На Буковині перебували тоді два відділи УСС-ів, один в Чернівцях, а другий у Вижниці. Ними командував архикнязь Вільгельм Габсбурґ (Василь Вишиваний) та його ад’ютант Остап Луцький. Довідавшись про першолистопадовий переворот в Галичині, буковинський «Краєвий Комітет» вислав більшість УСС-ів на допомогу Львову.

Як згадував В. Габсбурґ про листопадові дні 1918 р.:

"Буковинські румуни впливали знов на намісника Буковини графа Ецдорфа, щоб УСС-ів чим скоріше видалено з терену Буковини. Між УСС-ами самими були думки поділені: одні хотіли зайняти Чернівці і боронити Буковину перед румунами, а я дістав депешу зо львова, щоб УССів відправити туди" (Гірняк Н. Полк. Василь Вишиваний. – Вінніпеґ. – С. 55-56). 

На жаль, усусуси запізнилися до Львова, де вже не могли переломити несприятливу ситуацію, та й не стали основою збройних сил Буковини, що могли б чинити опір румунській окупації.

Володимир Залозецький всюди брав саму активну участь, тим більше він був близьким другом архикнязя. Тим часом, як писав американський історик Тімоті Снайдер: "Українці у Львові заснували республіку, президент якої повідомив Вільгельма, що в його послугах немає потреби" (Снайдер Т. Червоний князь. – Київ, 2011. – С. 111). Для полковника В. Вишиваного не знайшлося місця в УГА, яка конче потребувала досвічених офіцерів, і його інтернували у монастирі оо. Василіян у Краснопущі біля Бережан.

3 листопада відбулося Буковинське віче, яке встановило у північній частині Буковини владу українців. Було проголошено пам’ятну злуку Буковини з Галичиною, де утворилася ЗУНР. При формуванні буковинського уряду Залозецький очолив дирекцію скарбу (фінансів).

А вранці 11 листопада, коли стало відомо про наступ румунської дивізії на Чернівці, Українська Національна Рада на чолі з А. Артимовичем призначила Залозецького "заступником президента краю і поручила йому зараз же йти до президіяльного бюра та вести урядованє, коли його силою відтам не усунуть". Так і було зроблено. Не діждавшись нікого, Залозецький сам пішов до Румунського національного дому на Ринку (тепер Центральна пл.). Він відрекомендувався лідеру місцевих румунів Янку Флондору, що розмовляв з офіцерами 8-ї румунської дивізії, як іменований УНРадою заступник президента української частини краю О. Поповича і заявив, що до його повернення буде очолювати цей уряд. Флондор відповів, що румуни не визнають УНРади і що її постанови їх не обходять. Однак Залозецький ніколи не мав відчуття власної національної меншовартости ні щодо румунів, ні щодо поляків, ні щодо німців, і висловив протест проти вторгнення війська чужої держави на Буковину. Правда, зробив він це так артистично і виклично, що учасники тих подій ще довго згадували з «неприхованою шаною віце -президента української Буковини».

Ось як подає ті події Роман Смаль-Стоцький у своїх спогадах з нагоди 70-літнього ювілею Володимира Залозецького:

"Те, що оповідаю, знаю від свідка подій, барона Ніку Фльондора, румунського політика, що скоро розчарувався в румунських «порядках». Він оповів мені в Берліні цілу ту історію в приявності посла Миколи Василька. [...] Не у фраку, а в щоденнім одязі, з’явився нараз на залі Володимир Залозецький перед окупантами, «трохи блідий, але дуже самовпевнений кавалерист», голосом, що звик командувати ескадроном, німецькою мовою загримів до Янку Фльондора протест. Заявив, що, згідно з маніфестом цісаря Карла, уконститувалася в Північній українській Буковині Українська Національна Рада, що він є її представник, що в її імені він протестує проти вмашерування румунської армії та домагається її відступу поза межі Буковини, бо вирішеня справи Буковини належить до міжнародних чинників. [...] Українська Національна Рада не визнає жадної Румунської Національної Ради на своїй території – і по-військовому «півкругом обернись» віце-президент Залозецький покинув залю. Румуни не мали ще відваги його арештувати, знаючи його широкі особисті зв’язки із заграницею".

Усе ж румуни не вибачили Залозецькому його сміливості і того ж вечора кинули до в'язниці. Так що судилося йому відпокутувати свою відвагу побутом у військовій в’язниці в Чернівцях у товаристві багатьох українців. Невдовзі він утік у Галичину, звідки виїхав до Відня як радник посольства ЗУНР. Тут у його сім’ї сталася важлива подія – народився син.

"При хрещенні маленького Володимира, яке відбулося в церкві святої Варвари, був присутній також і добрий приятель ерц-герцог Вільгельм, відомий між українцями під іменем Василь Вишиваний" (зі спогадів Р. Смаль-Стоцького).

Згодом головний отаман Симон Петлюра, за посередництвом барона Миколи Василька, який на той час був на чолі українського посольства в Берні, призначив Залозецького радником посольства, а потім повіреним УНР у Швейцарії. Як і інший наш земляк Теодот Галіп, В. Залозецький свою посаду використовував для широкої популяризації України, її культури, для утвердження її іміджу як країни, що бореться за свою свободу і правду. Його роль на цій посаді характеризує Роман Смаль-Стоцький:

"Ту в дійсності всі зв’язки нашого посольства з аліянтами – це були зв’язки радника Залозецького, що розгорнув тут широку дипломатичну акцію в обороні правди про Україну. За ввесь час праці нашої дипломатії, що мала тоді дві групи, так звану франкофільську й англофільську, Залозецький був один з гарячих прихильників орієнтації на Англію та Америку. Та, на жаль, наші партійники в уряді не зуміли його відповідно використати".

На початку 1920-х років Залозецький повернувся з дружиною Антонією і сином Володимиром ІІІ до Чернівців, осів приватною людиною, жив з батьківського спадку. Та оскільки, за словами Ґ. Дроздовського, «він був людиною дії», то присвятив себе справі українській громаді та улюбленому мистецтву.

Тут він у кінці 20-х рр. організував «незалежну від румунів Українську Національну Партію». Був її президентом протягом усього її одинадцятилітнього існування аж до Другої світової війни, виконуючи функції то посла, то сенатора до парламенту Румунії, згодом був єдиним українським депутатом у румунському парламенті. За цей час він виголосив у Бухаресті безліч промов, вимагаючи дотримання мирових договорів щодо прав національних меншин, безліч протестів проти румунізації шкільництва й православної та греко-католицької церков.

"Справу української Буковини він переніс з внутрішньої проблематики Румунії в міжнародньо-европейську проблематику як сталий член Конгресу Меншостей, що відбувалися в Берні та Женеві. На Конгресі в Лондоні його обрали на президента конгресу і він був запрошений обома партіями на прийняття до англійського парляменту, на якому виголосив промову, з’ясовуючи англійській публічній опінії долю й інших українських «меншин», жертв несправедливих мирових договорів" (Р. Смаль-Стоцький).

Виступаючи у Палаті громад британського парламенту, В. Залозецький підняв питання голодомору, влаштованого більшовиками в Україні. Чернівчанин отримав неабияке визнання в Лондоні. З ним рахувалися і надалі. Детально про це розповідає О. Масан:

"У липні 1937 р. в Лондоні відбувся черговий Міжнародний конгрес національних меншостей. Його головою був обраний В.С. Залозецький, що засвідчувало високий авторитет українського політика з Буковини серед європейських борців за рівноправність націй. Лондонський конгрес став вершиною діяльності В.С. Залозецького на міжнародній арені. Жоден буковинський діяч ні раніше, ні пізніше не перевершив президента УНП в галузі міжнародної діяльності, до того ж з питань, які безпосередньо торкалися інтересів, прав і сподівань українців Буковини і Бессарабії".

У Чернівцях румунська влада В. Залозецького не чіпала, оскільки він мав дипломатичний паспорт УНР – держави без території, що визнавалася Румунією. У Чернівцях ще діяли консульство та військова місія УНР.

На той час він мешкав на вулиці Янку Флондора (відомої до 1919 р. як Панська, з 1940 р. – Ольги Кобилянської) в будинку № 31. Це чотириповерховий дім, збудований в румунський період за проектом Р. Музеальника. На висоті другого-третього поверхів знаходяться два напівкруглі еркери, а посередині – балкон. Цей дім аж до початку Другої світової був осередком українського політичного та культурного життя на Буковині, адже д-р Володимир Залозецький належав до всіх українських товариств, до культурного фонду й до народної канцелярії і збирав довкола себе все культурно-мистецьке середовище нашого міста, був його душею, розумом, двигуном, каталізатором різних культурно-мистецьких подій, проектів. Як зазаначає О. Масан,

"Залозецький перебував у центрі українського культурного життя краю, організував урочисту академію на честь О.Кобилянської, відзначення роковин Лесі Українки, поставивши на сцені Народного Дому п'єсу-феєрію "Лісова пісня". 1929 р. він і архітектор Й. Легнер розробили проект перебудови греко-католицької церкви в Чернівцях, реалізований у 1930–1936 рр. До невеликої церкви в стилі ампір було прибудовано просторий храм у стилі українського бароко".

Він був засновником видавничої спілки «Час».

Греко-католицька церква Успіння Пресвятої Богородиці на вул. Руській у Чернівцях.

Маючи добру європейську освіту, знаючи мови, мистецтвознавець, ерудит – він збирав навколо себе всю еліту. Відвідати його мали за честь усі представники консульств, яких на той час було багато в Чернівцях. Як згадували його сучасники, «при своїм європейськім вихованню й огляді та широкій освіті й науці, він зумів з’єднати собі поважання серед своїх і чужих». В. Залозецький щиро вболівав за Україну, українців, переймався ментальними недугами. Його сучасники добре це знали. Це відзначив у своїй вітальній промові на честь його ювілею тоді заступник голови "Народного Дому" Т.Бриндзан. Ось як передала це газета «Час»:

"Промовець витає від імени всіх товариств – знаючи, що він у своїй безкорисности інакшого дарунку не прийме – передає йому приречення, що всі просвітні українські товариства будуть поступати завжди у повнім порозумінню, незломній згоді й солідарності".

Крім політичних справ, він не полишав заняття своїм улюбленим мистецтвом. Так 1924 року В. Залозецького запросили на посаду професора історії мистецтва у новозаснованій Чернівецькій консерваторії. Сьогодні це Чернівецьке училище мистецтв імені Сидора Воробкевича, яке знаходиться за адресою вул. Гакмана, 3. Він заснував у Чернівцях «Український музей народознавства» (1927–1940), «Гуцульський музей», проводив численні археологічні розкопки, робив важливі знахідки, виступав на міжнародних конгресах з доповідями на теми українського народного мистецтва, протягом шести років на пропозицію міністерства освіти періодично виступав з доповідями на вчительських конференціях, глибоко переймаючись тим, що буковинське вчительство усі свої сили віддало національній боротьбі, забувши також про не менш важливу роль естетичного виховання: "Їх політичний мозок не розумів моїх термінів, немовби вони походили з іншого світу". У цей період написав праці «Künstler oder Kunshistoriker» (1924), «Die Ostereier der ukrainischen Hutzulen» (1942).

Приміщення колишньої Чернівецької консерваторії. Нині тут Чернівецьке училище мистецтв ім. Сидора Воробкевича.

В. Залозецький був одним із найбагатших чоловіків Чернівців, мав кілька помешкань у місті і на його околиці – Цецині. Та попри те залишався надзвичайно мудрою, доброю людиною. Як писав його сучасник д-р Майєр Ебнер,

«найдорожче у д-рові Залозецькому його людяність, він добродушний як велетень, лагідний наче дитина, рицарський наче силач».

Будинок на вул. Ольги Кобилянської, 31, де жив із сім'єю В. Залозецький. Про цей дім згадує у романі "Срібний павук" Василь Кожелянко.

Про це ходили в Чернівцях легенди. А Василь Кожелянко в романі «Срібний павук» наводить запозичений зі сторінок місцевої преси приклад:

"Двоє зловмисників надумали пограбувати молочарню на вулиці Панській. На їхню біду, над молочним склепом мешкав пан сенатор доктор Володимир Залозецький, який, зачувши серед ночі гуркіт у молочарні. спустився вниз і, користаючи зі своєї надзвичайної фізичної сили, скрутив злодійчуків і здав поліції. Наступного дня жид-власник молочарні помістив у газеті «Час» вишукану подяку панови сенатору і оголосив, що відтепер аж до кінця пан Залозецький буде отримувати які схоче молочні продукти з його крамниці безкоштовно. Треба зазначити, що цей епізод справив добру рекламу цій молочарні, і клієнтів у ній від того часу подвоїлося".

У травні 1933 р. побили вікна в квартирі Залозецького. Він мешкав на другому поверсі, а на першому була ота молочарня. де теж побили вікна. Після цього українська газета «Час» запитувала всіх журналістів і політичних діячів: "Як же може так бути, що Залозецького обзивали фашистом, а фашисти побили йому шибки?!" Хоча легенди і міфи про силу Залозецького не були безпідставними – він займався спортом, завжди був у гарній фізичній формі. Сучасники про його зовнішню красу згадують так само часто, як і про його розум, високу духовність, талант.

У 1940-1941 рр. Залозецький жив у Бухаресті, відтак у Чернівцях, у своєму будинку на Цецинській горі, де писав статті про українське народне мистецтво.

Ще на початку 30-р. ХХ ст., заходами Володимира Залозецького – директора Українського музею народовідання в Чернівцях, біля підніжжя гори Цецини було встановлено різьблену гуцульську хату та різьблену браму. Це мало започаткувати музей гуцульського мистецтва. В роки лихоліття будинки на Цецинській горі згоріли, але залишилася неушкодженою вхідна брама, яку сьогодні можна побачити в експозиції Чернівецького обласного музею народної архітектури та побуту – там, де починається дубовий гай (неподалік церкви Св. Миколая). Брама в задовільному стані, вона дерев’яна, виготовлена з дуба, прикрашена різьбленим орнаментом у вигляді стилізованих квітів, галузок з листя та солярних знаків. По стовбурах та по верхній частині арки воріт йде орнамент у вигляді квіток, які ніби вписані у кола, утворені стеблинами. Над хвірткою орнамент ускладнено. Цю частину оточено гірляндами з різьбленого листя. Усі металеві деталі, що збереглися, також художньо оздоблені. Двосхилий дах покритий дранкою.

Проте не лише мистецтвом займався В. Залозецький на горі Цецині. Він "був родоначальником лижного спорту на Буковині. Яко піонер «білого» мистецтва, він задумав прищепити селянським хлопцям любов до лещатарського бігу. Він влаштував перші перегони на діжкових дошках, запровадив справжні лижі як призи для переможців...". Як майстерного лещетаря та альпініста В. Залозецького знали уже у студентські роки.

Брама з Цецинської гори

В останні роки життя в Чернівцях В. Залозецький негласно пішов на відпочинок. Очевидно, він намагався просто насолоджуватися життям і робити те, до чого найбільше тяжів. Він повністю відійшов від політики. Відома його заява адвокату, редакторові чернівецького журналу "Самостійність" Денисові Квітковському:

"Моя роля скінчилася. Тепер приходить черга на вас, молодих".

Та як не хотілося спокійного, розміреного життя, історія знову все вирішила по-своєму. На початку 1944 р. легендарному чернівчанинові довелося залишити своє любе місто, покинувши велику бібліотеку, цінну колекцію творів народно-прикладного мистецтва, які після війни вивезла його дочка, котра вийшла заміж за німця і через посольство отримала дозвіл вивести музейні цінності. Документи про це зберігаються в Державному архіві.

В. Залозецький знову оселився у Відні, викладав історію мистецтва у Віденському університеті, працював у Музеї народознавства, брав участь у розкопках Штефансдому (Собору Святого Стефана), пошкодженого під час війни, став членом організації, що об’єднувала найвизначніших діячів мистецтв Австрії "Віденський Сецесіон", заснував ляльковий театр, про що розповідає О. Масан:

"В 50-их роках дещо несподівано для багатьох, хто знав В.С. Залозецького, він захопився ляльковим театром і виступав в Австрії, Німеччині, Бельгії з власними спектаклями для маріонеток, що викликало справжній фурор серед фахівців і публіки. Причому це був театр одного актора, якого повсюдно супроводжував небувалий успіх. Провідні газети стверджували, що Залозецький створив новий вид мистецтв, описати який неможливо, бо для цього не існує слів, його треба бачити й пережити. Захоплення його творчістю висловлювали такі знаменитості, як А. Матісс. З поширенням телебачення Залозецький виступав із спектаклями на перших каналах в Австрії та Німеччині. Спілкуючись із тисячами глядачів, діячами мистецтва та журналістами, він завжди підкреслював свою приналежність до української нації та культури".

Перебуваючи за кордоном, В. Залозецький, продовжував жити Україною. Він став одним із засновником та першим головою товариств "Спілка українців в Австрії" та "Буковина", які існують донині.

Віденський університет

У липні 1965 року В. Залозецький перебував на курорті в Нижній Австрії, у містечку Іспер. Саме тут, у цьому на вигляд райському місці, 13 липня закінчився його земний шлях. На цю сумну подію відгукнулися українці з різних куточків світу. 

Володимир Сергій Залозецький у старшому віці

Леся ЩЕРБАНЮК